Марина Салабутіна з міста Світловодськ Олександрійського району Кіровоградської області служить волонтеркою-капеланкою. Посвідчення корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку отримала в березні 2023 року. В етері Українського радіо Кропивницького розповіла, з того часу їздить до військових, привозить гуманітарну допомогу, влаштовує зустрічі та спілкується з родинами бійців. Усе це висвітлює на своїй сторінці у Facebook. Там же оголошує про потреби, які треба зібрати, там і звітує про витрачені гроші.
Згідно з постановою Кабміну від 15 травня 2017 року у всіх бойових частинах та підрозділах ЗСУ затверджується посада — військового капелана. Водночас Міністерство оборони України не відмовляється від волонтерської місії, яку здійснюють українські конфесії, тому є нештатні капелани-волонтери. До функції капелана належить духовна, психологічна, гуманітарна допомога військовослужбовцям та цивільним. Важливим є саме індивідуальні бесіди, так вони отримують підтримку і надію.
Як сприймають жінку-капеланку і чого від неї очікують?
Елементарної теплоти, як і від кожного. Очікують, що їх будуть слухати й будуть чути. Бійці перебувають в таких умовах, що їм просто важливо, аби були люди, які за них молитимуться, яким вони можуть зателефонувати в критичних ситуаціях і попросити про духовну допомогу, висловитися про свій біль. Капеланська команда складається з трьох-чотирьох людей, одна з них може бути жінка.
Коли бійці знають, що до них приїде жінка, то вони вдягнуться, поголяться, зубки почистять. Тобто на зустріч зазвичай приходять красунчики. І це дає наснагу жити, хапатися за життя. Тому присутність жінки в таких умовах – обов’язкова.
Як стала капеланкою?
З перших днів війни ми в Палаці культури займалися волонтерською діяльністю, допомагали переселенцям. Потім прийшов волонтер Юрій Сичов і попросив допомоги, він їхав на передову. Ми почали з ним співпрацювати, купували машини для військових, робимо це і нині. Але я розуміла, що ми закриваємо фізичні потреби, а ще є й духовні, які вирішує капеланство. Чергову машину ми купували капелану для однієї з військових частин. Після поїздки на фронт мені дали можливість підтвердити кваліфікацію та отримати посвідчення корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку. Ось так ми возимо нашим захисникам гуманітарну допомогу, спілкуємося та молимося за них.
Так, це додаткове навантаження, але я потребую цього. Я та людина, яка знає ціну війні і довгий час війна для мене була тільки смерть, з якою я стикалася дуже близько. Це горе близьких, це важко. Я розуміла, що мені хочеться давати життя, надію. В якості капелана я наче на іншу сторону перейшла. Я бачу очі, сповнені надії. Для мене це дуже важливо.
Спочатку мені казали, що капелан – це та людина, яка постійно їздить, вона серед військових. Насправді штатні капелани й повинні так жити. А я – волонтерка-капеланка і моє завдання – підтримувати людей на війні. Я маю можливість спілкуватися з ними телефоном чи через соцмережі. Організовую зустрічі, коли до нас приїжджають, або коли я їжджу до них. Мій ранок починається: "Привіт, як ти?" Я не можу давати оцінку тому, що вони кажуть, моє завдання – вислухати. Найбільше хлопцям болить втрата друзів.
Чи бувають ситуації коли почуваєш себе розгубленою?
Коли хлопці мені пишуть "Помоліться за мене, я їду в Бахмут", то іноді відкладаю телефон і мені треба 15-20 хвилин, щоб прийти до тями. Думаю, Господи, що ж їм сказати? Потім збираюсь і просто цікавлюся: "Як ти почуваєшся? Як твій настрій? Про що думаєш?" І хлопці зазвичай відповідають: "Ми переможемо! Ми в порядку. Ми йдемо, все буде добре".
З чим важко впоратися в статусі капелана?
Капеланство – це приємна частина мого життя. Завжди хвилююсь перед тим, як починаю спілкуватися з бійцями, чи сприймуть вони мене. Але розумію, що повинна бути внутрішня вага і впевненість в тому, що казатимеш хлопцям. Оцей рік волонтерської роботи надав мені відчуття, що я маю право це робити.
Чи потрібне буде капеланство після перемоги України?
Капеланство буде потрібне навіть більше, ніж нині, адже хлопцям треба буде відновлюватися після війни. Нині я відвідую курси по реабілітації, щоб бути кваліфікованою та допомагати військовим і їх родинам. Моє капеланство поділене на три частини: поїздки, спілкування через мережі з військовими та з сім'ями.
Про родину
У мене шестеро дітей. Всі вони пишаються мною, підтримують добрим словом та фінансами: організовують благодійні концерти, щоб збирати гроші на поїздки на фронт. А ще скрізь розказують, що їхня мама – капеланка.
