Критик Костянтин Дорошенко розмірковує про роман Олени Мордовіної "О пів на смерть", що вийшов у видавництві "Каяла".
"О пів на смерть" Олени Мордовіної — роман-подорож. Це водночас опис мандрівки автостопом між Україною та Росією та наркотичного тріпу: що відбулося насправді, а що ввижалося героїні під впливом канабіноїдів та інших психоактивних речовин, читач може обрати для себе сам. І, напевне, це не матиме визначального сенсу, бо оповідь ведеться від імені пацієнтки Павлівки, легендарної київської психіатричної лікарні. За підтримки друзів вона намагається згадати, як там опинилася.
Події розгортаються в другій половині 1990-х, напередодні міленіуму. Освічена київська дівчина з сентиментом до панківської культури в компанії малознайомого приятеля мандрує до Санкт-Петербурга, міста тяжіння для десятків тисяч народжених в СРСР неформалів, романтиків та мудаків. І хоча пітерський критик Віктор Топоров визнавав за "культурною столицею" право називатися хіба "музейною", бо вона не народжувала насправді нових тенденцій, маринуючи та заквашуючи успадковане, запозичене й вкрадене, Петербург мав потужні принади для покоління Ікс: Ленінградський рок-клуб, достоєвщина, світової слави мистецькі шедеври, відчайдушний спосіб життя, розмаїття наркотичної сцени, особливий нігілістичний снобізм.
Стиль оповіді Мордовіної близький до потоку свідомості, що логічно для стану головної героїні. Але насправді це потік спостережень та порівнянь. Спостереження за змінами погоди, будинками, деревами та іншими складовими пейзажу, за світлом, проживанням часу, фіксації тілесного дискомфорту або розслаблення нанизуються в намисто без початку й кінця. Спостереження образні, проникливі, несподівані, за котрими ховається відмова від рефлексії, небажання вивчати і розуміти себе, потяг до екстремальної інтенсивності.
Природна історія руйнування. Фрагмент із книжки "Повітряна війна і література" В. Ґ. Зебальда
"Людина extra, людина ex, людина без статусу, без визначення, без опори, "not insane enough for the asylum, not criminal enough for the jail, not stable enough for society"", — кредо протагоністки "О пів на смерть". Позиція, в котрій вона фіксує себе у світі, знайома мислячим представникам покоління, чий пубертат збігся з Чорнобильською аварією, юність — із зубожінням, крахом приписів та авторитетів радянського проєкту та узурпацією ресурсів і влади на його теренах учорашніми комсомольцями і бандитами. 90-ті, коли у свої двадцять із чимось ти вже хоронив однолітків, які загинули від передозу або в кримінальних розбірках, сприяли буквальному розумінню завіту Христа жити одним днем. Діти тих, чиї багаторічні накопичення "на книжках" радянського "Ощадбанку" згоріли в один день, підсвідомо донині поділяють принцип мордовінської мандрівниці: "Не треба думати про завтрашній день, коли ти людина, тому що ти, на відміну від мавпи, в будь-який момент можеш зміркувати, що робити".
"О пів на смерть" взагалі — твір, чутливий до реалій часу: лічильник у жовтому таксі, хатній телефон на серветці, кава з джезви в маленьких філіжанках, "портрет усміхненого шахтаря з донбасівського пекла" в газеті, персонаж, котрому "так і не вдалося отримати паспорт і він обходився довідкою". Текстом розсипані імена, знакові для тих, хто відчував себе культурно просунутими представниками генерації, на юність котрої прийшовся крах більшовицької імперії, разом із копалинами літературних авторитетів радянської інтелігенції: Вільям Ґолдінґ і Георгій Гурджієв, Джелло Біафра і Шрі Ауробіндо, Міккі Рурк і Нік Кейв, "кілька томів Бальзака та "Улісс" Джойса". Згадується і "Небо над Берліном", передивляючись котре сьогодні, з подивом розумієш, що колись, ще ніби недавно, можливим було культове кіно без жорстокості, психологічних спекуляцій та соціального моралізму.
Попри відсторонену, інколи навіть відморожену фіксацію того, що відбувається і про що йдеться, у романі відчувається особливе ставлення героїні до Києва. У ній місто відгукується ніжністю і красою. У золотому кольорі вона бачить "символ сьомого неба у Лаврських живописців", згадує цокання білок в Ботанічному саду, проживає "пастозне київське літо, написане густими щедрими мазками". Переважно стрьомні ситуації та асоціації раптом розпуджуються міським анекдотом про актора Миколу Яковченка. Сьогодні він увіковічений у бронзі — сидить на лавці в сквері біля театру ім. Івана Франка. У 90-ті старожили театру розповідали мені, що там він любив, підійшовши до акторів-початківців, довірливо їм сповістити: "Бережіться, бо скоро буде облава". — "Яка облава?", — дивувалися молоді колеги. "Облава на блядєй!" — радісно відповідав Яковченко.
Не вдаючись до докладних замальовок, Олена Мордовіна вміє реплікою про краєвид зобразити й соціально-економічну реальність: "Чому індустріальні пейзажі швидше нагадують часи долюдського геологічного минулого, чому дух надлюдини дорівнює духу відсутності людини, що літає понад водами?"
Станіслав Асєєв про "країну підвалів" Росію і покарання диверсанта Гіркіна
Протягом усієї оповіді письменниці вдається підтримувати саспенс. Але, на відміну від роуд-муві її улюбленого режисера Грегга Аракі, небезпеки й підстави, що спіткають протагоністку роману, не проявляються чимось очевидно жахливим. Навіть коли воно стається, опис не дає відбутися адреналіновому сплеску у читача, натомість занурюючи його у стан безвиході та безнадії. Бідна і невибаглива, сонно-передбачувана повсякденність українських, білоруських, російських земель в уяві безглуздої київської юнки просякнута натяками на смерть, неминучу велику трагедію.
"Кінець історії" проголосив у однойменній книзі Френсіс Фукуяма після поразки СРСР в Холодній війні. Він, як і абсолютна більшість західних інтелектуалів, за поодинокими виключеннями, наприклад, в особі Збігнєва Бжезінського, за кровожерливістю більшовицького режиму не розгледів засадничої імперіалістичної сутності російської державності і культури. З погрому Києва основоположником майбутньої Московської держави Андрієм Боголюбським вона розвивалася за рахунок захоплення і пограбування чужих земель, сіяння розбрату, підваження сусідських кордонів. Побудована на праві сили та розумінні людини як холопа державної влади, Росія живилася війною і в роки навколо міленіуму.
Поки світ опікувався закінченням бійні між народами колишньої Югославії, Москва розгортала воєнні конфлікти в Придністров’ї, Абхазії, Чечні, широким верствам росіян за взірець був представлений соціопат-відморозок з кінострічки "Брат", а для публіки більш рафінованої Наталя Медведєва співала: "Так, смерть!"
Потяг до Пітера як сакрального центру "великої культури" обернувся для героїні "О пів на смерть" катастрофою. В омріяній неформальній російській атмосфері вона отримує відчуття війни. Об'єктивована, спаплюжена, використана — вона змушена наново збирати власну психіку й особистість. Це стан, у котрому мільйони українських громадян, що зберігали вірність російській культурі, опинилися після 24 лютого 2022 року.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Ваші історії важливі для нас!
