У червні 2023 року ветеран російсько-української війни та волонтер Олександр Швецов організував поїздку до Ісландії з метою реабілітації чотирьох українських військових, які, як і він, втратили ногу вище коліна. Про те, як це було, чому для реабілітації обрав Ісландію та про волонтерство Олександр розповів в інтерв'ю журналістці Суспільного Олені Ваховській.
Ви нещодавно організували поїздку до Ісландії для реабілітації військових. Розкажіть про неї і як вдалося її організувати?
Це було мрією вже давно, а найбільше бажання виникло тоді, коли сталася повномасштабна війна. Я розумів і бачив, наскільки багато наших побратимів та посестер на війні втрачають свої кінцівки. Дуже хотілося передати їм свій досвід, який я здобував протягом восьми років, але, щоб вони не йшли до цього стільки часу. Хотілося показати, як я ходжу, можливо, якісь лайфгаки, аби вони навчилися ходити швидше, аніж я.
Як шукали можливості втілити цю поїздку?
У мене просто є Instagram і monobank, де так і написано: "На потреби побратимів". Люди туди донатять, ми з того купуємо автівки для ЗСУ, цю поїздку в Ісландію організували, милиці для шпиталю купували, генератори – на що вистачає грошей. Сьогодні от купуємо дрон, бо побратими з "передка"попросили. Завдяки тим людям, які донатять по всій Україні, ми можемо робити такі речі.
Тобто Ви постійно збираєте гроші, ця монобанка у Вас діє?
Я не те, що виставляю дописи, що збираю гроші, є просто посилання на монобанку і люди просто донатять.
А як обираєте, кому допомагати і що купувати?
Наприклад, ця поїздка на реабілітацію: я написав допис у Facebook про людей, які хочуть навчитися ходити так, як я. Можливо, роблю це неідеально, але ходжу непогано на протезі. Тому збирав тих, хто має таке поранення, як у мене, тобто з протезуванням вище коліна. Саме такі хлопці поїхали до Ісландії, я думаю, що багато зміг їм показати. І коли вони поверталися, я бачив, що деякі старалися вже без палок ходити. А я свого часу був у "Школі ходи", і лікар, який вчив мене ходити, говорив про те, що не можна кидати одразу палки, бо то йде команда до мозку, і ти можеш з часом почати гойдатися, а перенавчитися може бути дуже важко. Пам'ятаю себе – я теж хотів якнайшвидше їх викинути, і хлопці теж так, я бачив по них. І коли ми поверталися, вони, по-перше, ходили вже краще, а по-друге – прислухалися і ходили з палками, бо розуміли, що то вирівнює їхню ходу і в майбутньому вони будуть правильно ходити. І в цих речах не тільки я, а й багато людей в України активізувалися, думаю, що і "Школа ходи" незабаром буде в Україні з фахівцями-протезистами. Я думаю, що ми до цього йдемо, і всі ті хлопці і дівчата, які боронили нашу державу і мають такі поранення, будуть добре ходити і не відчувати дискомфорту.
Чому для цієї поїздки ви обрали саме Ісландію?
Коли я навчався ходити, а це процес болісний, якщо відверто, у подорожах я помічав, що воно не так мені натирає. Бо я бачив щось нове, постійно відволікався. Тому я вирішив підібрати саме таку країну, де вони будуть по максимуму відволікатися. Також причиною їхати саме в Ісландію було те, що там можна навчати саме екстремальній ходьбі, щоб вони могли вилазити на гори, а не просто по асфальту ходити. Тим паче, що ми знаємо, які в нас бордюри і тротуари. Разом із ними я також навчався ходити в екстремальних умовах. Якщо вони з таких умов повернуться і будуть більш-менш нормально ходити, то і в звичайних умовах у них буде то вдаватися краще.
Тобто Ви максимально старалися використати свій досвід, аби працювати з тими людьми.
Так. А ще – максимально хотів їх відволікти. Багато хто з них говорить, що воно не болить, але я по собі знаю, що фантомні болі – вони є, і коли людина відволікається, їх менше. Також мотивацією було те, що я не знаю, коли у них буде змога ще побувати в Ісландії, ще й з побратимами з такими ж пораненнями.
Це спільний досвід.
Так. Я вважаю, що він є дуже важливим – у моєму і в їхньому житті.
Розкажіть про цих людей, які з Вами їздили – Ви були знайомі, чи вони просто відгукнулися на Ваш допис у Facebook і ви вже тоді познайомилися? Хто вони?
Так, я написав у Facebook, що шукаю побратимів та посестер, які хочуть навчитися краще ходити, і що це буде Ісландія. І відгукнулися люди, які захотіли поїхати, і 12 числа ми зустрілися тут, під прапором. Я вперше бачив цих людей. Ми до цього були незнайомі і знайомилися вже під час поїздки. У кожного з них своє поранення, хтось отримав його у перші дні боїв під Черніговом, хтось під Бахмутом, тобто доволі різні історії. Але, я думаю, у всіх одна і та ж буде доля, а доля буде у нас у всіх хороша.
Як проходила ваша поїздка?
