Чи можливо дати друге життя спадщині та як відновлювати простори та навіть села під час війни?
Про це говорять радниця міського голови Львова з питань охорони спадщини Лілія Онищенко; менеджерка проєктів, аналітикиня ініціативи #SaveUkrainianHeritage Марія Кравченко (Інститут стратегії культури Львова) та керівник Бюро спадщини Павло Богайчик.
Цією розмовою ми хотіли б підсумувати участь Львова у проєкті "Відкрита спадщина".
Відновлення спадщини: чи можливе друге життя?
Ірина Склокіна, історикиня, дослідниця Центру міської історії:
Очевидно, що ситуація зі спадщиною дуже змінилася після пандемії і з початком повномасштабної війни. Але є також і позитивні чинники, такі як євроінтеграція. Важлива також роль Львова, який став тиловим містом. Є багато бізнесів, які або закрилися, або переїхали в наше місто — це нове населення, нові люди. І очевидно, що все це ставить питання про використання спадщини і пристосування до нових потреб. Є зовсім інші уявлення про безпеку і вимоги. Є також досить негативні законодавчі ініціативи у галузі будівництва і містопланування, які не стикуються з нашими європейськими амбіціями.
Як Львів бачить проблему надання другого життя спадщині і знаходження нових функцій для будівель?
Лілія Онищенко, радниця міського голови Львова з питань охорони спадщини:
Ця тема завжди була актуальна. Дивлячись історично, львівські пам'ятки завжди модернізувалися. Якби австрійці не запровадили каналізацію і ми не почали добудовувати її, то в наших кам'яницях середньовічних був би дуже автентичний запах, але ми би не мали того комфорту проживання. Тепер також все змінилося, і вже зовсім інакші потреби. Багато функцій не можуть бути продовжені в цей час: наприклад, палаци або фортифікації. Хоча шість російських ракет, які були націлені на Чернігів, влучили в оборонний вал, який, власне, врятував місто, але це радше виняток. Фактично зберегли свої функції майже без модернізації сакральні споруди ― костели і церкви. Хоча в радянський період там були склади чи ще щось, і це також була зміна функції, однак яка шкодила пам'ятці. Якщо є можливість зберегти функцію при пристосуванні, то це дуже добре. Але ми повинні дуже багато питань перед тим собі поставити.
Марія Кравченко (Інститут стратегії культури Львова, менеджерка проєктів, аналітикиня ініціативи #SaveUkrainianHeritage):
Раніше у багатьох проєктах ми говорили, яким чином стимулювати розуміння мешканців про те, що вони мають справу зі спадщиною. А зараз ми маємо таку тенденцію, коли вже не дуже треба пояснювати, чому важливо зберігати культурну спадщину. Це стає таким для всіх очевидним. Це тісно пов'язано з процесами пошуку власної ідентичності. І це сприятливий момент, аби спадщина, яка раніше була просто назагал, ставала спадщиною конкретних громад, конкретних людей. І тут навіть радянська спадщина набирає отих рис, частину яких ми хотіли би зберігати на майбутнє.
І другий момент ― це прагматичний підхід до спадщини. Тобто її реновація як ресурсу. Добрим прикладом є Львівський муніципальний мистецький центр, який з початком повномасштабного вторгнення навіть розширив свою площу. Ще один приклад ― Палац Гредлів у місті Сколе, який зараз використовується як житло для переселенців і є частиною заповідника "Сколівські Бескиди". І вони шукають рішення, як не нашкодити, чим можна обладнати, щоб це було зручно і для потреб переселенців, але разом з тим, щоби не зруйнувати цю пам'ятку.
Павло Богайчик, керівник Бюро спадщини:
У цьому контексті варто згадати про релокацію бізнесу до Львова. Міська адміністрація, наприклад, підшуковує локації для бізнесу, аналізує приміщення, які не використовуються, які ще можна використати. Це колишні промислові підприємства, і нам важливо, щоб ми до цього підійшли дуже зважено і максимально дослідили ці території. І зрозуміли через дослідження те, який саме оптимальний бізнес туди запустити, як саме оптимально використати ці будівлі для того, щоби вони не втратили контекст того місця і щоб ми могли розуміти, як далі розвивати цю територію. Переважно цими питаннями займається управління інвестиції Львівської міської ради.
