Рік тому перші оборонці Маріуполя почали виходити з Азовсталі. Серед тих, хто тримав оборону на заводі, був спецпризначенець "Корду" на позивний "Лакі". Він з перших днів вторгнення виконував завдання і допомагав цивільним. Потім брав участь у боях за місто, а згодом разом із азовцями відходив на Азовсталь. Чому не виконав наказ виходити разом із "Кордом" з оточеного Маріуполя, як вів міські бої, що відбувалось у блокаді на Азовсталі й які психологічні наслідки відчуває після полону — боєць розказав в інтерв’ю Суспільному.
Маріуполь російська армія атакувала від початку повномасштабного вторгнення. 86 днів тривала оборона міста, 82 з яких у повному оточенні. Оборонці Маріуполя — Збройні сили України, нацгвардійці, поліція, прикордонники, бійці спецпідрозділів, полк "Азов", тероборонівці, СБУ та інші підрозділи Сил оборони — давали відсіч російським окупаційним військам.
За наказом Генштабу, для збереження життя військових бійці припинили оборону та склали зброю: виходили з бункерів заводу з 16 по 20 травня 2022 року.
"Лакі" провів на Азовсталі понад місяць і виходив з металургійного комбінату 19 травня.
До рішення вступити у "Корд" вас спонукав початок бойових дій у 2014 році?
Пам’ятаю 2014-й. Підходжу до школи — і висить російський прапор. Я думаю: "Що відбувається?". Бачу якийсь блок-пост, нас всіх відпускають до дому, приходжу до дому, а мені мама каже: "Війна почалась".
Якби мені було тоді 18 років, я би пішов одразу, але мені було 15. Мені багато чого було незрозуміло, бо наше вище керівництво не змогло відразу це придушити, поки була така можливість. Колонами вони наступали до Слов’янська. Десь півтори доби йшли через Костянтинівку, зупинялися, чому їх не могли розбити? І зараз я не розумію.
Фото: поліція ДонеччиниЯк для вас почалося повномасштабне вторгнення?
Я вже знав що буде війна, здогадувався. 18 лютого вже розбили ВОПивійськові опорні пункти на лінії розмежування, їм привезли боєкомплект. Потім 22 лютого маразматик кгбешник сказав, що "ми повністю підтримуємо конституцію "Донецької республіки".
Я вже тоді розумів, адже Маріуполь — це Донецька область, моє рідне місто — це Донецька область. Тому він буде їх принципово забирати, це 100 відсотків.
"Маріуполь — це було місто, яке розвивалося дуже швидкими темпами. Коли приїхав, я бачив одне, на другий рік я бачив інше, на третій — це було місто мрії. Я полюбив це місто як своє рідне".
Напередодні ми розмовляли із братом, він каже: "Ти ж розумієш, що Маріуполь близько знаходиться, ти відтягнись кудись подалі, там вже згрупуємося і будемо щось робити". Я казав братові: "Заспокойся, на тобі — продовження роду, а на мені — вільна Україна". Ми тоді посміялися.
"О 4-й ранку брат мені дзвонить: "Війна почалася, збирай шмотки та їдь". Я кажу: "Ми же вчора домовлялися, що на мені — вільна Україна, на тобі — продовження роду. Я зараз каву вип'ю і піду на роботу".
Далі події розвивались так. Спочатку ми (підрозділ "Корд") вивозимо зрадників, яких ми відразу же піймали, передаємо їх службам. Ті, хто це робив, вже не змогли повернутися, бо 1 березня ми вже попадаємо в оточення.
Інша група евакуює Волноваху разом з нашим генералом. І з цього часу починається наша робота в Маріуполі, де ми займалися евакуацією цивільного населення, роздачею гуманітарної допомоги.
2 березня троє моїх хлопців попали в полон. Вони евакуювали цивільних, вивозили їх колонами та йшли першими, виїхали на танк. Вони не були в змозі розвернутися, бо розуміли: танк, якщо вони почнуть розвертатися, по ним вистрелить — і постраждає мирне населення тому, прийшлося їм здаватися в полон. Наразі вони теж в полоні. Це дуже важко, один вже в полоні загинув.
Як поводили себе цивільні?
Спочатку, як тільки починалася війна, ще 24 числа навіть люди виходили з плакатами “Маріуполь це Україна”, ”путін пішов …”. Були й люди, які не розуміли, поводились нахабно, дехто ставав мародерами.
