"Інститут національної пам’яті продовжить пошук героїчних особистостей, але з акцентом на таких особистостях, які будуть об’єднувати українське суспільство, які допоможуть нам нарешті дійти згоди", — заявив новопризначений директор Інституту Антон Дробович на комітеті Верховної Ради. Також він завірив, що відомство продовжить декомунізацію.
Сам термін "декомунізація" викликає питання з точки зору релевантності. Порівняння з денацифікацією тут незгарбне, бо у гітлерівській Німеччині існував нацистський лад, тоді як Радянський Союз не був комуністичною державою попри назву партії, що ним керувала. Радянський лад не мав до комунізму жодного стосунку — це був державний соціалізм репресивного штибу, а його ідеологічною основою слугував ленінський більшовизм.
Source: Оригінальне
Він був збоченням для марксистської доктрини. Соціалісти-сучасники Леніна, зокрема Роза Люксембург, засуджували його ідею однопартійної диктатури, вважаючи її несумісною з принципами демократії та емансипативними прагеннями соціалізму. Вважати ж теорію Маркса та соціалізм, що постав із неї, загрозливими, є невіглаством. Маркса й досі вивчають у провідних економічних вишах світу, і зовсім не як історію світової думки. Європейська ж соціал-демократія багато в чому визначила шлях розвитку повоєнної Європи, соціальним стандартам якої ми поки що лише заздримо. Соціал-демократична робоча партія Швеції з 1917 року майже незмінно посідає перше місце на виборах, роблячи країну однією з найбагатших та найщасливіших на континенті.
Стосовно наших реалій, правильніше було б казати про дебільшовизацію, ніж про декомунізацію. І в цьому процесі, попри перейменування топонімів і знищення пам’яток радянських часів, ми маємо мізерний прогрес. Бо в самих практиках декомунізації, ба більше, у сприйнятті своєї історії, опонентів і проблем залишаємося більшовиками. Ті підривали церкви, трощили ікони, знищували пам’ятники царату, ми ж робимо те саме з монументами, мозаїками і радянськими спорудами. Проте заміна одних ідеологічних ідолів та символів на інші нічого не змінює. Маємо змінити саме ставлення.
Source: Оригінальне
Більшовизм, як і кожна тоталітарна ідеологія, визнає лише чорно-біле сприйняття реальності за принципом "хто не з нами – той проти нас". На цьому підґрунті формуються закриті суспільства, практики сегрегації, кастовості, відокремлення себе від світу. А економіка і фізика доводять: закритість приречена на стагнацію, самоотруєння та руйнацію. Вільний вихід і обмін енергіями – запорука розвитку й адаптивності відкритих систем. Якщо ми дійсно хочемо позбутися кайданів радянщини, відповідь маємо в гаслі Євробачення-2017 у Києві: "Шануймо розмаїття!"
Джордж Сорос почав демократизацію країн Варшавського пакту та республік СРСР після його розвалу з утворення центрів сучасного мистецтва не через естетські примхи. У розмаїтті сучасного мистецтва — тому спектрі індивідуальної творчості та поглядів на світ, ламанні бар’єрів стереотипності — він справедливо вбачав потугу, що розкріпачує світосприйняття і розум людей, дає їм зрозуміти, яким різним є світ. Від мистецтва до підтримки свободи слова та ЗМІ, а потім – до розуміння соціальної різноманітності, емансипації меншин, всіх, хто відчуває дискримінацію, утиски у правах. Це – хрестоматійний шлях відкритих суспільств, який долали розвинені країни Європи.
Отже, дебільшовизуватись ми зможемо лише тією мірою, якою відмовимося від внутрішнього, персонального тоталітаризму. Змінимо сам спосіб мислення, визнаємо право співгромадян бути різними та мати різні погляди. Заміна ленінів на бандер чи шевченків у кожному разі не прислужить цьому процесу.