Хто має бути залучений до адаптації спадщини? Хто є рушіями процесу?
Лілія Онищенко:
Ми не можемо тут не почати з власника. І завдання ― переконати його зробити саме те, щоб не зашкодити пам'ятці. Я наведу приклад зі своєї практики — аптека "Під Угорською короною" на площі Соборній. Це була аптека з історичними меблями, з підлогою, зі збереженим усім начинням. Власник був дуже зацікавлений, ми його просто захопили ідеєю реставрації. І він настільки тим перейнявся, що він навіть плитки, яких бракувало, привозив з Німеччини. А спершу був людиною, котра абсолютно далека від реставрації.
Я завжди мріяла, що колись запровадиться мода на спадщину. От тепер, по-моєму, якраз настав той момент. Бо колись треба було зробити "євроремонт" — і все прекрасно. А тепер кожен думає, як би то зістарити мою стіну, може, я здеру ту нинішню побілку і під нею будуть якісь малюнки.
Ідеться теж про функцію, яка так само важлива, як і економічна складова. Якщо ти маєш пам’ятку у власності, то ти ще собі можеш дозволити почекати, поки бізнес стане прибутковим. Але коли ти маєш в оренді, ти мусиш платити оренду. І найгірше, це коли оренда від приватної структури з містом. Ми маємо дуже обмежені можливості, наприклад, щоби орендна плата була зменшена або взагалі її не було для, наприклад, історичних аптек. Нема такого механізму. Механізми такі, щоби помагати економічно, повинні бути. Бо інакше дуже складно, власне, тим пам'яткам, котрі хочуть зберегти свою функцію.
Павло Богайчик:
Я вважаю, що у процес адаптивного використання об'єкту чи комплексу будівель мають бути залучені влада, інвестори, які мають у власності цю будівлю, експертне середовище, громадськість. Тому що міська адміністрація, до прикладу, повинна чітко задати бачення розвитку території, на якій розташований об'єкт. Інвестор зі своєї сторони повинен гарантувати, що об'єкт буде стало розвиватися, роботи будуть виконані так, як вони домовляються. Ми маємо хороший приклад, як на мене, багатофункціонального комплексу "Ківш". Після завершення ремонту дороги мешканці навколишніх будівель зможуть використовувати простір "Ковша": прогулянкові зони і кав'ярні, і спортивні зали, і місця праці. Цей об'єкт гармонійно вписується в життя району.
Про залучення місцевих громад
Мені видається, що це все-таки переважно комерційно орієнтований проєкт. У якій мірі вони враховують функції для розвитку громади і чи у розробці проєкту вони взаємодіяли із міськими органами охорони спадщини?
Павло Богайчик:
Ці будівлі не мають статусу пам'яток архітектури. Але це є історичні будівлі, колишні цісарські казарми, які в радянський період використовувалися для потреб заводу "Автонавантажувач". І назва "Ківш" відсилає до цього заводу. Збережений навіть навантажувач на території, можна його побачити. Під час проведення робіт з адаптації ми дослідили будівлі і матеріали, з яких вони будувалися. Є також будівлі радянського періоду. Інвестор намагається вибудувати певні цінності пошани до минулого, зберігаючи максимально усі історичні деталі, цеглинки.
Лілія Онищенко:
Це якраз той "щасливий" випадок, коли їм не треба було приходити до нас формально через те, шо це дійсно не пам'ятки. Але треба віддати належне ― вони просто освічені люди, котрі змогли оцінити і дійсно витягнути з того, що мають, найкращі риси. Тут абсолютно їхня заслуга, що вони так зробили.
Дійсно, через негнучкість законодавчої рамки щодо адаптації пам'яток, на жаль, набагато легше займатися не пам'ятками, але просто цінними будівлями, і результат часом виходить з більшою повагою до історії.
