Періодично в масмедіа з’являються відеофакти жорстокої страти українських військових російськими військовими. Помічник командира 77 батальйону з правової роботи 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ з Івано-Франківщини, кандидат юридичних наук Олег Малічин розповів Суспільному про те, для чого військові РФ оприлюднюють ці кадри в масмедіа, яке покарання їм загрожує та як поводяться з полоненими українські військові.
— Яким арміям притаманне жорстоке ставлення до полонених?
— Історія свідчить: жорстоке поводження з полоненими характерне для армій країн з неосвіченим і бідним населенням. Якщо до цього додати пропаганду про боротьбу з ворогами-фашистами, класовими ворогами, іновірцями-"слугами диявола", виходить взагалі вибухова суміш. Зазвичай таке населення є у тоталітарних державах, де влада узурпована в одних руках. За нещасливим для нас збігом таке поводження характерне для російського народу, що є нашим сусідом. На мою думку, це притаманне їм історично і не залежить від правлячого режиму.
— Навіщо ворог оприлюднює в соцмережах відео, на яких зафіксовані фактично їхні злочини?
— Він це робить з кількох причин. По-перше, це — просто дурна звіряча бравада перед своїми, щоб показати власну грізність. Це роблять, як правило, закомплексовані або з психічними відхиленнями "орки".
По-друге, це — спроба налякати противника, однак щодо українців вона спричиняє зворотну дію. Якщо ворог наївно сподівається залякати нас подібним, то він помиляється: після більше ніж року нашого перебування на війні, ви можете викликати у нас лише лють, огиду і непереборне бажання знищити вас всіх до одного на нашій землі.
По-третє, це — спроба попередити здачу в полон російських солдатів, які, відповідно, будуть боятися аналогічного поводження з ними.
І четверта — найбільш підступна причина — спонукати нас на аналогічні дії, і у випадку їхнього виявлення (а такі спроби вже були, згадайте розстріл росіян під час здачі в полон, коли один з них відкрив вогонь) підняти великий медійний "шум" за кордоном, і, як наслідок, позбавити нас підтримки союзників. Ніхто ж не буде давати зброю військовим злочинцям.
— Наскільки важко притягнути до відповідальності військових, які жорстоко поводяться з полоненими і місцевим населенням?
— Питання притягнення їх до відповідальності буде в компетенції Міжнародного кримінального суду, що вже виписав мандат на арешт Путіна, або іншого, спеціально створеного суду, на зразок Потсдамського. На цей момент Україна з допомогою закордонних партнерів проводить документування таких доказів. Я, як юрист, теж беру у цьому участь і вважаю, що кількість доказів буде вимірюватися не томами, а тоннами. Вірю, що кожен заплатить повністю, але для цього нам потрібна перемога.
Своє звіряче обличчя військові РФ показували в подібний спосіб вже давно. Як військовослужбовець ЗСУ та юридичний радник, з усією відповідальністю, що покладають на мене всі ці означення, стверджую, що всі злочини армії РФ не залишаться без покарання не лише в юридичному, правовому, а й у вселенському плані.
— Якими нормами гуманітарного права керуються в українській армії?
— Коротко поясню, що міжнародне гуманітарне право складається переважно з міжнародних договорів, які укладаються між учасниками (країнами) добровільно, за власною ініціативою і мають загальновідому назву "конвенції". Держави-учасниці, та їхні збройні сили зобов’язуються добровільно дотримуватися цих угод, а у разі порушення — карати відповідно до власного законодавства чи передавати винних до міжнародних судів.
Найвідоміші — це Женевські конвенції від 1949 року, яких є чотири, і три додаткові протоколи (детальні роз’яснення) до них. У них викладені всі вимоги до сторін конфліктів, визначені права комбатантів (так називають учасників бойових дій).
Ще однією важливою є Женевська конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію, складена 1980 року. І чотири протоколи до неї з докладним переліком такої зброї.
Загалом правових актів, до яких Україна долучилася, є майже 70. Серед них — навіть такі екзотичні, як Декларація про заборону метання снарядів і вибухових речовин із повітряних куль від 18 жовтня 1907 року, чи Протокол про правила підводної війни, що передбачені частиною IV Лондонської угоди від 22 квітня 1930 року.
До слова, в ЗСУ питання застосування та інформування бійців щодо вимог міжнародного гуманітарного права стоїть на високому рівні. Варто ознайомитися, наприклад, з Інструкцією про порядок виконання норм міжнародного гуманітарного права у Збройних силах України № 164, затвердженою наказом Міністерства оборони України від 23 березня 2017.
Як юрист з досвідом та науковець, зазначу, що документ — максимально інформативний і є у вільному доступі, тож може бути дуже корисним для всіх, а особливо для студентів та слухачів — майбутніх юристів.