Дуже вдячний тим громадянам, які відразу зрозуміли, що відбувається, і виїхали. Хтось не вірив, їм кажеш: "їжджайте, нічого доброго не буде". А вони: "та ще посидим". А потім так ставало тяжко. І нам було тяжко працювати, бо потім вони нас шукали, щоб їм допомогти евакуюватися. І це нам додавало труднощів.
Полювання на російські танки в Маріуполі і перше "втручання в бойові дії"
Що відбувалося в місті до того часу, як ви потрапили на Азовсталь?
Наш підрозділ сформував з військовими взаємозв’язок. Ми їм подарували БРДМ-2 (броньована розвідувально-дозорна машина), вони нам — рацію, щоб ми могли спілкуватися.
Одно разу ми почули, що на нас виїхали танки, і ніхто не може їх "відпрацювати". Ми негайно зібралися з речами та поїхали ті танки полювати, але ми приїхали пізніше, ніж приїхали танки з нашими воїнами, тому ми повернулися на базу. Це було вже втручання негласне в бойові дії.
Після цього 12 березня у нас почалася операція з "Азовом". І хлопці затримали 12 полонених, у них відбувся "контакт" (бій — ред.) в приміщенні. Всі живі, легке поранення в мого побратима. Тим часом азовці на вулиці знищують два взводи росіян, які засіли в якійсь будівлі. В нашу машину прилітає танковий снаряд, водночас йде штурм російського спецназу, невідомо — це було ГРУ чи елітні "Вагнера", може, інший якийсь спецназ.
Навіть зараз, коли спілкуємося з іншими підрозділами, полоненими, яких вернули, і починаємо співставляти якісь дані, розуміємо, що підготовка в росіян була дуже екстремальна, бо вони зайшли в тил до нас, але наш підрозділ, "Азов", морпіхи, інші підрозділи — зламали їм всі плани.
З Маріуполя не відступив
16 березня надходить наказ про вихід з Маріуполя всім гарнізоном. Я та мій товариш ослухаємося цього наказу. По-перше, тому що він був усний, і ми не хотіли попасти у полон на якомусь блокпості.
По-друге, мене не полишала думка про те, що було, коли росіяни вдарили по пологовому. Мене дуже зачепило, що вони таке творять. І я дав собі слово, що я буду робити все, лише б люди так не страждали. Я ладен померти, за те, щоб так не страждали.
Пам’ятаю, у нас запитав командир: "чи готові ви померти за Україну?". Всі трошки зам’ялись, а мій побратим сказав: “За Україну не треба вмирати, за неї треба жити, але якщо треба..”
І ось на наступний день прилітає в пологовий. Я з групою лечу туди, біжимо на третій поверх, бачимо, що там купа завалів, треба все розбирати, жінку вже витягають, з неї скидають каміння, я розчищаю дорогу, вносить цю жінку. Далі у підвал ідемо діставати людей.
Вже ввечері підводимо підсумки дня, і я кажу командиру: "Ви питали, чи готовий померти за Україну? Я готовий померти за те, щоб люди так не страждали".
"Побачивши наслідки бомбардування пологового будинку в Маріуполі, я дав собі слово, що ладен померти за те, щоб люди так не страждали".
І ось вже йти, а я себе відчуваю як скотина. Я збираю речі, а в мене руки не хочуть цього робити. Мій побратим каже: "я залишаюся, я від сєпарів бігати не буду". Я кажу: "Я своїх не кидаю". Дістаю речі, збираю рюкзак, кажу, я з тобою. Залишаємося ми вдвох, весь мій підрозділ виїхав хтозна-як: хтось у гражданському, хтось якось полями виїжджав. Всі виїхали, всі живі-здорові.
А ми вже приєднуємся до лав "Азову". Дуже було весело, цікаво з ними.
Спочатку вони дивилися на нас, як — процитую одну людину — “мусора воювати будуть”. Зрештою він був здивований від того, як ми вміємо працювати.
Міські бої в блокадному Маріуполі
Яка була тактика росіян, на вашу думку?
Я особисто стикнувся із трьома тактиками.
Перша тактика — танками напролом. Але їх танки чомусь відразу "закінчилися". Мені невідомо, що з ними сталося, я бачив тільки салют і купу трупів. Після цього вони танками стріляти припинили, танки працювали вибірково: танк виїхав, вистрілив, сховався. Це дуже дратувало, бо ти вже готуєшся, береш Nlaw, готуєшся працювати, а танк як остання скотина сховався.
Друга тактика — діяти напролом. Коли вони вже групою бігли, а їх обстрілювали.