Лілія Онищенко:
Хотілося би, звичайно, щоби Закон про охорону культурної спадщини після війни був змінений. Бо якщо він залишиться в такому вигляді або навіть в ще гіршому, як там передбачають тимчасові положення чи законопроект 5655, то буде дуже зле. То не зрозуміло, за що ми воюємо в тій війні. Дуже часто міністерство говорить про те, що не можемо делегувати органам охорони культурної спадщини на місцях певних повноважень, які тільки в нас є, наприклад, погодження, надання дозволів через те, шо не всюди є такі органи охорони культурної спадщини, як у Львові; що не у всіх містах чи містечках працюють компетентні спеціалісти, тому можуть більше нашкодити. У мене на це є одна відповідь: а як виглядає спадщина тепер, коли ви все контролюєте? Виглядає трагічно. Я думаю, що все-таки місцеві територіальні громади більше зацікавлені, щоби зберегти те, що в них цінне. Для цього існує безліч інструментів. Прикро, що дуже мало тої децентралізації в нас поки що є.
Марія Кравченко:
Це хороше питання – менше чи більше децентралізації стало у звʼязку з необхідністю діяти в умовах війни? Ми зараз побачили, що ті, які були здатні дати собі раду без єдиного централізованого механізму прийняття рішень, показали себе як набагато ефективніші інституції.
А яким чином можна інтегрувати різних учасників, різні сторони у процесі адаптації спадщини? Наскільки відмінним є досвід Львова, виходячи з проєктів, у яких ви брали участь?
Марія Кравченко:
Насправді досвід кожної громади буде абсолютно унікальним попри типовість підходів. Коли ми говоримо про менші громади, то досить часто варто починати ще з етапу формування розуміння того, що громада може самостійно визначати, що для них є спадщиною і тільки за громадою є "останнє слово" (тут не йдеться про спадщину національного значення – це окрема тема для розмови). Разом з тим, варто починати також з розуміння спектру можливостей, тобто, що ж можна робити з цією культурною спадщиною. Це зовсім різні точки для старту роботи. У когось вже є розуміння цінності власної спадщини і потрібно шукати добрі приклади, а в когось ще не відбувся діалог про спадщину між управлінцями та мешканцями. І от з такого розуміння та проговорення далі має розгортатися дорожня карта роботи з конкретними об'єктами в конкретних громадах. Це наступний крок.
У громаді може собі бути цікавезний закинутий будинок, який залишиться закинутим у наступні п'ять–десять років. І це зона відповідальності громади, а не міністерства десь далеко в Києві. Мешканці та управлінці можуть і мають вирішити, що в тому будинку буде. Може, культурний або молодіжний центр, або ж магазин, або бібліотека, або фітнес-клуб, чи просто клуб для проведення дозвілля, або все разом.
Якщо ж ініціатива йде з-поза громади, то ризиків набагато більше. Для багатьох мешканців та для управлінців пріоритетом є, наприклад, промислово-економічний розвиток, і ані культура, ані спадщина не є топ-темами. Бо бракує розуміння: навіщо? Відповідно, які би чудові приклади не ініціювалися кимось ззовні, це не буде впроваджено повною мірою. Проєкт закінчиться, люди підуть, і далі є дуже високий ризик, що це просто не працюватиме. Залишаться знання, звʼязки між людьми, але це все не дуже системні речі та велика "лотерея". Тому змінити поводження з культурною спадщиною можна, тільки змінивши мислення громади про їхню культурну спадщину.
Маємо приклад Одеси, де довго обговорювали можливість отримати статус спадщини ЮНЕСКО, а в 2022 році дуже швидко пройшли шлях, який раніше зайняв би роки на саму процедуру. Свою роль відіграли як внутрішні, так і зовнішні обставини. В обговореннях лунали різні мотиви. Були ідейні – щоби спадщина Одеси позиціонувалася на світовому рівні як спадщина ЮНЕСКО, і це про відчуття приналежності до глобального контексту, а були просто прагматичні мотиви – для розвитку туризму в місті та переваг статусу в правовому полі. Саме тому питання, як працювати з цими різними групами інтересів у кожній конкретній громаді та хто має модерувати процес — це кожного разу окрема історія.