Ми відвідували туристичні локації, але й від'їжджали від них, аби побачити Ісландію з різних боків. Ми піднімалися на вулкани і, пам'ятаю, це були такі туманні погодні умови, але ми йшли до мети. Це були і пляжі з чорним піском, де хлопці також вчилися ходити саме по піску. У вільний час я старався їх відволікти, наприклад, тим, щоб поплавати біля айсбергів – був човен, були інструктори, і ми з ними плавали поміж айсбергів. Була і екскурсія, бо я хотів, щоб хлопці побачили китів, і для них це було просто "вау". Вважаю, що це усе, окрім того, що вони навчалися там ходити, запам'ятається на все життя.
Скільки часу тривала поїздка?
Загалом 10 днів, три дні зайняла дорога, і в самій Ісландії ми були тиждень.
Це не перший Ваш досвід організації поїздок? Чи плануєте іще?
В організації поїздок досвід у мене доволі таки великий. Натепер понад 500 наших побратимів та посестер побували в різних країнах світу. Так само організовували для них поїздки. Це були не тільки ветерани війни, це були і родини загиблих військових, їхні діти їздили до "Діснейленду", наприклад. Також це були цивільні люди на візках, які відвідували Париж, Португалію. Також люди, які втратили кінцівки. З ними ми пірнали з аквалангами, каталися на квадроциклах у Синайській пустелі. Доволі багато було таких поїздок. Дякуючи Богу і дякуючи людям, які нам донатять, я думаю, що ми будемо робити то і надалі.
Як можна до них долучитися? Можливо, комусь із наших глядачів буде потрібна ця інформація.
Долучитися дуже просто. Не знаю, як це звучатиме зараз, але в мене є сторінки в соцмережах, треба стежити за ними, а також за групами "Асоціація ветеранів Житомирщини". Ми завжди викладаємо усю інформацію там. Хлопці і дівчата просто ставлять плюс і ми переходимо до особистого спілкування і з'ясовуємо, чи підходять умови і так далі. Бо для цієї поїздки в Ісландію я шукав людей, у яких поранення саме вище коліна, тому що, якщо вище коліна, то там трохи інша специфіка ходьби і я в тому не сильно розуміюся, тому не зможу навчити. Також була умова – протез і отримана інвалідність для виїзду за кордон.
Ви дуже активний у своїй волонтерській діяльності. Розкажіть чому?
Абсолютно щиро вам скажу, що не вважаю себе волонтером. Я – звичайний громадянин України, як і ви, як і кожен із нас, який просто вимушений зараз допомагати нашим хлопцям і дівчатам, бо їм зараз найважче – я про то знаю. І ми просто усі зараз консолідуємося навколо нашої основної мети – перемоги, і кожна людина в Україні зараз все робить, щоб ми перемогли – я впевнений у цьому.
Як люди зараз відгукуються на волонтерські збори?
Мабуть, зараз в десятки разів важче, аніж на початку повномасштабного російського вторгнення. Тоді на автівку хлопцям ми могли назбирати за годину. У мене була ситуація, що я їхав у Польщу за автівкою, і там мені запропонували ще одну за гарною ціною. Я, перебуваючи там, написав про це допис, і люди відгукнулися настільки, що я тоді привіз не одну, а три. Зараз стало складніше, все це переростає у буденність. У моєму колі, я помічаю, що донатять переважно одні і ті ж люди, а одні й ті ж люди не мають можливості донатити постійно і великі суми. Краще по копійці, але, щоб донатило багато людей, аніж умовно десять людей по сто гривень.
Але Ви постійно вигадуєте якісь креативні способи, аби збирати гроші і допомагати – як от під час Вашого недавнього пішого марафону.
Я до цього просто йшов марафон "Одеса – Яремче", збирав хлопцям на автівки. Після цього до мене зателефонував мій побратим – Сергій Храпко зі шпиталю, ідея цього марафону була його. Київський шпиталь – це мій рідний шпиталь, де мені рятували праву ногу, бо з нею в мене теж було серйозне поранення. І от Сергій запропонував-попросив допомогти шпиталю із придбанням гастроскопу. Я запитав про вартість – виявилося, трохи більше трьох мільйонів гривень. Я запитав, як він це бачить, а він каже, що ти будеш іти до мене назустріч з Житомира, а я до тебе з Києва. Я кажу, так я ж уже ходив. Він мені – нічого, пройдешся ще раз. Тому я вже не міг відмовити, та й не хотів. Завдяки людям ми зібрали три мільйони шістсот тисяч гривень, після чого з нами зв'язалася фірма-виробник гастроскопу, працівники якої бачили матеріали про марафон. І подарували шпиталю цілу ендоскопічну стійку вартістю 12 мільйонів гривень.
Дивіться більше інтерв'ю
на YouTube-каналі Суспільного Житомир
- З початку повномасштабного вторгнення в госпіталі на Житомирщині пролікували вісім тисяч військових.
- Лідер гурту «Kozak System» Іван Леньо: зараз ти або в ЗСУ, або для ЗСУ – третього немає.
- «Знову потрібні черги у військкомати, донатами війну не виграєш» – військовий і поет Павло Вишебаба.
- «Не було жодної паніки», – начальник Житомирського військового інституту про початок вторгнення РФ.
- «Стаємо сильнішими, але, на жаль, втрачаємо найкрутіших» – офіцер ЗСУ з Житомира Леонід Мацієвський.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
