"77 днів лютого" — збірка репортажів про події російсько-української війни від 23 лютого до 9 травня 2022 року. З 12 липня книга зʼявилась у продажі англійською мовою та доступна до читачів у США в електронному та аудіоформаті.
У книзі зібрані історії про життя на прифронтових територіях та в окупації, обстріли та укриття, звільнення та евакуацію, військових та волонтерів. Передмову до книги написав письменник і музикант Сергій Жадан. Упорядкувала збірку шефредакторка The Reporters Марічка Паплаускайте.
Про історії людей, що здатні міняти погляд на Україну — в інтерв'ю Ірини Сороки з Марічкою Паплаускайте.
Про кого ця книга і які історії ввійшли?
Ця книга про всіх нас. Про те, як ми переживали перші два місяці, два з половиною місяці війни. Справа в тому, що робота команди журналу The Reporters полягає у документуванні сучасної історії. Через репортажі та тексти ми розповідаємо про те, що з нами всіма відбувається. І тому логічно, що коли почалася війна, ми почали писати про ці події. Наші журналісти (а у нас велика команда фрилансерів по всій Україні), опинилися в різних куточках — у Харкові, Херсоні, Чернігові, Львові, Ужгороді, Києві. І вони почали ці історії нотувати. Спочатку ми публікували ці історії на сайті, а потім я подумала, що потрібно їх зафіксувати у паперовому вигляді. Бо було важливо, щоб усе це не загубилося в інтернеті.
А які особисті історії журналістів увійшли до збірки? Була якась ваша особиста історія?
Насправді вони всі особисті. Інколи питають, що змінилося в роботі журналістів із початком війни. Але змінилося те, що всі ми стали героями своїх текстів. Наприклад, у цій книзі є два тексти нашої колеги з Чернігова Віри Курико. Вона поверталася в Чернігів, поки він був оточений, вона не могла не бути дома, попри небезпеку. Вона описувала те, як живе місто в оточенні та під обстрілами.
Одну з історій написала Катерина Бабкіна — у тексті вона розповідає про перетин кордону, як вона кілька діб стояла в черзі з маленькою донькою.
Історія з Херсону написана іншою нашою колегою. Ця авторка жила в окупованому Херсоні й виходила на мітинги разом з іншими українцями, що не боялися вийти з українськими прапорами.
Є ще одна історія — вона про порятунок дідуся, який залишився в Ірпені. Цю історію авторка почула від знайомої, а та дізналась про неї, сидячи в підвалі під час повітряної тривоги. Це історія про літнього чоловіка, якого родичі залишили вдома, адже той не міг ходити; а ключ вони сховали під килимком. Тоді в Ірпені тривали вуличні бої та обстріли. І наша авторка, як небайдужа людина, вирішила щось зробити, бо не можна щоб він там залишався. Вона знайшла військових, які погодилися знайти його і забрати. Власне про це вона написала текст.
За якими критеріями ви обирали репортажі, їх було чимало?
Це ті історії, які більше зачіпали. Нам хотілося, щоб у книзі були зібрані історії, які показують весь спектр тих подій, які ми переживали, весь спектр тих емоцій. Відповідно, історії були про різне, про те, що з нами відбувалося.
Яка ваша історія увійшла до збірки, про що вона була?
Ця історія називається "Море". Вона про рибалок з Київського моря: в момент, коли росіяни окупували правобережжя, рибалки були на лівому березі та на човнах перепливали Київське море. Це був початок березня, ще стояв лід і було небезпечно. З того боку обстрілювали, але все ж вони перепливали водосховище. Забирали людей і вивозили їх на неокуповану територію.
Зрештою, всі наші історії передають той страх, біль, відчай, який існував. Ця книжка дуже емоційна, бо вона писалася в той момент, коли все це відбувалося, тому тут є всі ці емоції. Водночас вона світла тому, що вона про людей, про те, як вони проявляли найкращі свої людські якості, як вони допомагали іншим, як вони об'єднувались.
