Людський вимір географії. Сільське Закарпаття Людмили Загоруйко

Людський вимір географії. Сільське Закарпаття Людмили Загоруйко

Людський вимір географії. Сільське Закарпаття Людмили Загоруйко

Закарпатська майстриня слова Людмила Загоруйко – дружина Шевченківського лауреата Петра Мідянки – у своїй четвертій за рахунком книзі "Кінець географії" змальовує своєрідні людські характери на тлі чарівної природи Карпат, розкриває глибини людських доль, часом трагічних. Своїми роздумами з Суспільне: Новини поділилася історикиня, кандидатка політичних наук Ольга Михайлова.

Утекти з міста, щоб знайти справжній спокій природи та справжню людську щирість – ілюзія, яка наздоганяє час від часу нормального містянина. Втілити цю ілюзію в реальність намагаються хіба нечисленні дауншифтери.

Трапляються й інші підстави для міграції з міста в село, але це щоразу окрема історія. Така от "окрема історія" покладена і в основу сюжетів книжки Людмили Загоруйко "Кінець географії", що вийшла у київському видавництві "Каяла".

"Кінець географії" Людмили Загоруйко

Це книжка не про дауншифтинг, не про великі ілюзії чи зразки для наслідування; вона зовсім не декларативна. Навпаки – дуже людяна. Вона не претендує спонукати чи мотивувати; досвід життя авторки в селі не подається ані як перемога, ані як скарга.

Цей досвід набувається у буденності віддаленого карпатського села Широкий Луг, у сусідстві з добрими й не дуже односельцями, у розмовах на конкретні побутові теми і в щоденній важкій праці. Але закинула її в село не сліпа доля, а мелодика поезії, якій не було чого протиставити, і яка вимагала змін у житті вже дорослої жінки.

Ці зміни оформились у шлюб з автохтоном Широкого Лугу, поетом Петром Мідянкою. Згодом він став Шевченківським лауреатом, цим українським аналогом французької Академії Безсмертних. І хоч Мідянка маршує сторінками наскрізно, все ж таки "Кінець географії" – не книжка жінки про свого відомого чоловіка. Радше про той виклик, який прийшов до неї з цими стосунками, і той спосіб, у який вона відповідала на цей і наступні виклики.

Сутність книги – не в тому, про що вона ("про щось" найкраще оповідають у газетах всюдисущі репортери). І навіть не в тому, як описуване подається (на те є публіцистика, покликана переконувати уже самою манерою викладу). Книга, тобто література, з’являється там, де з’являється автор зі своїм унікальним способом бачити небачене іншими. І цей спосіб рефлексії побаченого (чи уявного, нехай) має бути сам по собі захопливим для аудиторії. Тоді побачена банальність перетворюється на узагальнення, дивина – на диво, а просте – на сутнісне.

Оцей авторський спосіб сприйняття життєвих вражень і робить з "Кінця географії" справжню літературу. Події пропускаються через суб’єктивні фільтри – десь добірної ерудиції, а десь – вільних асоціацій, десь – екзистенційного драматизму, а десь – невгамовних веселощів.

Читайте також: "Звичайна людина, якби не папські шати". Інтерв'ю з поетом Петром Мідянкою"
Людський вимір географії. Сільське Закарпаття Людмили Загоруйко

Передбачити, які саме фільтри будуть задіяні, ніколи не можливо. І раптом ти виявляєшся прикутим до цієї книги найміцнішим ланцюгом уваги, бо розгортання інтриги здається найцікавішим у світі атракціоном, тим паче, що інтрига кожного разу виводить на несподівані підсумки.

Так тріумфальна, за задумом, сцена пригощання друзів свіжиною виплеканого кабанчика обертається на приголомшливе відкриття власної господарчої безпорадності. Нескінченне розгрібання снігу набуває екзистенційного сенсу, викликаючи асоціації чи то з "Міфом про Сізіфа" Камю, чи то з "Жінкою в пісках" Кобо Абе.

Довічний сюжет української літератури, коли односельці зазіхають на твою землю – переказується з гумором і поблажливим ставленням до тих-таки односельців. Хоч при цьому пристрасті буяють шекспірівські – у законних господарів землі жбурляють каміння найближчі сусіди.

Граничне питання мотивів таких дій має "святе" виправдання: все ж для дітей. Дарма, що діти виставлені як щити, аби прикривати напад, буквально як заповідав 2014-го Володимир Путін.

Це такий самий кінець географії, як у Фукуями – кінець історії, тобто початок справжньої історії, не хибної, заблукалої, а тої, що вийшла на широкий шлях ліберального виправлення всього світу. Такий кінець географії і в Загоруйко – з перериванням усілякої іншої, "несправжньої" географії, і виходом на географію "справжню". Альфа і омега цієї "справжньої" географії – сусіди.

Сусіди – не кінець географії, а її початок, бо це її людський вимір. У містах людські стосунки задані інтересами, а тут головний інтерес – ступінь сусідства. Сусіди – це водночас і джерело цінностей (тобто ресурс), і їхня міра. Бо саме сусіди в селі є єдино доступним референтним колом, яке визначає, що чого варте.

А ще інтерес перетікає у цікавість – адже сусідське життя завжди цікавіше за те, що показують в телевізорі. Так пише авторка і доводить своїми оповідями, що це дійсно так. Книга витримана цілком у цьому дусі граничної цікавості до ближчих. Цікавості поза інтересами.

Читайте також: "Україна — це культура. Чому не можна нищити те, що формувалося століттями"
Людський вимір географії. Сільське Закарпаття Людмили Загоруйко

Абсурд життя в мегаполісі добре бачити з провінції (і народний гумор тим живиться). Так само й абсурд сільського життя добре бачити очима містянки, якою лишається Людмила Загоруйко навіть по багатьох роках проживання у Широкому Лузі. Навіщо садити стільки картоплі, скільки неможливо спожити? Навіщо триматись виснажливих ритуалів "веснування", панібратських, хоч і нещирих контактів, звичаю пити "дотричі" та покладати життя на будівлю домівки, вищої за сусідську? Прямо поставлені запитання можуть обурювати. Вони й обурюють односельців, ускладнюють комунікацію з ними.

Схоже, ускладнюють вони і сприйняття книги. Її, поза сумнівом, невиправдано, обходить увагою українська критика. Яка, очевидно, солідаризується з сільським життям (нехай у повноті його абсурду), а не з критичністю погляду містянки Загоруйко.

Олії у вогонь такого обурення, мабуть, підливає і мова викладу. Адже книга писана російською. При цьому текст рясно "поперчений" колоритною місцевою лексикою. Ця лексика далека від еталонної української; десь відсилає до слов’янської архаїки, десь – до угорських впливів.

Нема сенсу уявляти, чи могла би бути цією мовою писана книга. Вона писана тією мовою, якою найкраще володіє авторка, російська філологиня за фахом. Це не заважає діалогу російськомовної письменниці з закоріненим в Україні укладом, побутом, говіркою, а може, й робить його жвавішим, більш інтенсивним та щирим. Зрештою, такий діалог, втілений у "Кінці географії" – чудовий аргумент на користь російськомовної літератури як автентичної, органічної складової сучасної української культури. Якою вона нині і є.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди