Емма Андієвська написала понад 40 прозових творів та безліч віршів, а першу власну картину й згадати не може. Та й не дивно, адже їх налічується понад 10 тисяч. Протягом всього життя вона бачила багато чорноти та темряви – народилася в 1931 році, за рік до Голодомору, бачила війну і репресії, але в жодному її творі немає цього: вона навпаки звертається до кольору, абсурду і сюрреалізму, аби показати цю несправедливість та вишукувати можливі варіанти виходу із безодні в уяві та наяву.
Вона – сюрреалістка, візіонерка, феміністка та чайлдфрі, прихильниця езотерики й фантасмагорії. А ще емігрантка, адже більшу частину свого життя прожила за кордоном, у Німеччині. Проте й досі з любов'ю називає Україну "своїм раєм". Свої тексти Андієвська пише виключно українською – на закиди про щось інше ж категорично показує "фіґу". Якщо хтось колись з нею побачився раз, ніколи не забуде: не лише через її яскраву зовнішність, але передусім через феєричну харизму. Вона – "екзотична з’ява в українській літературі", – саме так назвала письменницю літературознавиця Віра Агеєва.
19 березня Емма Андієвська святкує свій 92-й день народження. Спеціально для Суспільне Культура журналістка Оксана Заблоцька розповідає про письменницю та художницю.
"Треба змінити Донбас": "шахтьорка" серед териконів
Емма Андієвська народилася 1931 року в місті Сталіно (сучасний Донецьк). Мати – вчителька біології, батько – хімік-винахідник, шість його винаходів занесені в Британську енциклопедію. Батька розстріляли в 1941 році, згідно з версією, аби його винаходи та наукові роботи не дісталися німцям. Професорка КНУ ім. Тараса Шевченка й близька подруга Андієвської Мирослава Гнатюк переповідає історію словами самої письменниці: "Вона пригадувала: батьку вистрілили в ногу, і він дві години стікав кров'ю. Це була мученицька смерть. Пані Еммі тоді було шість років. Вона каже, що образ батька та цієї крові її переслідував ще з пів року. Їй майже щоночі снилося, як простягає до неї руку і каже: "Іди за мною". Емма відповідала йому: "Ні, я ще буду тут"".
На той час родина вже жила у Києві, куди переїхала у 1939 році через хворобу Емми Андієвської.
Письменниця в дитинстві була хворобливою і, зокрема, часто страждала на дизентерію. "Лікар сказав: треба змінити Донбас", – згадує Емма. Виявилося, що її організм так реагував на тамтешню воду.
"Тоді переїхати з однієї місцевості до другої було важче, ніж полетіти на Місяць! Але для мами, для справжньої будь-якої мами нема перешкод, і для своєї дитини вона зробить усе. І моя мама зробила так, що батька перевели на якусь дослідну водостанцію десь за півтора кілометра від Вишгорода", – ділиться спогадами письменниця у інтерв'ю The Ukraїner.
Перед тим, як родина перебралася до Вишгорода, а згодом до Києва, Андієвська не чула жодного слова українською мовою. Її мати Емілія Андієвська, незважаючи на власне походження з козацького роду, вважала російську ознакою престижу, тож всіляко привчала доньку до цієї мови – хотіла зробити її "панською дитиною".
Протягом життя у Донецьку батьки наймали вчителів та няньок, які спілкувалися з дівчинкою винятково "рафінованою" російською, аби та позбулася українського акценту.
Питання національної самоідентифікації в родині теж не порушувалося: хоч сім'я була прихильницею української культури, коли у третьому класі школи Емму спитали її національність, пролунала несподівана відповідь: "Я шахтьорка!"
Та через кілька років ситуація змінилася: на Київщині Емма Андієвська стикнулася з українською мовою та традиціями у своєму повсякденні і буквально закохалася в цю культуру. У своїх інтерв'ю вона згадувала, що вперше почула українську мову від місцевих дівчат, які вбиралися у вишиванки з автентичним орнаментом. Відтоді Андієвська раз і назавжди визначилася, якою мовою говорить її душа.
"Боже мій, за цю мову мама (яка мене просто обожнювала) на коліна мене ставила, а сама плакала за мої коліна. А я стояла, як чорт! Я 24 години стояла, зараза була", – згадує Емма.
Письменниця з ранніх літ могла похизуватися феноменальними розумовими здібностями та пам'яттю – у своїх інтерв'ю вона розповідає про те, як у шість років проілюструвала "Декамерона" Боккаччо, а в дев'ять вже перечитала всю світову літературу! Протягом життя інтелектуалка опанувала, окрім української та російської, ще дев’ять мов – німецьку, англійську, французьку, італійську, іспанську, португальську, латину, старогрецьку та санскрит. Проте у власній творчості оперує тільки українською. Твердо стоїть на своєму: каже, що хоче "створити українську державу в слові" й сміливо "крутить дулі" всім, хто прагне їй нав'язати комплекс меншовартості.
