Як працювати з родинами полонених, що не треба робити для людини, що тільки звільнилася з полону, чи варто звільненим з полону розповідати родині все, що з ними відбувалося, скільки триває період адаптації і як його треба проходити, та чому цивільним, буває, треба доводити, що окупанти тримали їх саме в полоні — про це Суспільному розповіла психологиня, керівниця громадської організації "Блакитний птах" Ганна Мокроусова.
На чому зараз сконцентрована робота вашої організації?
Наша специфіка — робота з людьми, що пережили полон, підтримка їх родин, родин зниклих безвісти й родин полонених. В якийсь момент з’явився запит ще і загалом на підтримку людей, які постраждали від воєнних злочинів.
З чим в першу чергу стикаються ті, кого звільняють з полону?
Якщо це цивільні, поки що, на жаль, державна підтримка мінімальна. Якщо це були звільнення під час офіційного обміну, всім надається перша медична допомога. І цивільним, і військовим. Але маємо розуміти, не всі цивільні звільняються під час офіційних обмінів.
Людям після звільнення з полону важко пройти через офіційні, умовно бюрократичні, процедури. Наприклад, їм треба дати свідчення. Якщо це було неофіційне звільнення, їм часто треба самотужки шукати слідчих. Далі, для цивільних складніший процес отримання державної підтримки, в тому числі й фінансової — на реабілітацію. Тут краще поки що звертатись до громадського сектору. Для того, щоб хтось їм комплексно розповів про права, можливості й допоміг пройти весь цей шлях.
Для військових ситуація значно краща. Усім військовим, в першу чергу, надається медичне обстеження. Достатньо комплексно.
Звільненим цивільним така послуга не надається чи вони мають самі цим займатися?
Теоретично, мала б надаватись. Але є певні моменти — на жаль, цивільним, особливо тим, хто пройшов не через офіційне звільнення, іноді ще треба доводити факт саме полону. Це жахливо, але чому так відбувається? Під час війни цивільних брати в полон не можна. Це воєнний злочин. Але з іншого боку, окупаційна влада за нормами Міжнародного гуманітарного права може затримувати людей для наведення правопорядку. І доказати, що ти був саме в полоні, а не розбив десь там вітрину і тебе за це затримали, буває складно.
Людина повернулася з полону. Як треба працювати з її родиною, аби зустріч не була затьмарена якимись неприємними моментами?
Я не впевнена, що потрібно працювати з рідними безпосередньо перед звільненням людини. Ми воюємо з підступним ворогом, який може зривати звільнення. Уявіть людину, що живе у стані очікування. Мандраж, ажіотаж, вони живуть, фактично, до завтра. І тут завтра це звільнення не відбувається. Це великий стрес.
Після полону усім звільненим в першу чергу потрібне медичне обстеження. Це потрібно розуміти родичам: перше, що вони роблять — організовують медичне обстеження і лікування. Тому ми часто говоримо родинам, що після звільнення ще буде час підготуватися до того, як себе поводити.
Про що треба думати до звільнення — про те, що треба всім повертатися та знову бути однією родиною. Це те, про що важливо говорити. Не про майбутнє, а про теперішнє. Щоб хоч на секунду вони могли зупинитись і побачити, відчути навколишній світ. Бо родини полонених живуть у майбутньому. Ми не знаємо, коли це майбутнє насправді настане. Як працювати з родинами? Допомогти їм побачити себе. Хоч на секунду потурбуватися хоча б про те, щоб у них вистачило часу дожити до цього майбутнього.
Звільнили близьку людину і має відбутися зустріч. Що не варто робити близьким?
Можна робити що завгодно. Люди в полоні живуть думками так само як і родина. На етапі зустрічі важливо не боятися. Показати, наскільки ви очікували. Не боятися один одного. Маємо розуміти, людина в полоні вижила.
Що не варто запитувати?
Давайте так: що варто? Варто говорити, як чекали, як ви раді. Треба говорити про сьогоднішнє, про очікування. Про те, що людина вільна. Це важливий момент. У нас часто — і преса, і державні діячі, називають людей, що пережили полон — полоненими. Часто вони самі себе називають полоненими. Кажуть: "Я такий-то, такий-то, військовополонений". Але вони вже вільні. Це те, на чому треба робити акцент. Бачити в них людей, які вже вільні.
Як їх називати? Звільнені із полону?
Так. Звільнені, вільні. Це люди, які мають досвід полону. Люди, які пережили полон. Але вони вільні.
