Як диво і дві жінки врятували трьох українських танкістів під час окупації Чернігівщини: реальна історія з Лукашівки

Як диво і дві жінки врятували трьох українських танкістів під час окупації Чернігівщини: реальна історія з Лукашівки

Як диво і дві жінки врятували трьох українських танкістів під час окупації Чернігівщини: реальна історія з Лукашівки
ФОТО: Суспільне Чернігів

Це було 9 березня 2022-го – день, коли російські війська захопили Лукашівку. У невеликому курнику без дверей, що біля ферми на околиці села, нерухомо лежали троє чоловіків. Усі вони – танкісти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Подвір’ям бігали озброєні до зубів російські військові: зачищали територію. Перед очима мелькали їхні білі кросівки, у курник доносилося: "Оні где-то здесь"... За 15 хвилин такого нерухомого лежання командир екіпажу Віталій Божко намацав гранату, міцно затис її у руках і витягнув чеку. Від росіян його відділяли якихось шість метрів. Вони вривалися в сарай, хату, погріб, дивилися просто у курник. Але українських захисників, дивом, не помічали.

"Не робіть цього, в мене маленька дитина", – прошепотів механік екіпажу Сергій Клименок.

"Серьога, нас все одно вб’ють. Танкістам у полон не можна", – відповів командир, згадуючи 2014-й та бої за Донецький аеропорт. Однак гранату не відпустив, чекав, аби якомога більше росіян підійшло до курника. Та вони не підійшли, а побігли шукати бійців Збройних сил України далі, вглиб села.

Того дня загинуло більше десятка українських військових. Вцілілі відступили після важкого 7-годинного бою. А ці троє танкістів на п'ять днів залишились у Лукашівці, в оточенні окупантів. Що сталося далі – у репортажі Наталії Найдюк.

"Дивлюся, міняти мене йде сусід, у якого померла дружина і вдома чекає мала дитина"

Жителька Лукашівки Валентина Легеза зустрічає врятованого нею українського танкіста Віталія Божка
Валентина Легеза зустрічає врятованого нею танкіста Віталія Божка. ФОТО: Наталія Найдюк

2023-й, літо. Віталій Божко під’їжджає до будинку своєї рятівниці Валентини Легези. Після звільнення області – це їхня друга зустріч.

"Мама дорогая! Синок приїхав! І знов не попередив!", – не стримуючи емоцій та сліз кричить Валентина, сплескуючи долонями і кидаючись обіймати чоловіка. Він проїхав 250 кілометрів, аби побачитися…

У дворі так само, як і понад рік тому, голосно гавкає Барсик. Тітка Валя врятувала його торік, коли в сарай, біля якого він сидів, влучив снаряд і розпочалася пожежа.

Валентина Легеза і Віталій Божко бачаться вдруге після звільнення Чернігівщини. Чоловік проїхав 250 км, аби відвідати жінку
Валентина Легеза і Віталій Божко бачаться вдруге після звільнення Чернігівщини. Чоловік проїхав 250 км, аби відвідати жінку. ФОТО: Наталія Найдюк

Після щирих обіймів, запитань про життя і перших емоцій від зустрічі, Валентина та Віталій згадують початок весни 2022-го.

"Ввечері 6 березня мій і ще один екіпаж поїхали в Лукашівку на підмогу 58-й бригаді. Наступного дня в обід ми ковирялися біля машини. І тут прилетів снаряд. Тоді загинув мій навідник Саня Олійник. Я отримав легеньку контузію", – розказує про перші дні у Лукашівці Віталій Божко.

Ввечері на зміну загиблому навідникові приїхав Олександр Омеляненко. Ніч і наступний день були важкими: росіяни обстрілювали село з усіх наявних стволів. Військові у мороз ночували просто у рівчаку, кинувши під спини трохи соломи.

Танки були частково несправні: один не заводився, другий – погано стріляв. Тому 8 березня в Лукашівку привезли запчастини, аби полагодити техніку, та людей, щоб замінити стомлений екіпаж.

"Саня мав залишатися, бо він провів у Лукашівці тільки ніч. Я ж збирався на ротацію. Раптом, дивлюся: іде мій сусід. Ми разом без повістки поїхали в Гончарівське, коли почалася повномасштабна війна. Він іде, а в моїй голові мільйони думок: у нього кілька років тому померла дружина, він сам виховує малу дитину. А в мене ж діти дорослі: син воює на сході, у доньки є матір у разі чого… А в сусіда малий зостанеться круглим сиротою, якщо той помре… Словом, я сказав, що залишаюся, а сусіда відправив назад", – ділиться Божко.