"Не емігрували, а втекли": переїзд до Берліна
Після убивства батька Андієвської мати зважилася на відчайдушний крок – схопила двох дітей та втекла за кордон. Тривала Друга світова війна. Дорога була важкою. Спочатку добу добиралися до Проскурова (нині – Хмельницький) у задушливому, не пристосованому для подорожей товарному вагоні. Та коли Червона армія увійшла в місто, Еммі з мамою та молодшим братиком довелося влізти в санітарний потяг з пораненими військовими німцями – Емілія Андієвська "на мигах" вблагала німецького солдата їх впустити. Так вони й опинилися в Берліні.
Однак то не була еміграція – радше втеча й спроба порятунку. Але й у Німеччині жилося не солодко: перший час родина жила в британському окупаційному районі, приховуючи своє "остарбайтерське" походження за фальшивим німецьким прізвищем та вигаданою біографією. Бували періоди скрути та голоду, коли доводилося долати по п'ятдесят кілометрів пішки, аби сходити на базар та обміняти одяг на їжу.
Одного разу маму Андієвської затримали німці: три дні про неї не було ані звістки, ніхто не знав, де вона. Повернулася сильно побитою – виявилося, що німці почули, як вона розмовляла російською. Становище у воєнному Берліні загалом було небезпечним: постійні обстріли та пограбування посеред вулиць, численні випадки зґвалтувань жінок та дівчат. У своїх інтерв'ю Андієвська говорить, що дивом вижила в той період і бувала навіть за крок від загибелі:
“Якось дорогою додому мене схопила якась п’яна потвора у військовій формі. Тягне мене з вулиці до зруйнованого будинку, а я не боронюся, а голосно повторюю: "О, як чудово! Яка я рада! Почекай мене тут хвилинку, я зараз прийду!" Він, по очах бачу, одурів від моїх радощів і опустив руки. Тоді так дременула, що ніхто б не догнав".
У той час стан її здоров’я знов погіршився – їй діагностували туберкульоз хребта. Після складної операції письменниця цілих три роки пролежала в гіпсі, а потім ще вісім років мусила ходити в медичному корсеті.
Свої враження від похмурого життя у напівзруйнованому Берліні письменниця задокументувала у своїх книжках "Роман про добру людину" і "Роман про людське призначення", присвячених українцям в еміграції.
Нью-Йоркська група
У 1957 році стався несподіваний життєвий поворот: доля занесла родину Андієвської у Сполучені Штати Америки. Там письменниця подала документи на американське громадянство, а ще зустріла майбутнього чоловіка – літературознавця Івана Кошелівця, теж українського емігранта.
За рік сталася ще одна кульмінаційна подія. У затишній італійській кав’ярні "Павич" на Вест-Стріт, 4 у Нью-Йорку, була заснована літературна організація, що об'єднала сімох українських поетів-емігрантів – Нью-Йоркська група. Одного грудневого вечора письменники Патрісія Килина, Богдан Бойчук та Юрій Тарнавський зібралися потеревенити про літературу за філіжанкою кави. У ході дискусії виникла ідея видавати власний журнал-річник "Нові поезії". Серед авторів, що публікувалися в ньому, була й Емма Андієвська.
Однак мисткиня затято заперечує свою приналежність до Нью-Йоркської генерації: "Я що, підписувала якусь декларацію? Я "кіт, що ходить сам по собі". Кіплінгівський кіт. Мої вірші виходили в часописі "Нові поезії" цієї групи, але я ніколи в жодній групі не була". Також вона аргументує свою позицію тим, що почала публікувати свої твори раніше, ще в 1949 році. Тоді поезії Андієвської оприлюднили в діаспорній українській пресі, а в 1951 році з'явилася перша збірка віршів поетеси.
Особливість творчої діяльності Нью-Йоркської групи полягала в тому, що ті прагнули поглянути на українське слово крізь нову призму, змінити традиційну поетичну риму, притаманну шістдесятникам. "Я маю свій світ, а вони наслідують різні світи. Ті поети хотіли, щоб уся Україна вчилася їхньої неправильної мови", – каже Андієвська.
Але роман з Нью-Йорком був недовгим. За кілька років після заміжжя Емма Андієвська з чоловіком повернулися в Німеччину. Відтоді письменниця живе в Мюнхені.
Спи, малюй, пиши
Унікальний літературний стиль Емми Андієвської перетворює процес знайомства з її творчістю на подорож загадковим лабіринтом: сенси відкриваються читачам поступово, торкаються тих струн душі, куди не сягає раціональність – це територія фантазії, ба більше, якоїсь дитячої віри в магію.