Про фінансування проєктів та туризм
Можемо перейти до найболючішого питання ― грошей. Тут уже згадала Марія про туризм. Громади у своїх планах розвитку найчастіше розглядають спадщину виключно в контексті приваблення потоку відвідувачів. Мені цікаво, наскільки у Львові існують якісь альтернативні чи небанальні способи фінансування спадщини. Наскільки адаптація й оновлення пам'яток досі у Львові також керується виключно туристифікацією?
Лілія Онищенко:
Наскільки мешканці, якщо вони розуміють цінність, можуть врятувати пам'ятку? І тут мені спадає на думку приклад замку в Поморянах, де були дуже активні мешканці. Де була Ганна Гаврилів, котра тримала прапор, і вона мала візію, що вона врятує цей замок. Але не було абсолютно фінансування, попри спроби залучити кошти, і не було бажання влади замок врятувати. Тоді Ганна Гаврилів подумала: добре, туризм туризмом, давайте почнемо проєкт "Хатки". І ви знаєте, це просто чудесний проєкт, зовсім не побудований на туризмі. Ці хатки були безнадійні, вони би за якийсь час повалилися. І ми по всій Україні тих хаток бачимо дуже багато. Я не знаю, як їй прийшла до голови ця ідея, але це світла ідея. Коло Поморян з'явиться ціле селище з хаток, куди приїдуть люди, які це оцінять, бо вони це вже купили і вклали кошти. Тож не все побудовано на туризмі, і це тішить. Я думаю, що проєкт "Хатки" також з'явився через війну, через необхідність забезпечувати житлом переселенців, через те, що в містах менше безпеки.
Друга річ, яка у Львові важлива. Ви зауважили, наскільки популярніші стали кафе, які мають підвали у своїх приміщеннях? Усі колись сиділи на літніх терасах, ніхто не йшов у пивниці. Цього літа всі хотіли сидіти в пивницях. Це ще раз говорить про те, що пивниці будуть пристосовуватися, і це буде розвиватися. Інший приклад, знову ж таки, зі Львова. Якби хтось сказав, що в цій пам'ятці треба відновити тир, то би сказали: "Вар'ят, хто в той тир буде ходити?". А тепер ― Стрілецьке братство на вулиці Лисенка, є там приміщення колишнього тиру, у приватній власності. Тепер одна ідея: давайте відновимо там тир, нам потрібен тир. І це повернення функції, яка вже була. Це просто лежало на поверхні, тепер тільки тих власників треба переконати, що тир для них також буде прибутковим. Адже кожен сьогодні хоче десь постріляти. Тож з'являються такі нові функції, про які ми навіть не здогадувалися до повномасштабної війни. Разом із тим, коли настане цей момент перемоги, то ті функції нам також знадобляться, бо тир також буде потрібен як атракція. Або тир можна переробити на кегельбан. Це приміщення може використовуватися і для туристів, якщо ми повернемося до нормального життя.
Пані Ліліє, а яка ситуація із національним фінансуванням? У попередній нашій розмові в 2019 році ви говорили про те, що з національного бюджету взагалі, окрім реставрації Святого Юра, за роки незалежності не було ніякого фінансування для Львова. Чи програма "Велика реставрація" мала якийсь вплив на Львівщину?
Лілія Онищенко:
На жаль, та програма майже не торкнулася Львова. Чомусь вважали, що у Львові і так все добре. І багато проєктів ми подали, зробили проєктну документацію і мали надію. Можливо, якби не повномасштабна війна, ми би отримали фінансування. Але, на жаль, зараз абсолютно всі кошти є заморожені ― як державні, так і міські. Тобто ми мусимо розраховувати тільки на донорські. Зараз маємо кілька фондів, як-от "ALIPH" і Фонд Принца Клауса, котрі фінансують роботи в Україні. І це дуже гарні фонди, вони працюють із країнами у війні. Але вони в більшості фінансують роботи зараз на сході України. Надають допомогу не на повноцінну реставрацію, а щоб ремонтувати дах чи вікна. І все це йде через Львів, ми їм допомагаємо комунікувати.