Механіка екіпажу змінив Сергій Клименок. Відтак, він разом із командиром Віталієм Божком та навідником Олександром Омеляненком приймали бій наступного ранку. А потім пережили історію, яка достойна стати сценарієм фільму, чи книги з правил виживання.

Росіяни бігли за 6-10 кроків від наших і не помічали їх

Відремонтувавши танк, чоловіки перегнали його у двір нежилої хати, що біля ферми. Звідти зручно виїжджати, щоб відпрацьовувати по ворогу, а сама машина – не на виду.

“О 5:30 ранку 9 березня прибіг ротний 58-ї бригади і сказав, що в Іванівці розбили російську колону. Але дві машини відійшли у лісосмугу, на Лукашівку. Тож ми мали вдарити по ним, щоб не розбіглися. Ми пройшлися по позиціях, роздивилися. Давай запускати танк”, – розповідає Віталій.

Але через морози машина не заводилася: треба було підігрівати. В якийсь момент Сергій Клименок був усередині танка, намагався його прогріти. Віталій Божко стояв біля машини. А Олександр Омеляненко, поговоривши по телефону, зайшов до погреба. Раптово почався артобстріл. Ворожий снаряд влучив у задню частину танку.

Залишки українського танку Віталія Божка в Лукашівці на Чернігівщині
Ось, що сталося з танком Віталія Божка після влучання російського снаряда. ФОТО: Особистий архів Віталія Божка

Віталія відкинуло вбік. Машина загорілася. Сергій ледь вибрався з танку, який уже палав. Усі троє, оговтуючись від шоку та контузії, відступили до дерев, що росли на городі за 20 метрів від підбитої машини. Екіпаж залишився без танка. Тепер чоловіки мали тільки автомати та гранати проти десятка ворожих танків та БМП, що раптово з’явилися біля ферми.

Обстріл тривав. Росіяни накривали вогнем ферму, де були військові, тварини, працівники.

"Це було, наче у жахливому кіно про війну. Над головою літали снаряди, все кругом палало, здавалося, навіть небо горить...", – згадує Віталій.

Перечекавши якийсь час, танкісти вирішили рухатися в бік села, бо росіяни вже захопили ферму і позиції біля неї.

"Ми підбігли до цієї хати, а вона замкнена", – каже Віталій, стоячи біля паркану подвір’я, порослого бур’яном. Цей двір приблизно за 100 метрів від ферми. – "Тоді тут усе покошено було, проглядалося. Чуєм, ворожа техніка суне в наш бік. Ми встигли тільки забігти у курник, він без дверей був. Попадали на землю. За мить кілька машин зупинилися. Росіяни вибили ногою шиферину у паркані, увірвалися на подвір’я і почали зачистку".

Чоловіки ніби заціпеніли. 15 росіян бігали біля курника, зупинялися за шість-десять кроків від танкістів і не бачили їх. Вони дерлися в сарай, хату, погріб…

Ще під час боїв за Донецький аеропорт у 2014-2015 роках Віталій Божко засвоїв, що танкістам, розвідникам та снайперам у полоні особливо тяжко через шкоду, яку вони завдають ворогу.

Очікуючи, що ось-ось буде смерть чи полон зі знущанням і тим же кінцем, Віталій дістав гранату і зняв чеку. Але від останнього кроку його зупинив Сергій Клименок, цим він урятував їх усіх від смерті.

"Віталій прошепотів: «Ну що, хлопці, підриваємося?». Я кажу: «В мене дитина… Ставте чеку назад і будемо чекати», – розказує телефоном Сергій, який зараз воює на сході України.

До слова, росіяни все ж таки розстрілювали українських військових, яких знаходили під час зачистки села. Про це свідчили самі селяни після деокупації Лукашівка. Тоді знайшли убитим командира екіпажу другого українського танка. Він був пораненим, наклав турнікет, відповз до крайньої хати, але його помітили і розстріляли окупанти.

"Я не можу пояснити це логічно, фізично. Наче хтось накрив нас чимось невидимим… 15-20 хвилин окупанти бігали кругом. Дивилися в наш бік і не помічали", – дивується Віталій.

