Сергій Твардовський – офіцер-психолог. Мобілізувався до лав Збройних сил України з перших днів повномасштабного вторгнення. Житомиряни знають Сергія як організатора різних культурних проєктів. Впродовж року повномасштабної війни чоловік працює з військовослужбовцями, підтримує психоемоційний стан воїнів в бойових умовах. Про роботу військового психолога, про психологічну стійкість і адаптацію під час війни та про плани після перемоги Сергій Твардовський розповів в інтерв'ю Суспільному.
Пане Сергію, Ви зараз перебуваєте у відпустці-навчанні і ми з Вами зустрічаємося на своєрідному рубежі: рік з дня повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На ваш погляд – і бойовий, і коли приїжджаєте додому – ми за цей рік всі разом швидше зміцнилися чи адаптувалися?
Ну, це пов'язані речі. Ми адаптувалися, шок минув, ми зрозуміли, що це надовго, і тому ми зміцнилися у своєму баченні, що нам потрібна тільки перемога і для того, щоб ця перемога була якнайшвидше, ми адаптуємося під ті зміни, що відбуваються. Але точно ми вже не такі слабенькі й інфантильні, якими були рік тому.
Це Ваша, здається, друга відпустка, так?
В мене була відпустка за сімейними обставинами в липні, з якої мене через три дні викликали, оскільки наш батальйон перевели з Чернігівщини на Донбас, за 30 кілометрів від міста Бахмут. Терміново потрібно було готувати поповнення, яке тут в Житомирі формувалося. Було 180 людей, підготовкою яких я займався. І потім разом із ними вів колону прямо на Донбас. З Житомира за добу ми перемістилися туди, де була наша частина, і додалися до нашої основної групи.
Перебуваючи в липні вдома, повернувшись зараз, Ви спостерігаєте зміни серед людей і в цивільних містах, що трішки далі від зони бойових дій?
Дуже велика різниця. Дуже. Дуже. От ми бачили, як живуть люди в Лимані – в грудні ми були в Донецькій області. В Лимані 30 відсотків будівель немає, просто розбомблені. І люди ходять серед цього стресу… "Прилітає" щодня. В трьох-чотирьох-п'яти місцях того Лиману приходи постійно є, але люди до цього вже адаптовані і просто живуть в цьому постійному стрес-факторі. Тут (у Житомирі – ред.) для людей вимкнення світла на шість годин – великий стрес і про це пишуть, я бачу, це обговорюється. Тобто, є відмінність потенціалів для відчуття, що у нас війна. Але всі, наскільки я бачу, і тут, в тилу, допомагають воїнам на передовій. Ми дуже багато отримуємо волонтерської допомоги. Люди збирають гроші, теплі речі, медикаменти. Ми велику отримуємо підтримку від Житомира. Звісно, у нас є й інші друзі-волонтери, але Житомир тут для нас – оскільки наш батальйон формувався в Житомирі – це наш основний базовий наповнювач.
Ви пішли на війну як офіцер-психолог з перших днів і так і працюєте. Розкажіть, що саме входить у ваші обов'язки, що саме Ви з хлопцями робите, як Ви їм допомагаєте.
Насправді я мав би займатися первинним відбором особового складу і опрацьовувати особові справи, характеристики ще у фазі вступу людей до нашої частини. Цього не відбувається, бо завжди все дуже швидко. Нам доводиться вже працювати з тими людьми, які прибули. Визначаємо: який темперамент у людини; які звички; що вона любить; який сімейний стан і чи немає там проблем; алкогольно-наркотична залежність – іноді доводиться пробивати по базах диспансерів; чи була судимість, чи були якісь кримінальні злочини або конфлікти, що теж може вплинути на психічний стан у форс-мажорних ситуаціях... Тобто, це – розуміння хто з тобою. А далі вже робота йде в бойових умовах. Потім робота на відновлення, коли ми виводимося. Я більше працюю зі складними кадрами з нашого батальйону, в яких точно є якісь неодноразові зальоти. Я знаю вже свою авдиторію, хто в мене потребує більшої уваги, з ким я там і три, і п'ять, і десять разів спілкуюся за місяць, тому що саме ці люди є більш складними. Головна проблема, що ми не можемо цих людей звільнити з військової служби. Тобто, якби людина була на контракті, а не по мобілізації, то просто ми мали би розірвати контракт із нею, якщо вона регулярно порушує дисципліну і навіть може становити небезпеку для всього колективу. Але, на жаль, ми не маємо такої можливості.