Наприклад, фонд "ALIPH" надав допомогу для колишньої вілли купця Соколова (там розміщений шкірно-венерологічний диспансер) у Харкові. Будівля була без даху. А стінопис на стелі, "Апофеоз Аполлона", просто впав. І зараз адміністрація отримала кошти від фонду "ALIPH", і вже практично зробила дах. Міська влада взагалі не хотіла на це дивитися. Фактично такі будинки є приречені, бо стіни наберуть настільки вологи за зиму-весну, шо треба буде їх просто зносити. Таких пам'яток у Харкові є близько шести. І ми зараз працюємо над тим, щоби інші також отримати фінансування.
Що стосується Львова, вважається, що тут усе добре. Однак Управління охорони історичного середовища спільно з Центром міської історії отримали кошти від фонду "ALIPH" на фінансування і реставрацію вітражів, які були свого часу демонтовані. Тепер вітражі відреставровані та повернуті на місце. Це вітраж з церкви Іоана Златоустого, чотири вітражі з житлового будинку, які, напевно, не мали би шансу в інший час.
Як це сталося, що Львів став таким посередником?
Лілія Онищенко:
Сталося через те, шо ми до війни вже працювали з фондами. Ми працювали з фондом "Полоніка". І коли почалося повномасштабне вторгнення, вони перші відгукнулися і запитали: "Що вам потрібно?" Вони почали шукати різні способи, як допомогти. Зібрали міських консерваторів усіх історичних міст Польщі із питанням: хто може допомогти забезпечити вогнегасниками, матеріалами для захисту пам'яток, захисними тканинами? Колеги зібрали дуже швидко необхідні матеріали і передали до Львова три вагони. Допомога не припинялася, тож ми почали передавати матеріали іншим містам. Потім ми зробили спільну Zoom-платформу між польськими та українськими містами. Довго не виходив на зв’язок, наприклад, Чернігів, бо вони були під обстрілами. І наші партнери, наші колеги просто жили в льосі протягом сорока днів, і ми не могли до них достукатися. Потім ми їх таки знайшли, почали допомагати Чернігову. Наприклад, місто Варшава надало Чернігову кошти на відбудову зруйнованої бібліотеки. І оце такі особисті контакти і довіра. Бо "Полоніка" не знала когось там в Миколаєві або в Харкові, але знали нас. І зараз долучилися "Міста світової спадщини" ― організація, членом якої є Львів. Це поширилося також на Фонд принца Клауса, "ALIPH", на інші фонди, куди ми подаємося і маємо таку платформу, яка називається "Дім відбудови України", яка виникла з ініціативи головного консерватора Варшави Міхала Красуцького.
Павле і Маріє, можливо, щось на тему альтернативних джерел фінансування для спадщини?
Павло Богайчик:
Для мене дуже цікавим і таким хорошим прикладом того, як використовується пам'ятка, до прикладу, є "Я Галерея" Павла Гудімова. Він викупив квартири і провів надзвичайно ретельну реставрацію. Там постійно відбуваються події і виставки. І публіка надзвичайно вражена простором, який для них відкривається з відреставрованими всіма елементами. Це також популяризує культурну спадщину, спонукає багатьох людей придивитися до своїх помешкань і зрозуміти, що ті чи інші елементи є цінними.
Також ми недавно спілкувалися з інвестором і реставраторами кам'яниці на вулиці Вірменській, 17. Коли починалися там реставраційні роботи, виявилася низка елементів, нашарувань різних періодів, включаючи готику. Інвестор підійшов дуже усвідомлено до цієї реставрації, запросив фахівців, і вони кожен сантиметр цієї кам'яниці досліджують з тим, щоби всі ці елементи експонувати всередині. Ми бачимо багато прикладів за останній період у Львові усвідомленого ставлення до спадщини.