— Чи довелося тобі бути присутнім при "оформленні" російських військовополонених?
— Залежить від того, що розуміти під "оформленням". На передовій військовополонених швиденько обшукують, зв’язують і відправляють у тил.
Ще коли я був на посаді бойового медика-фельдшера медпункту, мені довелося брати участь у наданні першої медичної допомоги взятим у полон нашими хлопцями інгушів з Росгвардії. Ніколи не забуду, як вичитав нас пізніше начмед за те, що ми використали на полонених дорожезні (близько 80 євро) фірмові турнікети CAT.
Ми тоді про це не подумали, та й звичних для армії РФ "доісторичних" джгутів Есмарха у нас не було. Потім вже для таких випадків ми завели у себе трофейні.
— Як зазвичай російські військові себе поводять, з якими словами здаються в полон?
— Переважно вони кричать: "Нє стрєляйтє. Ми сдайомся". Хоча випадки бувають різні. Наприклад, під час нашої успішної харківської операції через швидкий відступ багато "орків" погубилися, повідставали від своїх, а інколи і спеціально ховалися, щоб потрапити в нашу зону відповідальності.
Якраз під час одного з таких випадків троє "деенерівців", які опинилися в зоні нашої відповідальності в одній із зруйнованих будівель, просили місцевих жителів передати нам, що вони — без зброї і готові здатися. Для них це було проблемно, бо ніхто з місцевих не хотів з ними мати нічого спільного і передавати нам таку "благу вість".
Я спілкувався з полоненими дуже коротко. Більше з ними розмовляють вже ті, які супроводжують їх в тилу. Я запитав росгвардійця з Інгушетії: "Що, не змогли прорватися до своїх із звільненого Ізюма? Де твої росіяни, яким ти так вірно служив?" На що він відповів, що росіяни їх "бросілі". А на питання: чому він тут, сказав, що йому соромно відповідати. Тоді додав, що в нього — іпотека.
— Наскільки важко дотримуватися норм міжнародного права, коли перед тобою полонений ворог?
— Історія війн знає таке поняття, яке можна сформулювати українською, можливо, не дуже точно, як "поблажливість переможця". Коли перед тобою розбитий, переможений ворог — твоя мета досягнута. І у нормальної, цивілізованої людини це викликає почуття радості від перемоги. Вже нічого не треба доводити — ти переміг. І спричинення переможеному ворогу додаткових страждань, якщо ти не збоченець, не приносить жодного задоволення.
Бійці знають основні вимоги міжнародного гуманітарного права, а також те, що нам потрібен повноцінний обмінний фонд для повернення наших воїнів, які потрапили в полон. Також ми повинні пам’ятати, що є представниками європейської країни й армії. Якщо ж відповідати на питання: що з тими ворогами, які вчиняли військові злочини, то смію припустити, що статусу військовополонених вони не отримують. Принаймні я про такі випадки не чув.
— Яка процедура взяття під варту полонених?
— Тут, на передовій, ніякої чітко вираженої процедури немає. Окрім тих мінімальних обмежень, які роз’яснюються всім бійцям. Кожен з українських військовослужбовців, до речі, повинен отримати особисту пам’ятку (невелика карточка з основними пунктами дрібним шрифтом), яку має носити із собою серед особистих документів.
Коли військовополонених передають у тил, починають діяти спеціальні положення та інструкції, затверджені вищим командуванням щодо процедури оформлення та поводження з полоненими. Кожному військовополоненому видається карточка-документ, надається можливість повідомити про себе, також інформують у міжнародні організації, які згідно з відповідним положенням збирають і розпоряджаються інформацією про полонених. Цим же положенням регулюється правила поміщення їх в табори військовополонених, порядок транспортування, утримання.
— Чи зважаєте ви на релігійні традиції полонених?
— На передовій — не до релігійних традицій полонених. Основне завдання — знешкодити, попередити втечу чи опір і якнайшвидше позбутися. Сторожувати їх — то зайвий клопіт, тому полонених якнайшвидше передаємо в тил.
— Наскільки важливо бути гуманним у ставленні з полоненими ворогами?
— Бути гуманними з полоненими нам потрібно найперше з прагматичних міркувань: якщо в наших діях будуть спостерігатися порушення міжнародного гуманітарного права, наші союзники можуть припинити постачати нам зброю. На цьому можна було б і закінчити, але від себе додам: за тими, хто дотримується етичних, людських, зрештою християнських норм поведінки — не тільки підтримка союзників з цивілізованого світу, але і вищі вселенські сили.
— На вашу думку, як військового і юриста, чи є виправданим милосердя до ворога?