В умовах бойових дій, враховуючи, що Ви працюєте з психоемоційним станом хлопців, чи є можливість зберегти оцю психоемоційну стійкість?
По-різному… Іноді буває, що просто, ну… вже виснажені люди, їх треба міняти. Я сигналізую про це командуванню, а командування каже: "А в нас немає ким міняти". От зараз у мене курси підвищення кваліфікації військових психологів у Києві при університеті імені Шевченка. І ми буквально позавчора розбирали питання, які ж адаптаційні норми людини на війні? Закордонні норми – 30 діб. А у нас – 90, але вони, ці 90, теж не виконуються. Ми стояли 129 діб на Донбасі у перший наш захід. Ось це є великою проблемою, що немає системного плану ротації для частин. Все відбувається так: от поки ще люди хоч щось тримають, то хай стоять. І іноді це значно довше, ніж мало би бути. Людина може відчувати себе героєм, може мати бажання захищати Батьківщину і казати: "Я точно зможу!", але коли потрапляє під обстріл – психофізіологічно з нею може статися ступор, може статися неадекватна якась поведінка і навіть фізіологічні випорожнення, які неконтрольовані, і людина просто буде шокована, як вона себе повела. Тому я їх готую до того, що перший бойовий стрес – це найважливіше не мати великих претензій до себе і до своїх побратимів, не робити з цього якихось там далекоглядних висновків. Кажу, потім ви адаптуєтеся, потім зрозумієте, що можна по-іншому, у когось будуть якісь конкретні проблеми психологічні, з якими ми попрацюємо і щось підкоректуємо, якщо це можна. А хтось просто не зможе бути на передовій і його треба буде на господарські роботи переводити і тоді вже буде додаткова профорієнтація на місці.
Полонені. Чи є у вас досвід роботи з полоненими: і ворогом, і нашими полоненими?
Ми не брали полонених. Ми в переважній більшості наших завдань просто були в обороні в окопах, в бліндажах тримали якусь там ділянку фронту, де нам доручали. Було два випадки, коли наші хлопці потрапляли в полон. Десь 60% з них повернулися через два місяці. І я з ними працював після того, як вони пройшли реабілітацію, потім відпустку і потім їх повернули до нас в частину. Ну, процентів 80 із них – це люди, яких я би на бойові завдання не пускав. Їхній стан пригнічений, дуже низька мотивація служити… Я вважаю, що полонені, яких повертають до військових частин, їх треба або фільтрувати, або відбирати. Хай із десяти буде троє, але ці троє щоб служили, аніж прийдуть всі десятеро і будуть розповідати якісь негативні історії решті і тим самим деморалізувати решту колективу.
Армія особисто для вас не чужа сфера, Ви – кадровий офіцер. Свого часу Ви звільнилися, працювали в цивільному громадському секторі, житомиряни, зокрема, Вас знають дуже добре. Повернувшись в армію, які зміни Ви побачили в українській армії порівняно зі своїм часом служби? Ну і, може, в розрізі цього року, чи відбуваються ще якісь зміни?
Я йшов з армії, в якій в 1996-1997 роках не виплачувалася зарплата, були умови, що армія була непотрібна Україні, різалися там ракети, літаки, взагалі, статус офіцера був соціально принижений. Наприклад, ні в кого з моїх знайомих, кому я казав, що я – офіцер це не викликало якогось такого захвату: "Вау! Який ти крутий!". Зараз став, звісно, цей статус значно вищим. Навіть у метро в Києві, в Житомирі іноді просто жінки підходять, так от просто погладять і кажуть: "Дякуємо, що ви нас захищаєте. Ми за вас молимося". Знаєте, дуже така є зараз емоційна підтримка, як тільки ти фронтально отак стикаєшся з живими людьми – відчуваєш, що зараз це поважна частина суспільства.