Лілія Онищенко:
Ми реалізовували програму співфінансування реставрації вікон і брам від GIZ – "Співпраці з Німеччиною", після її закінчення частина коштів йшла з міського бюджету, а частина — від мешканців будинків. А тепер з міського бюджету нема фінансування на подібні проєкти, бо все йде на потреби війни. І відповідно, ми були впевнені, що ця програма завершилася. Але, по-перше, люди подалися, заявки були. А, по-друге, ми почали шукати способи залучити кошти. До повномасштабної війни ми співпрацювали не лише з GIZ, а також із Фондом Ебергарда Шьока, котрий приїжджав до України, і ми мали завжди навчання для своїх студентів. Звернулися до цих фондів і знайшли-таки кошти на продовження програми.
Павло Богайчик:
У 2022 році завдяки підтримці Фонду Ебергарда Шьока ми відреставрували вісім брам. Змінили три вікна і два балконні блоки з металопластикових на дерев'яні, це фактично дві будівлі. А також відреставрували сім вікон. І, власне, зараз я веду переговори з Фондом Ебергарда Шьока про продовження нашої співпраці. Я думаю, що цього року ми будемо в місті бачити більше відреставрованих елементів і менше пластику.
Марія Кравченко:
Черга на участь у цій програмі дуже велика. Минулого року ішлося про чергу з трьохсот потенційних учасників. І це свідчить про те, що мешканці історичних будинків готові вкладати кошти. І вони дуже зацікавлені в тому, щоби це не була просто заміна старих дверей на нові, а щоби це справді була реставрація. І ще іншим свідченням того, що ми маємо таку ціннісну зміну в суспільстві, що з'являється така агенція, як "Replus Bureau". Вони отримують міжнародну нагороду за свій дизайн, базований на відновленні історичних елементів у одній з квартир. Їхній проєкт "Restare" теж є доволі успішним. Вони виходять на міжнародну арену, мають кілька проєктів у Великій Британії, куди експортують нашу любов до перевикористання культурної спадщини. Зокрема, до кахлів з львівських п'єців. Ось ці каміни, які перескладаються з старих елементів у щось абсолютно нове і вже стають частиною нового дизайну, який стає не тільки модним, але і дуже практичним у своєму використанні.
І теж тенденція сталого підходу до навколишнього середовища ― вона не просто стає якимось відірваним від життя гаслом, а справді впроваджується окремими архітектурними агенціями, які стають дуже популярними. І це дуже важлива ознака для того, щоби ми далі собі прогнозували майбутнє як позитивне. Після війни ми будемо мати якісь нові механізми краудфандингу для того, щоби працювати з культурною спадщиною, і більше сміливості на місцях впроваджувати такі проєкти. Адже ми позбавляємося зараз від ілюзії очікувань змін від Мінкульту і зможемо більше перебирати на себе відповідальність за ту спадщину, яка є в громадах.
А як виглядає зараз ситуація з тими найбільшими проєктами адаптації спадщини? Чи війна якось їх пригальмувала, наприклад, "Фабрику повидла", "Станцію Лема"? Чи ми можемо очікувати, що такі приклади після війни можуть також бути застосовані до інших будівель чи територій?
Лілія Онищенко:
Як на мене, загалом ситуація невтішна. Архітектори переживають не найкращий період, будівництво пригальмоване. Але нема злого, щоб на добре не вийшло, бо зараз і ті проєкти, за які ми зовсім не вболівали і не хотіли, щоб були реалізованими, ― призупинені. Можливо, і після війни вони не будуть реалізованими. Наприклад, один проєкт у Калуші. Калуш має найстарішу броварню в Україні. І перед війною собі дозволили видати містобудівні умови і обмеження на будівництво там багатоповерхівок зі знесенням цієї пивоварні. Промовляти щось до радників і міського голови було просто без сенсу. І зараз є час, щоби вони усвідомили, шо броварню не варто зносити.
А наше завдання ― просто запроваджувати моду на пам'ятки. Це те, що нас робить, власне, людьми цієї землі. Кожна територіальна громада, кожне місто мусить мати genius loci.
Інтерв’ю записане в межах проєкту "Спадщина для відновлення: найкращі практики та політики адаптації об’єктів спадщини" Центру міської історії, за підтримки Стабілізаційного фонду культури та освіти 2022 Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та Goethe Institut.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: cul[email protected] Ваші історії важливі для нас!