Потім росіяни відійшли до церкви, а над головами знову засвистіли міни та снаряди. Танкісти перебігли в будинок біля курника, вдягли цивільний одяг, який знайшли всередині, а зброю та військове спорядження сховали. Вийти з цієї хати вони змогли, коли почало сутеніти.

"Паляниця! Паляниця! Ми свої!!!"

Метрів за 100 углиб села, через дорогу — будинок Валентини Легези. Коли почалися бої в Лукашівці, жінка скооперувалися з сусідкою Любою Гирченко, яка жила через городи. Вони ночували по черзі одна в одної, щоб не було так лячно.

"9 березня стріляли страшенно. Надвечір ми з Любкою біжимо від її хати до моєї. Чую, Барсик мій гавкає, а через паркан перестрибують троє чоловіків і біжать до хати. Ну я що ж, кажу Любці, будем іти, ми у себе вдома", – пригадує Валентина Легеза.
На цьому місці Валентина Легеза та Любов Гирченко зустрілися з українськими танкістами
На цьому місці Валентина Легеза та Любов Гирченко зустрілися з українськими танкістами. ФОТО: Наталія Найдюк

Жінки підійшли ближче. Біля хати стояли троє чоловіків у цивільному: брудні, зморені.

"Паляниця, паляниця! Ми свої. Жіночки, сховайте нас, якщо можете", – першим крикнув Олександр.

"А документи у вас є?", – по-бойовому спитала Люба Гирченко.

"Ти ба, яка смілива", – стомлено посміхнувся Віталій і показав паспорт, який взяв із собою.

Його вже не дивилися, почувши українську мову, жінки зраділи і впустили танкістів у хату.

Два дні росіяни глушили зв’язок, тому додзвонитися кудись було неможливо. Українські військові, які вийшли із Лукашівки, повідомили командуванню, що бачили підбитий танк Божка. Тож вони вирішили, що екіпаж, найімовірніше, загинув.

"У Чернігові побратими нас уже й пом’янули. Слух, що нас нема, пішов і додому, на Варвинщину. Я додзвонився матері через два дні після окупації. А за годину після цього прийшли військові, щоб повідомити про мою смерть. Моя матір хворіє, вона має інвалідність ІІ групи. Добре, що я встиг додзвонитися першим", – розмірковує Віталій.

Хлопці прожили у тітки Валі п'ять днів. За цей час вони встигли перенести свої речі до погребу жінки і сховати їх у картоплі. Також повідомляли ЗСУ про розташування техніки та місця скупчення росіян.

Впродовж тих п’яти днів росіяни двічі намагалися потрапити у двір Валентини Легези. Вперше гупали в хвіртку якийсь час і попрямували далі. А за кілька днів прийшли знов. Цього разу вони були рішучишими, заходили в кожен двір і вішали на воротах червоні стрічки. Того дня жінок та танкістів врятувала сусідка, що живе через дорогу. Вона здогадалася, що в домі когось переховують.

"Вона потім розказувала мені. Окупанти всімох зайшли до її хати, перевернули все догори дригом. Повісили червону стрічку на хвіртці. Потім пішли до мого двору і почали гатити. А вона їм крикнула: «Там нікого нєт. Она до сестри пошла в другой конец села». Це нас тоді і врятувало", – каже Валентина.

І зауважує, що попри небезпеку страшно не було. З Любою вони прийняли хлопців, як власних дітей.

Майже два кілометри повзком під світлом Місяця та трасуючих снарядів, а потім – мінним полем

Чекати далі військові не могли, бо наражали на небезпеку себе та Валентину з Любою.

"Одного вечора Серьожка й каже: «Тьотя Валя, ми будемо виходити». Я йому: «О Божечки, мої діточки! Куди?»... Ми намалювали їм карту, як іти. Але як його йти, росіяни на фермі за 200 метрів стоять і ходять натовпом постійно вулицями", – розказує Валентина.

Найкраще з усіх місцевість знав Сергій: коли він був він малим, разом із дідусем-депутатом об’їздив чимало сіл на Чернігівщині. Віталій та Сашко в Лукашівці були вперше.

Коли почало темніти, троє танкістів у цивільному рушили до своїх. Пішли городами. За селом їх помітили росіяни і почали обстрілювати трасуючими снарядами (світяться у повітрі, —ред.).