Третя тактика — це коли, по нашій інформації, проти нас воював СОБР.
Але ми також їх присмирили один раз. Ми пробралися до них майже впритул, дистанція була десь 40 метрів, відпрацювали по них з РПГ всім їм прямо вікно.
Це була колишня наша позиція, і вони поставили там наш кулемет і з нього стріляли по нас. І ми через це втрачали кожен день по одному під’їзду. Тоді ми прийняли рішення відбити цю позицію, бо вона була ключова — це був ріг будинку, звідси було видно все.
І от під'їжджає наш БТР починає працювати по позиціям росіян. Перший під’їзд ми "зачищали" дуже ретельно, дуже тихо, потім втомилися і почали діяти швидше. Пішли через підвал. В підвалі я побачив десь близько 40 цивільних людей, вони були дуже втомлені, вони не знали ніякої інформації. (події відбуваються приблизно 22-24 березня — ред.)
Тим часом у нас вже немає ніякого "контакту" в приміщенні, ми вже дійшли до 5-го під’їзду, лишається 6 під’їзд і під'їзд другого, де стоїть кулемет. Мій товариш приймає рішення вистрілити з РПГ-7, і ми відразу вибігає з під'їзду і розстрілюємо у вікно. Потім цілу добу була тиша.
Нас тоді було троє на весь 9-поверховий будинок, який ми утримували. Це дуже складно, ти добу поспіль не спиш, ти мало їж, ти нервуєш. Десь там внизу бігає "кац…чик", шукає своїх.
"Найбільш важкі дні були, коли ти втрачаєш своїх друзів, своїх побратимів бойових. По-перше ти тільки-но з ним обідав, а зараз його вже нема. По-друге, тобі потрібна людина, а ти не знаєш де його взяти. У тебе емоції від того, що він загинув, а тобі зараз потрібно тил прикрити".
28 березня я втратив побратима свого “Каспера”.
Другий день особливо тяжкий був, мабуть, з 29 на 30 квітня, коли я став старшим на позиції, і з двох боків нас обходять. Права позиція відступила, з лівою позиціє взагалі зв'язку не було. Після вияснили, що вони відступили.
Нас почали обстрілювати з двох боків прямими влучаннями. Їздив постійно танк. Я не міг висунутися, коли один раз я висунувся, щоб піймати сигнал рацією, уламок прилетів мені в автомат. Отже нас постійно обстрілюють, а я бігав за боєкомплектом. І от коли я біг з пункту, де передали мені заряди, радіостанції та якісь гранати, в мене за спиною падали "Гради", десь 15 штук упало. Уламки падають, я встаю, біжу далі. Я біг як Усейн БолтЯмайський легкоатлет, восьмиразовий олімпійський чемпіон та одинадцятиразовий чемпіон світу. Я так швидко ніколи не бігав.
Я добігаю до точки, де більш-менш спокійно, дивлюся на 9-поверхівку, яка була нами не зайнята і бачу там красне світло. І я розумію, що це ДРГ зайшла. Я передаю це хлопцям. Але вночі я приймаю рішення, що будемо відходити, бо з правого боку нікого немає з лівої, зліва нікого немає, зі всіх боків нас обстрілюють, ми не можемо вести нормально вогонь. Нічим було це все відбити.
Я приймаю рішення відходити на цілих чотири будинки, це дуже багато для міських боїв. Я кажу побратиму з "Азова" з позивним “Асмант”, що ми будемо відходити. Наш план був надурити їх. Бо у "ка..пів" були наші радіостанції, вони чули наш кожен крок, тому ми їх дурили.
"Я не хотів йти проривом на Азовсталь"
Розкажіть про той день, коли проривалися на Азовсталь.
Це також був дуже важкий для мене день. По-перше, я тоді вже отримав поранення. По-друге, у нас був настрій — воювати до останнього. Ні в якому разі не хотів йти на "Азовсталь", я розумів, що це буде братська могила. Звідти не вибратися: з одного боку річка Кальчик, з іншого — лівий берег, це йти сторону РФ.
Я думав, що коли настане день, що нам скажуть виходити на "Азовсталь", я піду виходити лісами в бік Запоріжжя.
Ми чекали деблокади. Ми робили ставки на Волноваху, бо Маріуполь потрібно брати тоді, коли захоплена Волноваха — це одна з високих точок Донецької області. Маріуполь для артилерії був би як на долоні.