— Не може бути жодного милосердя до ворога. Особливо — до такого підлого, жорстокого і віроломного як росіяни. Це у них — в крові.
Якщо глянути на історію, є низка таких прикладів, які можу перелічити, не вдаючись у подробиці, з ними кожен може детально ознайомитися сам: Андрій Боголюбський — знищення Києва в 1169 році, Лівонські війни 1558-1583 років, коли звірства московитів під проводом їхнього правителя Івана Грозного вразили всю Європу. Коли у лютому 1563 року вояки Івана Грозного вдерлися в білоруське місто Полоцьк, частину населення вони одразу стратили — вішали на деревах, розрізали животи, розстрілювали з луків. Іншим виколювали очі, багатьох забрали у рабство. Полоцьк був розграбований і спустошений. На жаль, у сучасній Білорусі воліють не згадувати такі історичні факти. Натомість надають свою територію для рашистських військ, звідки вони здійснюють агресію проти нас.
Вночі 2 листопада 1708 російські війська захопили столицю Гетьманщини — Батурин. Вирізали не лише оборонців, але й жінок та дітей в оселях. Загалом вбили до 15 тисяч людей. Місто розграбували вщент, а потім спалили.
У лютому 1918 року більшовики під командуванням Михайла Муравйова вдерлися в столицю України та влаштували на її вулицях шокуючий терор. Страти відбувалися без суду і слідства. Розстрілювали навіть тих, у кого знаходили посвідчення українською мовою, або тих, хто спілкувався українською. Трупи закопували в міських парках, садах, скверах або залишали просто неба.
Влітку 1941 року, одразу після нападу Німеччини на Радянський Союз, сталінські каральні органи замість евакуації політичних в’язнів із тюрем на заході України вирішили їх знищити. То були люди, звинувачені у найрізноманітніших злочинах проти комуністичного тоталітарного режиму, зокрема й за боротьбу за Українську самостійну соборну державу.
Це — тільки деякі з прикладів, насправді їх набагато більше. Наші часи не змінили нічого принципово. Як і 100 чи 500 років тому, триває війна з одвічним ворогом — російським загарбником, який не просто прагне завоювати Україну — він хоче знищити всіх нас — українців.
Це стосується поля бою, однак ми говоримо про ворога полоненого. І тут починають працювати інші норми. Ми не можемо опускатися до рівня дикунів, бо інакше житимемо й після перемоги, як дикуни. Гуманне поводження, ще раз повторюю, є привілеєм цивілізованих народів.
— На що звертаєте увагу, коли бачите полоненого?
— Колір їхнього камуфляжу. У світі існує кілька встановлених і зареєстрованих за арміями камуфляжів: Woodland, Multicam, Bundeswehr, наш український піксель, який я вважаю дуже вдалим. І російський — кольору болота, зарослого баговинням Ми його так і називаємо "болото". У цьому є щось закономірне: прийшли з боліт — і камуфляж відповідний.
— Як юрист, що б ви змінили в документах, які регулюють поводження з полоненими?
— Конкретних пропозицій на цей час немає. Є питання щодо змін, які потребують осмислення. Наприклад, щодо згоди полоненого на повернення. Чи можна повернути полоненого, на якого чекає неминуча страта на Батьківщині? Про такі страти нам відомо в ПВК "Вагнер". Чи можемо ми віддавати полоненого на імовірну страту у Росію, якщо за нього, наприклад, віддають 40 наших бійців, яким теж може загрожувати смерть?
З одного боку — негуманно, а з іншого — чому нас повинно обходити, як поводиться зі своїми громадянами ворожа нам держава? Жити і служити такій країні був їхній свідомий вибір.
Також, на мою думку, цікавим є питання передачі полонених третім країнам, які готові їх прийняти і асимілювати. Так, з одного боку можна позбавити себе клопоту утримувати, охороняти, годувати полоненого й одночасно не хвилюватися, що через якийсь час він знову опиниться в окопах зі зброєю проти нас. Хоча я слабо собі уявляю якусь країну на нашій планеті при здоровому глузді, яка б погодилася прийняти від нас мос**лів, хіба Північна Корея.
— Хто такий для вас "російський військовополонений"?
— Для мене російський військовополонений — це одиничка у звітності, ще один доказ успіхів нашої армії і поповнення обмінного фонду.
Читайте також
- "Нам ще будувати країну, про яку ми завжди мріяли". Боєць з Прикарпаття Владислав Біль про війну та людей
- Військовий капелан, отець Василь Сметанюк: "Зараз формуються засади служіння військового священника"
- "Всі мої люди тут": як прикарпатець Віталій Книгницький воює кулеметником в 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців
- "Війна — це щосекундна боротьба за життя, це — пекло". Як прикарпатець Віталій Юзюк воює на передовій
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
