Діна Науменко працює фельдшеркою бригади інтенсивної терапії та реанімації у Запорізькому обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Жінка виїжджає на виклики по місту та області, аби швидко надати допомогу пораненим. Найбільше щастя, каже, коли вдається врятувати життя.
Про роботу медиків швидкої в умовах війни, з якими очікуваними та неочікуваними небезпеками стикаються — Діна Науменко розповіла в інтерв'ю Суспільному.
Ви майже 29 років працюєте на швидкій. Як для вас розпочалася повномасштабна війна?
24 лютого— це були останні дні моєї щорічної відпустки. І коли розпочалась війна, був такий певний внутрішній хаос, непорозуміння, що робити, як до цього ставитись, що взагалі відбувається і як надалі жити. Але через декілька днів я вже була на роботі, з речами, із запасом їжі, як на той час ми всі ходили на роботу.
За 29 років у вас було багато викликів. Ви як медик бачили різні ситуації. Що вас вразило під час повномасштабної війни?
Мене дуже вразило, пам'ятаєте, коли були постійні колони біженців з Маріуполя, коли їхали ці пошкоджені автівки без скла; діти роздіті, без їжі. І люди вздовж траси стояли. І хто що міг: одяг, плівкою вікна затягували, просто на ходу. Це дуже круто! Я пишаюсь нашими людьми! Таке ніколи не забудеться. Вражало те, наскільки люди хотіли, мали бажання вирватись з російського полону. Це теж своєрідний полон — окупація.
Які виклики для вас були найскладнішими?
Ми працюємо завжди в різних умовах. Здається тяжко. Але перше, що треба зробити, це опанувати свої емоції. Коли ти одномоментно стикаєшся з великою кількістю людського болю, страху, емоцій, паніки, — у цей час треба опанувати свої емоції і працювати. Працювати швидко, чітко і злагоджено. Тоді буде дуже гарний ефект.
З якими травми доводилось працювати під час повномасштабної війни?
Під час війни ми зіткнулись з мінно-вибуховою травмою, осколковими пораненнями, ампутаціями внаслідок мінно-вибухової травми, наприклад, контузіями. Бойова травма і надання допомоги дещо відрізняються. Є нюанси, але все це вже за півтора роки напрацьовано.
Коли ви виїжджаєте по області на території, які підконтрольні Україні, де тривають обстріли, чи є у вас захист?
Все у нас є, і з'явилось спочатку війни. До речі, у нас декілька видів бронежилетів. Коли ми бачимо адресу виклику, розуміємо, що там небезпечно, ми одягаємось одразу на базі, бо дорогою може трапитись різне.
Потрапляли під обстріли?
Звісно, потрапляли.
Не страшно виїжджати на виклики, коли знаєте, що після одного прильоту можуть бути інші?
Особисто для мене страшно — це втратити когось з рідних, близьких, друзів або когось зі знайомих. Оце страшно. Бували повторні. На землю падали, голову прикрили і лежали. Далі встаємо і починаємо працювати. Брудні, але працюємо далі.
Якщо треба, залучаєте цивільних людей, які пропонують допомогу?
Так, були такі випадки. Ми приймаємо всі пропозиції допомоги. Колись ми приїхали, до нас одразу підійшло десь чоловік шість хлопців і сказали: “Ми готові вам допомагати”. З'ясувалося, що вони санітари з 9-ї лікарні. Тому опікувалися зеленою групою постраждалих: допомагали накладати пов'язки, робили те, що може робити звичайна людина, яка не в паніці. До речі, це дуже допомагає. Буває, що підходять, кажуть: “Я лікар, готовий допомагати”. Були прильоти — і прийшло чоловік п’ять медиків і вони надавали допомогу на зеленому майданчику. Я дуже вдячна цим людям. Вони молодці.
Зелена категорія — це люди з легкими травмами?
Так. Котрим не потрібна лікарська допомога. Буває така допомога: підтримати когось, побути поруч, поспілкуватися, бо людина в шоці. Мається на увазі психічний стан.
Поранення дістають не тільки люди, але й тварини. Чи доводилось їм надавати допомогу ?
Не кинемо ніколи. Це теж жива душа. До речі, у нас був такий випадок, я вперше в житті побачила контужену тварину. У якийсь момент я не розуміла, як вона відреагує на мене, тому що тварини на рукавички, на бинт реагують не дуже. А тут ще поранена тварина і з контузією. Я максимально намагалась налагодити контакт, і, коли він підняв голову і почав облизувати мені руки, я зрозуміла, що він дає дозвіл. І я обробляла його рани. І надалі собака був прооперований, живий.
У цивільному житті, яких викликів побільшало?
Додалось більше серцево-судинних захворювань. Зокрема, інсультів, інфарктів. Ви ж розумієте, що всі хвороби від нервів. І коли людина весь час постійно перебуває в нервово-психічному навантаженні, то, звісно, що потім бувають і захворювання в житті.
Для вас робота на швидкій — це просто робота чи життя?
Це життя. І я в 94-му році як прийшла, і зрозуміла, що я вже нікуди (точніше піду), але вже на пенсію. Мені здається, що я ще більше в роботу закохалась. Відчуваєш свою потрібність. Це дуже круто. Дуже круто, коли поранені дякують, коли потім зустрічаєш і теплі слова кажуть. Це дуже приємно, коли вдається врятувати чиєсь життя. Це круте відчуття.
Як вас змінила повномасштабна війна?
Мені здається, ця зміна відбулася в тому сенсі, що я почала цінувати кожну хвилину свого життя. Навіть секунду, тому що чітко розумію, що плани на завтра, де ми, а де те завтра, — тому нічого не відкладається. Навіть на годину. Якщо я це можу зробити зараз і якщо там випала якась нагода. Нічого не відкладаю... Тому що таке життя зараз.
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber.