Волноваха пала 8 березня, а нам постійно обіцяли, що вас деблокують. Були намагання, але в них не вдалося, не дочекалися. Я би воював до останнього, якби знав, що вони від нас вже за 30 кілометрів і до нас вже йдуть, ми би пішли до них назустріч, ми би робили все.
Але ось 15 квітня, і ми вже йдемо на прорив. Я був в машині, в яку влучив ПТУР, мене врятував мій побратим, який був попереду, в нього зайшли всі осколки.
Я забіг на "Азовсталь" один з перших, відчуваю, що в мене болить нога. Я думав, що я отримав поранення, мені було боляче бігти. Потім я зрозумів, що в мене там сильний синяк: осколок вдарив просто. Відчуваю, що в мене контузія, бо мене сильно нудить, паморочиться голова, хочу спати, вимикаюсь.
Розплющую очі: зі мною вже 100 людей. Зустрічаю там своїх побратимів, яких я знав до війни. Я думав, що вони загинули, бо з ними не було зв'язку.
Нас в той момент крили щохвилини з усього що тільки можна. Я потрапив десь о 6-7 ранку у перший підвал, і щоб з нього вийти, треба було сидіти до третьої години дня.
Цукерка на Азовсталі
Коли ви вже добралися до Азовсталі, як там було?
Перше, чому я зрадів, — я знайшов там цукерку. Солодкого було мало, їли ми один раз на день. Я відмовився від госпіталізації на “залізяку”, потому що розумів: там голод. Це було пекло там, дуже багато поранених там було.
Води було дуже мало, це була технічна вода, вона з запахом була, але раз на тиждень можна було помитися.
Цілий день на нас падали бомби. І одного дня ми вирішили вести щоденник, записувати скільки, снарядів день на нас падало. Отже: кожні 48 секунд на нас падав снаряд: з 9-й ранку до 8-ї вечора. З 8 вечора до сьомої ранку ми сиділи і молилися — впаде авіабомба на нас чи ні.
День вашого виходу з Азовсталі, чи знали про домовленості з росіянами та чи вірили в них?
Ні, я не вірю в домовленості. Єдине, що мене спонукало здаватися в полон, — це наказ. Собі я уявляв, що буду росіян зустрічати у себе в бункері. Виконуючи наказ здаватися, я пішов не першим, не хотів здаватися з тими, хто радів цьому. Я здавався 19 травня, в передостанній день, коли мені вже сказали — йди.
Я написав родичам, привітав маму з днем народження, сказав: "Не переживай, я йду здаватися в полон".
"Ми маємо виграти цю битву, аби все було не дарма"
Війна триває 9 років. Чи співпадають, за вашим досвідом, навчання із реальністю, як змінюється характер війни?
Війна змінюється швидкими темпами, навіть зараз. Навіть зараз, порівнюючи те, що було в Маріуполі, те що зараз в Бахмуті, — воно схоже. Вони навчилися на нас, а наші навчилися на них. Виходить на сьогодні дві країни, які вміють воювати в містах, — це Україна та Росія.
21 вересня 2022 року ви повернулись з полону. Як це було і що ви відчуваєте після полону?
Мені так пощастило: їхав побратимом, з якими я воював, і ми за голосом один одного впізнали. Я кажу: "здається, нас міняють". Я собі дірочку таку зробив невеличку: бачив кордон, митницю duty free на білоруській написано.
Мені знімають пов'язку зі скотчу, я бачу росіян, я бачу наших — і розумію, що мене обмінюють. І тут я голосно сказав: “Слава Україні”. Побратим каже заспокоїтися, бо мене тут застрелити можуть.
Нарешті ми їдемо далі — і вже можна кричати "Слава Україні! Героям слава!"
Що більше вплинуло на вас бойові дії в Маріуполі чи полон?
Мене зрозуміють ті, хто були в Маріуполі, яких вже обміняли. Коли в голові прокручуються бої, — це як у фільмі. Про що я думаю кожен вечір — мене турбує, що там в полоні, як наші хлопці. Інколи я їм, а мені не лізе кусок м'яса, бо я розумію, що мої друзі дуже довго там вже знаходяться — і я не можу їсти.
"Мене не полон "ламає" більше, полон я забув як страшний сон. Більше "ламає" те, що загинули, те, що в полоні знаходяться, те, що розбите місто Маріуполь. Це незакритий гештальт: це битва, яку ми програли, а мали виграти. Ми маємо її виграти — і все минеться. Ми будемо знати, що наші друзі загинули не дарма, в полоні були не дарма, терпіли все це не дарма".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