Для вас особисто що найважче на війні?
Відсутність свободи. От я коли звільнявся, знаєте, я відчув оцей дух свободи. Взагалі ми, українці, дуже вільні люди. Так? А тут ти нічого не можеш зробити так, як ти хочеш, не можеш там бути, де ти хочеш, не можеш навіть завдання виконувати те, яке ти бачиш. Ну, там, вліво-вправо – дуже невеликий люфт можливостей тих обов’язків, що на тебе покладаються. Оця несвобода і низький рівень… Ну і не проведено досі цей стандарт НАТО про розбір будь-яких бойових обставин. Тобто, мав би бути незаангажований, без пошуку крайнього, аналіз бойових дій минулих: яка була задача, що відбулося, що ми могли б зробити краще, де ми могли б відкоригувати свою роботу, відкоригувати свої дії і взаємодії – управління, зв’язок, коригування. Якби цей аналіз відбувався в усіх частинах – значно ефективнішим би було зростання професійності.
Ви допомагаєте військовим. Хто допомагає Вам?
Цього взагалі немає. Тобто, мали би бути в групах контролю бойового стресу офіцери-супервізори, до яких могли би ми, психологи, звертатися хоча б раз на місяць зі скануванням свого психоемоційного стану. Вони б надавали деяку супервізію та допомогу нам і консультацію, але цього немає. Сканувати свій психоемоційний стан я вже навчився. Регулярно раз на день, раз на два дні я займаюся самовідновленням.
Зараз Ви з колегами навчаєтеся. Можливо, Ви якось зараз один одному допомагаєте в цьому плані?
Так. Але ще ми цьому вчимося, розумієте? Зараз тільки почалися навчання, ми проанонсували, що це важлива частина нашої роботи, бо для більшості це взагалі було відкриття, що я ще й собою маю займатись?! У мене ж посадові обов’язки, а самовідновлення, самореабілітація? – ні.
На Вашу думку, от після війни нам вдасться коли-небудь реабілітуватися? Нам і цивільним? Я вже навіть не можу говорити про військових, які пережили й переживають таке, що це потребуватиме зовсім іншого рівня реабілітації?
Нам вже на позавчора потрібна національна програма реабілітації військових та членів їхніх сімей. Бажано, щоб крім військових і членів їхніх сімей були б там і переміщені, тимчасово переміщені особи, щоб були постраждалі від полону громадяни, щоб там були переселенці, які за кордон виїжджали і повернулись… Тобто, по всіх категоріях мала би бути широкоспектрова програма психологічної підтримки, яка б фінансувалася з бюджету, яка би мала реабілітаційні центри в кожному обласному центрі, як мінімум, куди можна було б звернутися і отримати таку психологічну допомогу. Щоб сюди могли приїжджати і американські, й ізраїльські, й європейські психологи, аби навчати наших психологів, щоб ми мали якісь алгоритми, якісь стандарти відновлення людей в повоєнних обставинах.
А фактично?
