Сергій на позивний "Донбас" — кулеметник штормового підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Чоловік живе в Україні з 2000 року, а з 2014 року служить в ЗСУ. Останні три роки Сергій служить в 128-й Закарпатській бригаді. Його історію розповіли на Facebook-сторінці Закарпатського легіону.
Мама Сергія українка, а тато чеченець. Батько був польовим командиром в армії Джохара Дудаєва й загинув при обороні Грозного взимку 1995 року. Сергію був тоді рік, тому він знає його тільки по фотографіях. Розповідає: "У батька було ще п’ятеро братів, і всі вони воювали проти росіян в армії Дудаєва. Вижив тільки один. Він пройшов першу й другу Чеченську війни, а пізніше переїхав із сім’єю в Україну. У 2014-му дядько пішов у добровольчий батальйон, воював за Україну і втратив ногу в боях за Донецький аеропорт".
Певний час Сергій служив у розвідці, але перевівся у штурмовий підрозділ. Військовий каже: "Я боєць, люблю атаки, штурми, відкритий бій. Тому розвідка не для мене, я трохи інакше дивлюся на війну. Знаєте, що для мене тут найгірше? Чекати. Мені потрібен рух, лобові зіткнення. У нас тут багато таких хлопців, справжніх бійців, — і мобілізованих, і контрактників. Тому наш підрозділ вважається найкращим".
У чоловіка є молодша двоюрідна сестра, яка теж служить за контрактом в ЗСУ. Вона служить оператором-навідником на БМП.
"Це не дівоча служба, вона дуже важка. Якщо в БМП заклинить гармату, розклинити її дуже важко навіть здоровим чоловікам. Але вона справляється, воює, бо любить свою країну. Сестра зараз на Бахмутському напрямку, там дуже важко. Ми контактуємо, коли є зв'язок", — каже Сергій.
Чоловік зазначає, що теж раніше обороняв Бахмутський напрямок. Його підрозділ поставили на краю села біля цвинтаря, за яким пролягав глибокий яр.
Військовий пригадує: "У перші дні через постійний шквальний вогонь було неможливо організувати підвіз боєкомплекту й провізії. Не було можливості навіть нормально окопатися, то ми ночували у воронках, а воду пили з калюж. Росіяни стояли метрів за 150. Вони постійно намагалися зайти нам у тил через той яр за цвинтарем, тому я зробив там вогневу точку й відганяв їх. Це були "вагнери". У них була десь 30-кратна перевага в живій силі. Але я не пропустив жодного. Були і профі-вагнерівці – ті працювали з дронами й дуже мітко клали гранати із "сапога" (станковий протитанковий гранатомет). Але на наші позиції не пройшов жоден".
Після перемоги Сергій каже, що піде воювати за свою другу батьківщину — Чечню.
"Там дуже багато нормальних людей, патріотів своєї землі. Ті, що воюють тут на боці Росії, — приватна охорона Кадирова, їх дуже мало. Кадиров — найбільший колаборант на Кавказі. Я стикався з кадирівцями в Мар’їнці у відкритих боях. У мене немає й не буде до них жодного жалю. Але кадирівці — це не вся Чечня, не весь Кавказ. Я знав Ісу Мунаєва, командира батальйону імені Джохара Дудаєва, він загинув у 2015 році при обороні Дебальцевого. Мунаєв — справжній чеченець. І таких багато", — розповідає чоловік.
За словами Сергія, не дивлячись на те, що батька Сергія, четверо його дядьків, діда вбили росіяни, військовий на війні не через кровну помсту. Чоловік каже: "Скільки товаришів моїх уже загинуло, котрі не були мені родичами! А скількох цивільних росіяни вбили в Бучі, Ірпіні, Умані, Кременчуку… Скількох дітей! Я прийшов сюди, щоб захистити свою країну, свій народ. У тому числі свою сім’ю. У мене поки немає дітей, але вони будуть, і я хочу, щоб мої діти росли у вільній країні. Тому все роблю для цього, приношу користь своїй країні з кулеметом в руках".
Читайте нас у Telegram, Viber та Instagram