"Ми попадали. Кулі свистять. Я кажу, давайте повзти, бо вони зараз постріляють, а потім приїдуть подивитися, чи є результат. Виходить, ми майже два кілометри повзли”, – згадує Віталій.

Було холодно. На шляху до Количівки довелося перейти два струмки. В один із них Віталій занурився по груди. Дорогою танкісти тримали зв’язок із побратимами. Вони мали зайти в Количівку саме з дороги, де їх очікували. Інакше могли б натрапити на "дружній вогонь"."Дружній вогонь" — термін у військовій справі, що позначає вогневий контакт проти своїх військ або військ союзника, який призвів до військових утрат.

"Побратими питають: «Струмок пройшли? А лісосмугу? А тепер полем ідете? Добре, але обережно, бо воно заміноване», – із посмішкою згадує Віталій та додає, що тоді було не до сміху.

Дізнавшись про міни, чоловіки на мить остовпіли. Але час ішов, було холодно, мокро… Треба було рухатися далі. Вирішили йти услід один за одним. Попереду – Віталій, він найстарший, тому взяв на себе роль провідника.

Від Лукашівки до Количівки чоловіки подолали близько шести кілометрів, поки дісталися дороги біля села.

"Стій! Хто такий?", – спитав один із вартових на блокпосту, почувши гучне човгання.

"Свої, танкісти", – відповіли військові.

"А, це ви з 1-ї танкової… Добре, я вас і чекаю..."

Так Віталій Божко, Сергій Клименок та Олекандр Омеляненко вийшли з окупованого села. Перевдягнувшись і викуривши перші за тиждень цигарки, вони розповіли побратимам, що бачили дорогою, про розташування ворожої техніки. А потім поїхали до Чернігова…

Життя після…

Тут був сарай Валентини Легези. В нього влучив снаряд й він згорів
Тут був сарай Валентини Легези. В нього влучив снаряд й він згорів. ФОТО: Наталія Найдюк

Валентина та Любов пережили окупацію. У їхніх хатах постраждали вікна, двері, десь дах. Також згоріли сараї. Про те, що їхні гості живі та дісталися своїх, жінки дізналися лише за три дні після їхнього відходу. Тоді до Валентини додзвонилася донька, з якою у Чернігові зв’язався Сергій.

"Боже, як ми кричали, як раділи… Якби окупанти не забрали коньяк під час обшуку, то точно б напилися від щастя", – жартує Валентина.

Російські військові потрапили в хату Валентини через день після відходу танкістів. Обнишпорили скрізь. Довго не виходили з погребу, де була схована зброя та речі військових. Ці хвилини для жінок були найважчими.

Після звільнення Чернігівщини Любов Гирченко перебралася до дітей у Польщу. Росіяни вкрали навіть її валізу, тому їхала з целофановим пакетом. Свій будинок у Лукашівці вона продала.

Людмила Гирченко після звільнення Лукашівки переїхала до Польщі, де живуть її діти
Людмила Гирченко після звільнення Лукашівки переїхала до Польщі, де живуть її діти. ФОТО: Особистий архів Любові Гирченко

Усі троє танкістів навесні 2022-го воювали на сході України, але в різних місцях. Під Бахмутом 22 травня 2022 року загинув син Віталія – Сергій Божко. Він завжди рівнявся на батька. Його смерть була героїчною: фактично самотужки він відбив атаку росіян, розбив їхню машину та вдарив по скупченню ворога. Ротний клопотав, аби хлопцю присвоїли звання Героя України. Але цього не сталося…

У боях на сході Віталій отримав кілька контузій й наразі списався з армії: доглядає за матір’ю з інвалідністю та робить для фронту скоби, буржуйки та інші замовлення у своєму селі на Варвинщині.

Сергій та Олександр і надалі захищають Україну у найгарячіших точках. А тітка Люба чекає…

"Знаєте, коли хлопці виходили з села, ми з Любою придумали собі прикмету: не будемо проводити, щоб усе добре склалося, щоб вийшли. А тепер у мене інша прикмета… Я вірю, після перемоги ми зберемося у мене всі разом. Приїдуть мої синочки-танкісти зі своїми родинами: батьками, дітьми, дружинами. Я хочу, щоб з війни повернувся мій син. Щоб зібралися всі тут, і діти, і онуки… Ми накриємо стіл і разом будемо святкувати перемогу України", – зі щемливою надією в голосі прощається Валентина Легеза…

Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.

На початок