Нічого з цього ще немає. Є якась програма Олени Зеленської "Національне здоров'я", яка про це анонсує, але наскільки я знаю, ще такого глобального підходу, такого системного бачення, що має бути отак, так, так… Реабілітаційні центри повинні мати вісьмох психологів, одного психіатра обов’язково, двох масажистів, якогось голкотерапевта і таких, таких, таких осіб, які в широкому спектрі надавали б людині реабілітаційні заходи. І контроль на вході – контроль на виході, щоб ми бачили, що у цієї людини після такого опрацювання відбулося покращення, що їй точно краще. Багато людей, які з посттравматичним стресовим розладом не отримують жодної підтримки – суїцидно схильні, алкогольно-, наркотичнозалежні, розпадаються сім'ї, тобто соціальних наслідків від відсутності такої програми вже зараз дуже багато. Скільки їх буде в кінці війни – я собі просто не уявляю. За деякими підрахунками, таку підтримку мають отримати зараз 15 мільйонів українців. 15 мільйонів – це величезна кількість людей, яка зараз будь-де будь-як, ніхто не контролює, які з ними відбуваються зміни внаслідок військових дій. А воно ж накопичується, воно не згасає, воно тільки наростає. А до цього додається безробіття, погіршення матеріального стану і далі багато-багато пунктів, котрі на це впливають. На жаль, держава поки що в цей бік навіть не ставить пріоритетності. І це для мене теж, от як відсутність переводу економіки на військові рейки, так і відсутність отакої національної програми психологічної підтримки і реабілітації – здається дуже неправильною стратегією.
"Джазомир", зустрічі з цікавими людьми, різні фестивалі… Ви за цим безперечно, я впевнена, сумуєте. Чи думали Ви, що найперше організуєте, коли повернетеся після перемоги?
Ви не уявляєте, скільки влітку дітей дзвонило про наметове містечко. По-перше, я вважаю, що дуже класно, що я пішов служити, бо для цих дітей це деякий такий виховний момент. Особливо, коли немає батька. Знаєте, дуже багато в нашому наметовому містечку жінок, які виховують хлопчиків самі. І немає оцього чоловічого контакту для того, щоб хлопчик отримав якусь батьківську турботу і батьківську настанову, цей чоловічий стержень, на якому він потім буде будувати своє доросле життя: стосунки з жінкою, з власною справою, з Батьківщиною. Оцього якось немає. І в таборі, в наметовому містечку ми про це проговорювали, ми робили деякі психологічні штуки випробувальні, через які відбувалося усвідомлення дітьми, і особливо хлопчиками, отаких питань. Якщо це буде літо, то я, звісно, одразу ж зробив би на весь теплий сезон наметове містечко. Все для цього у нас є: місце є, є кому, є де, є охочі. Ну, а решту… Якщо казати не про такі справи, якими я раніше займався, то точно після звільнення я зайнявся би створенням реабілітаційного центру для військовослужбовців. Це найперше точно. І друге – я би створював дитячі будинки сімейного типу для дітей-сиріт, які втратили батьків на цій війні. У нас зараз ще немає. А скільки ще вивезено в Росію, і вони повернуться сюди після перемоги, якщо будуть правильні умови миру? Після того, як все закінчиться – багато дітей, яких треба повернути в Україну і не всі вони мають батьків, які їх заберуть знову до себе. Тут має бути теж окрема програма, що робити з цими дітьми, як їх підтримувати і психологічно, але головне – соціалізувати, бо вони точно будуть дуже, дуже постраждалі психічно. Це другий проєкт, який би я точно ставив на системний потік. Бо дитбудинки сімейного типу для дітей, осиротілих через війну, треба робити не тільки в Житомирі, їх треба створювати по всій Україні.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- Що робити, коли доля військового невідома – розповіла військова психологиня з Житомира Олена Сек.
- "Найважче, коли тиждень не виходиш на зв’язок з рідними", – десантник однієї із бригад ДШВ.
- "Не називайте волонтерську допомогу гуманітаркою" – педагог та волонтерка з Житомира Галина Кострікіна.
- "Старенькі люди – мій найбільший сентимент", – засновниця благодійного фонду з Житомира Юля Карпова.
- Акторка Ірма Вітовська: "Після "Іловайська" я припинила будь-яку роботу з російськомовним контентом".
- "Стійкі фізично та психологічно", – інструктор ЗСУ про підготовку українських військових в Британії.
- "У нас – велика черга, потрібні руки" – Анастасія Нестерова вісім років плете сітки для ЗСУ.
- "Ми стаємо сильнішими, але, на жаль, і втрачаємо найкрутіших" – офіцер ЗСУ з Житомира Леонід Мацієвський.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