Source: Оригінальне
Вільна людина не потребує вождів і героїв. Ці ролі – спадок тиранічного минулого, коли від кожного вимагали служіння чомусь надлюдському: монарху, вірі, партії, корпорації. Коли можна було бути лише чиїмось: підданим, вірним, підлеглим, але не собою. Сьогодні, піднімаючи над своїм будинком державний прапор і йдучи до війська, громадяни демократичних країн вшановують не абстрактні "святі" ідеї, а принципи. Принципи, права та свободи, які декларує і гарантує їм їхня держава. Які дозволяють їм відчувати власну гідність і шанувати гідність інших. Конфлікт України з Росією має сенс саме як конфлікт принципів, світоглядних систем, конфлікт прав та свобод із системою їх державного пригнічення, придушення скрепами, клерикалізацією, чорно-білою картиною світу.
Тисячоліттями в якості героїв оспівували тих, хто віддавав себе служінню вождям та ідеям, готовий був проливати за них свою та чужу кров. Вимога від людини бути героєм – вияв того самого насилля, яке лежить в основі ще старовинних деспотій. Справжні герої, як доводить і історія, і легенди, не рвалися до слави з гучними гаслами. Просто в ситуації, що вимагала вибору, робили цей вибір. Як польський педагог і письменник Януш Корчак, що відмовився кинути своїх вихованців-сиріт та вирушив із ними до концтабору Треблінка. Як курсанти-моряки, що заспівали гімн України під час підняття окупаційного російського прапору у Криму. Як молоді українські громадяни різних національностей, що нині захищають свою країну від агресії. Проте держава й суспільство не має права вимагати героїзму. Це завжди – особистий вибір людини.
Source: Оригінальне
Час відмовитись від героїзації будь-яких політичних, державних, церковних персон і військових керманичів. Бо ціна їхніх досягнень та перемог – рішення, що втрутилися в тисячі інших життів, знедолення, страждання й жертви людей, чиїх імен ми не пам’ятаємо, але які так само варті поваги. Така тенденція, до речі, панує в світі. У США демонтують пам’ятники Христофорові Колумбу, бо його відкриття Америки спричинило геноцид корінного населення. Британське студентство розгорнуло рух за припинення вшанування полководців та адміралів імперії, що підкорювали для неї колонії.
Україна тут може і має стати у світовому авангарді стратегії історичної пам’яті. Бо у нас нема вибору – мусимо протистояти консервативному російському монстру. Тож давайте будувати розуміння своєї спільної історії навколо імен, які можемо без застереження, з переконливою для світу гордістю брати в майбутнє. Це науковці, письменники, художники, композитори — ті, хто присвятив себе творенню. Представники всіх національностей України, що рухали світ уперед. Навіть якщо реалізуватися вони змогли в інших культурах чи країнах. Адама Міцкевича вважають своїм литовці й поляки, Франц Кафка – герой чеської, австрійської, єврейської культур, Дмитро Бортнянський, Дмитро Левицький, Микола Гоголь належать і до української, і до російської культур, Шолом-Алейхем – до єврейської та української, Пауль Целан – до єврейської, німецької, румунської, української, французької. І всі вони належать світові.
Source: Оригінальне
Починати ж маємо з Казимира Малевича. Однієї з двох — разом із Марселем Дюшаном — персон, які кардинально, раз і назавжди змінили поняття мистецтва у світі, вплинувши не лише на естетику, а й на філософію, психологію та, зрештою, політику й економіку людства. Останніми роками державні органи України перейменовували цілі міста, не проводячи з цього приводу плебісцитів. Привласнення аеропорту в Борисполі імені Казимира Малевича тим паче не потребує зайвих обговорень, бо Малевич – бренд, відомий у всьому світі не менш ніж Чорнобиль, що донині першим спадає на думку пересічному іноземцеві при згадці про Україну. Візьмімо ж на озброєння дебільшовизації ім’я киянина, викарбоване у скрижалях світової цивілізації.
Думка автора може не збігатися з позицією редакції
