Рік у медичній палаті живе багатодітна родина Тетяни Баштової. Медична сестра хірургічного відділення Попаснянської міської лікарні разом зі своїми п'ятьма дітьми покинула Луганщину на початку березня 2022 року, коли Попасну почали "поливати вогнем". Слов'янськ, Бахмут і зрештою Магдалинівка на Дніпропетровщині — таким був шлях родини переселенців. Історія прийомної мами, яка вивезла дочок і сина з-під обстрілів і мріє про дім, школу для дітей та роботу — у матеріалі Суспільного Донбас.
Чотири доньки та син
Зараз Тетяна Баштова — матір п'ятьох дітей. Другу дитину вона вирішила взяти під опіку 2019 році. Рідна донька Олена, на той час ще школярка, маму підтримала.
"Всі умови для збільшення сім’ї в нас були, — розповідає Тетяна. — Я мала роботу, житло — дві квартири, свою та бабусину, батьківський приватний будинок. Бабуся мешкала зі мною та Оленкою, я дбала про стареньку. А тут побачила сюжет про дітей, котрі мріють про сім’ю, то й чекати не стала, зателефонувала у Попаснянську службу у справах дітей".
В дитячому інтернаті у містечку Щастя Тетяна познайомилася з дванадцятирічною Мариною: "Дуже нервувала, задавалась питанням, чи сподобаюсь дитині. А вийшло все просто. Дівчинка підійшла до мене, обійняла і назвала мамою".
"Коли я побачила цих дітей, зрозуміла, що вони — мої діти"
Потім у родині Баштових з'явилась дванадцятирічна Зоряна, а в грудні 2021 року Тетяна взяла під опіку сестру та брата Зоряни: п’ятирічну Машу і трирічного Данила. Хлопчик мав особливі потреби.
"Молодший не вмів розмовляти, не ходив. І я відразу пояснила фахівцям служби у справах дітей: як медична сестра з великим досвідом роботи зможу займатися реабілітацією сина", — розповідає прийомна мати. Реабілітацією Данила допомагала займатись вся родина, зараз йому п'ять, він добре розмовляє, бігає, катається на самокаті, каже Тетяна.
"Не панікувати, зберігати спокій". Перші обстріли у Попасній
Вперше "прилетіло" на ігровий майданчик поруч з дев’ятиповерхівкою 3 березня о шостій ранку — так Тетяна Баштова згадує початок війни у нині окупованій Попасній. Жінка пам’ятає кожну хвилину того дня, коли росіяни почали обстрілювати її рідне місто.
Діти прокинулися від вибухів, і мама сказала їм перше, що спало на думку: "Це грім гримить, але ж все ж таки треба бігти до бомбосховища". За кілька хвилин разом із сином та чотирма доньками сиділи в укритті.
Згадує, людей було багато: хтось плакав, хтось заспокоював оточуючих. В цей момент Тетяна вирішила, як буде поводитись із дітьми: зберігати спокій та розповідати героїчні історії, казки, в яких обов'язково перемагає добро.
"Якщо мати не втрачає рівноваги, спокою, не панікує, то її діти поводитимуться так само. Правило, яке працює у найскладніших ситуаціях", — впевнена жінка.
Багатодітна родина виїжджала з Попасної під обстрілами. Речей не брали, тільки документи. Того дня, згадує Наталя, було п’ять евакуаційних автобусів, та із людьми поїхав лише один, вщерть набитий людьми, під шквальним вогнем.
"У дітей не було паніки, страху, тому що поруч була мама"
Тетяна згадує, що в салоні пасажири стояли впритул один до одного, ніхто й руки не міг підняти. Старші діти притискали до себе молодших. Від обстрілу скло з вікон повилітало, водій отримав контузію, але не втратив кермування.
"Водій – справжній герой. Мені прийшлося надавати першу медичну допомогу хлопцеві, який вів автобус. Я обробляла рани від уламків скла і говорила, говорила, щоб чули всі, щоб діти не здогадалися, що і мені страшно. Вони слухали мій голос і заспокоїлися", — розказує Тетяна.
Їхали без речей, лише з документами. Дуже скоро жінка отримала звістку: дві квартири в Попасній і просторий будинок, де відпочивали кожне літо, — все знищили вщент російські окупанти.
Дітям потрібна школа, мамі — робота
Спочатку велика родина знайшла притулок в Слов'янську, потім — в Бахмуті. Зрештою виїхали з Донецької області: рік живуть в селищі Магдалинівка у Дніпропетровській області в приміщенні медичного закладу. Переселенцям там віддали поверх будівлі.
Велика родина живе в окремій, власній палаті — всі разом: Тетяна та її бабуся разом із дітьми. А це: старша Олена нині вже студентка, закінчила перший курс Полтавського Національного педагогічного університету, школярки Марина, Зоряна та Маша та п'ятирічний Данило.
"В селищі міського типу немає робочих місць, мені тут ніде працювати. Ми всі хочемо звідсіля виїхати. Дуже важливо, щоб діти ходили до школи, а не навчалися дистанційно, щоб молодший ходив до садочка. Машуня моя вже закінчила перший клас, і я впевнена, що дівчинці краще ходити до школи, спілкуватись з однолітками".
Тетяна має план: переїхати до Каменська і орендувати квартиру. Там, сподівається мама, старші діти зможуть навчатися в школі, а молодший Данило ходитиме до садочка.
"Тоді і я зможу працювати в лікарні по спеціальності. Але "плани на майбутнє" — це для мене дуже болюча тема, — визнає Тетяна. — В нас зараз немає нічого: ні дома, ні своїх ліжок, ні пральної машини, ні комп’ютера. Школярі навчалися за допомогою телефонів. Це так, кілька прикладів".
За словами прийомної мами, впоратися з усіма негараздами, їй допомагають любов до дітей та відповідальність за них.
"Ми з дітьми мріємо про свій дім, такий, як був в Попасній. Я знаю, що всі вони будуть щасливими обов’язково. Вони всі стали рідними один одному, кожен день бачу, як вони спілкуються між собою, і мене переповнює почуття гордості. Молодші іноді ревнують мене один до одного. Тоді беру їх обох на руки: Даня сидить праворуч, Машуня — зліва, обіймаю їх, цілую по і черзі кажу: "Я тебе люблю!".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