Як вплинули блекаути на вашу роботу?
Я вдячна видавництву "Лабораторія", що включилися в цю історію. Я не знаю, чи мали вони проблеми з друком, але можу сказати, що ми продовжували свою роботу і після того, як сформували цю книжку.
Ми працювали в редакції при свічках. Ми переживали, чи друкарня, типографія встигне додрукувати, бо кожного разу, коли не було світла, все зупинялося. Тому так, це було непросто.
Найбільшим викликом було визначити, коли публікувати книгу, адже війна триває. Тоді, коли ми говорили про цю книжку, у травні минулого року, все було незрозумілим. Було неясно, як добирати історії, коли зупинитися, бо вони продовжуються — і як ми виберемо? Це було найбільшим питанням. Тому ми погодили з нашим видавцем, що оберемо ті тексти, які були написані в проміжку між двома символічними датами: 23 лютого і 9 травня. Там вийшло 76 днів, і ми додали ще один до переліку якраз з тим, що війна триває і це ще не кінець.
12 липня відбувся реліз збірки в Сполучених Штатах Америки, там книга буде в аудіо- та електронному форматах. Наскільки важливо, щоб реальні факти з життя українців та документування злочинів Росії зʼявлялися на книжкових полицях за кордоном?
Я дуже щаслива з того, що це сталося. Бо від початку ми думали так: документуємо нашу сучасну історію — і що далі, як ми можемо на щось впливати? Нам дуже було важливо говорити до міжнародної аудиторії. Ми в цей момент почали перекладати тексти англійською. І раніше це робили, але частіше на сайті.
Ми дуже хотіли, щоб книжка вийшла за кордоном тому, що одна справа — коли люди дізнаються про нашу війну з новин. (Тим паче за такий тривалий час ця картинка стала доволі звичною, як би цинічно це не звучало. І пересічний американець чи європеєць вже може ставитись до цього спокійніше: в Україні війна.) А інша справа — коли людина читає тексти, написані про людей, про їхні внутрішні переживання, коли вона через ці тексти може зіставити своє життя з тим, що вона читає, і ніби на себе приміряти цю роль: як я би діяв і таке інше. Це викликає емпатію, викликає співпереживання, розуміння того, що відбувається. І бажання підтримувати Україну надалі, не відмахуватися, що втомилися від цієї війни в Україні, а казати: "Ви мусите перемогти, ми з вами, ми вам допоможемо". Тому вихід книги у США — це дуже важлива історія.
Наскільки складно зробити так, щоб книга виходила за кордоном?
Інтерес був першочерговий звідти. З нами зв'язалася літературна агентка, яка побачила ці історії на сайті ще до того, як книжка вийшла в Україні.
Це був великий інтерес до України. Я не знаю, наскільки він буде тривалим, але зараз він є і мені дуже приємно скористатися цим шансом, коли до нас відкрилися, а нам було що запропонувати.
Розкажіть і про аудіоформат: чим була зумовлена потреба працювати саме з ним?
Аудіоформати зараз мають попит. Людям зручніше інколи послухати, ніж почитати чи подивитися. Тому це була цілком природна історія. І українська версія книжки, яка вийшла в "Лабораторії" також має електронний формат та аудіоформат. За кордоном це теж було цілком логічно.
Якщо говорити про переформатування тексту в аудіоформат, ми теж таке робимо з командою. У нас є подкаст, в якому ми озвучуємо тексти. Наша команда дуже класно працює з оформленням, тому що це не просто начитування, а і якісь інтершуми. Коли ми почали робити ці тексти, вперше слухали їх, то я відчувала, наскільки це переймає, бо загалом текст, на відміну від телебачення, ти слухаєш і сам мусиш це уявити. І коли тобі дають ще додаткові стимули для роботи уяви, це дуже спрацьовує, викликаючи сильні емоції.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