Поплакали, пообнімалися, дійшов час до накритого столу, де всі обговорюють якісь питання. Чи можна запитувати про те, що робили з людиною в полоні?
Про це взагалі не варто розпитувати. Ні в першу, ні в другу чергу. Накритий стіл — це теж те, чого не варто робити. Не несемо бургери, алкоголь і таке інше. Люди в полоні, особливо якщо там була нестача їжі, мріють про неї. Хтось мріє про дорогі алкогольні напої. С такими теж зустрічалася. Бувало навіть досвідчені волонтери намагалися пронести алкоголь в лікарню. Люди в полоні могли не доїдати, могли бути певні фізіологічні порушення. Тому не накриваємо стіл, не несемо алкоголь і не запитуємо про те, що відбувалося в полоні.
Чи правильно себе поводять рідні, коли виконують будь-яку забаганку звільненого з полону? Навіть ту, про яку він їх не просив.
У людей, що пережили полон, не інвалідність. Це люди, які вижили. Тому до них треба ставитись не як до хворих, а як до людей, що мають багато внутрішніх сил.
Якщо ми ставимось до них, як до дорослих, повертаємо їх в дорослу позицію. Забаганки мають бути розумні й адекватні. Тортики, морозиво, бургери — це те, що варто зробити трошки пізніше. Зараз це буде не на часі. Ми маємо їм знову повернути дорослу позицію. Там вони нічого не контролювали. І тут робити з них людей, які не контролюють своє життя точно не варто. Має бути підтримка, а не опіка.
У чому вона має проявлятися?
Люди жили в полоні думками про родину. Але вони часто не знають, який жахливий досвід прожила родина. Родини полонених — це люди, що могли втратити житло, бути під обстрілами й весь цей час ще й продовжувати боротися за звільнення. Тому не треба очікувати, що одразу зустрінуться знайомі люди. Вони жили думками один про одного, відчували один одного шкірою, але, зустрівшися, раптом побачать людей, що прожили цей час окремо. Отримали різний жахливий досвід.
Що варто робити родині? Потрошки приймати. Розповідати про свій досвід. Не розпитувати, але бути готовим, якщо будуть розказувати про досвід полону. Бути готовими слухати. Не жахатися і бачити не людину, що переживає цей досвід, а яка вже його пережила. Але люди, які прожили полон, не так часто розповідають про той досвід. Якщо вони не хочуть розказувати, не варто розпитувати.
Чи варто звільненим з полону розповідати родині все, що відбувалося?
Усі звільнені мають дати свідчення. Якщо це військові, з ними працюють військові психологи. Це робота зі спогадами. Вже є певна кількість людей, яким вони розказали, що з ними відбувалось. Тому не завжди їм є потреба розповідати це рідним. Не завжди у рідних є потреба це слухати. Якщо їм важливо знати все один про одного, тоді це їх право казати чи ні. Важливо, щоб це взагалі було комусь проговорено.
Скільки триває період адаптації?
Перші декілька днів після повернення — шоковий стан. Достатньо природна реакція, якщо людина не спить. Але на третій день бажано, щоб вона таки заснула. Інакше, підключають снодійні.
Перші 7-10 днів люди рідко реально відчувають, що вони на волі. Це такий стан, коли не дуже відчувається і те, що відбувається з тілом. Часто в перші дні вони навіть з родиною не можуть до кінця зустрітись, бо ще немає цього, знаєте, видиху, відчуття ніжності. І це все ще природний стан.
Після звільнення люди можуть скаржитися, що швидко втомлюються, швидко забувають. В цей період емоційно важко втримувати стабільність. Це буде відбуватись перші місяць-півтора. Але якщо в перші два тижні буде надана перша психологічна підтримка, вони часто можуть проходити достатньо легко етап фізичного і психологічного відновлення. Але воно, все одно, буде відбуватися до пів року.
Через вашу організацію проходять сотні історій. Буває, що з усієї кількості закарбовується одна. Є така історія у вас?
За останній час мене вразили, мабуть, історії захисників "Азовсталі". Я не люблю героїзацію людей, які пережили полон. Але для мене захисники "Азовсталі" змінили саме бачення українців на себе. До цього ми відчували себе слабкими й саме дивлячись на "Азовсталь" відчули непереможність. Її відчув кожен українець. Коли я зустрічаю захисників "Азовсталі", що вижили після полону, бачу людей, які дійсно залишилися незламними. Я чула історії, як офіцери не піддавалися катуванням, бо вони мали бути незламні, бо на них дивилися підлеглі й вони мали бути прикладом. Для мене це мої особисті, надихаючі історії.