Новаторство Андієвської полягає насамперед у відхиленні від звичних норм римування. Поетеса у своїх улюблених сонетах безстрашно виходить за рамки усталених канонів: від класичної форми у них залишився тільки каркас – наявність чотирнадцяти рядків (хоча навіть тут трапляється похибка). Часто замість дієслів вірші лаконічно прошиті тире – наче запрошують читача самостійно протягнути цю нитку крізь слова, домислити дію, долучитися до поетичної вишивки. Цікавою особливістю є й консонансна рима, тобто така, що базується на приголосних. Варто згадати велику кількість архаїзмів – Емма майстерно інкрустує свою поезію застарілою лексикою.
У творах письменниці важливим елементом є персоніфікація предметів, присвоєння їм людських рис. Окрім цього, Еммі притаманний глибокий культурний символізм: таким чином звичайні й буденні речі у її віршах перетворюються на уособлення цілого пласту автентики певного народу чи історичної епохи.
За першим разом не кожен читач зможе збагнути глибину віршів пані Андієвської. Саме тому сама авторка радить перечитувати їх кілька разів.
Свої образи у літературі та мистецтві вона "хапає" уві сні, коли в підсвідомості міксуються найбільш несподівані асоціації. Цей оксиморон сенсів, контраст у поєднаннях дозволяє літературознавцям порівнювати творчість Андієвської з найкращими світовими взірцями сюрреалізму. Але не лише у літературі – у живописі сюрреалізм набуває нових форм та ідей.
Андієвська переконана, що у своїх картинах "реабілітовує дитинство людства". Тому вони найчастіше знаходять відгук саме в дитячих серцях – малеча готова сприймати незвичні казкові образи без зайвого скептицизму. Малярка постійно відтворює свої картини, працює дуже швидко й багато, тож її живописний доробок зараз нараховує понад десять тисяч малюнків. Вона – візіонерка. Уже перед тим, як почати створювати живописну роботу, у своїй уяві Емма бачить те, якою вона буде.
Жінка-феєрія: бунтарка та чайлдфрі
Світогляд Емми завжди випереджував її покоління. У Берліні вона відмовилася ходити до жіночої гімназії, тож для маленької бунтівниці зробили виняток і взяли навчатися з хлопцями. Це був перший прояв феміністичних поглядів Андієвської. Пізніше письменниця неодноразово висловлювала думку про те, що призначення жінки – це творити й давати життя, проте цієї мети можна досягнути й без народження дитини.
Прогресивність Емми Андієвської помітна і в її шаленій мотивації реалізуватися. Письменниці вдалося побудувати карколомну, проте дуже цікаву кар'єру. Майже сорок років пропрацювала дикторкою на німецькому "Радіо Свобода" під псевдонімом Галина Гордієнко, а також спробувала себе там як режисерка та редакторка. Організувала сотні виставок авторського живопису в США, Німеччині, Італії, Бразилії, Швейцарії, Іспанії, Австралії та Саудівській Аравії. Тричі була номінована на Шевченківську премію з літератури. І це лише короткий перелік її кар’єрних здобутків.
Можливо, відповідь на те, як вона все встигає, – те, що у її казковому світі у добі значно більше годин. Але насправді все банально просто: каже, що спить всього по дві години, увесь інший час працює.
Мистецтво поза часом
Феномен Емми Андієвської полягає в тому, що її творчість не прикута до часу. Гротескні й химерні образи мисткині, безсумнівно, будуть подразнювати уяву й за десятки років після створення. Емма Андієвська стала брендом, яскравим еталоном українського сюрреалізму – слід тільки популяризувати цей "діамант".
У той час, як картини Ван Гога назавжди закарбували нідерландський імпресіонізм в категорії сучасного й актуального мистецтва (знамениті "Зоряну ніч" чи "Соняшники" впізнає навіть школяр), поки його малюнки широко застосовуються в дизайні одягу, інтер’єру чи побутових речей, – натрапити на Андієвську не в картинній галереї буде "завданням із зірочкою".
На жаль, більшість українців знають про геніальну художницю й письменницю лише в межах шкільної програми з української літератури. Однак її творчість має значно вищий потенціал, який легко можна застосувати в мультфільмах, коміксах, декораціях чи навіть показах мод. Це саме те мистецтво, що руйнує стереотипне сприйняття всього українського через асоціації з селом, журбою та тяжкою долею.
Багато сотень років українська автентика страждала від культурного гніту, і зараз як ніколи важливо плекати її різноманітність, аби остаточно викоренити комплекс меншовартості з нашої ментальності. Емма Андієвська зробила значний вклад у цю місію: попри те, що все життя стикається із зазіханням на національну ідентичність, вона є яскравим взірцем справжньої української творчині, яка не боїться поширювати своє мистецтво під маркою "мейд ін Юкрейн".
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!