Російськість як симптом хвороби людства, токсичність російської культури та майбутнє України після повномасштабної війни, — про це у програмі "Культурний інстинкт" ведуча Софія Челяк говорила з філософом, перекладачем Вахтанґом Кебуладзе. Чим сьогодні є Росія, як можна ненавидіти країну, де народився та як українцям знайти своє щастя — читайте в інтерв'ю.
Росія — це тінь
Сьогодні ми будемо багато говорити про війну, про бачення війни, але я хочу почати з твого тексту, який був написаний до початку повномасштабного вторгнення, але вже після початку війни 2014 року.
В одному з текстів ти писав, що Росія — це цивілізаційна загроза для всього світу. Як ти бачив вплив Росії до початку повномасштабного вторгнення і чи передбачав ти, що Росія до 24 лютого 2022 року може почати повномасштабне вторгнення проти України?
По-перше, я думаю, що ніхто не міг передбачити точну дату. По-друге, є багато міркувань і спекуляцій навколо того, що Росія — це не Європа, це інша цивілізація, або антицивілізація.
Що це означає? Що вона повторює всі контури, всі форми, але у чорний спосіб, у середині тіні темряви. І це загроза. Це загроза всій нашій цивілізації, і це зрештою загроза всьому світові.
Коли почалася війна
Знову-таки — як нам називати цю війну? От ти назвала повномасштабним вторгненням, але даруйте, вже майже рік, це вже не вторгнення. Тому що вторгнення відбулося, вони стояли під Києвом, ми їх відкинули, звільнили Харків, звільнили Херсон, зараз знову бої на Сході і на Півдні. Це вже не можна назвати "вторгнення".
Війна — так, але вона не почалася 24 лютого. Вона почалася 2014 року? Як на мене, теж ні.
Це її modus vivendiModus vivendi — латинська фраза, що означає згоду сторін співіснувати з різними поглядами на певний об'єкт незгоди., спосіб існування. І російсько-українська війна триває сотні років, триста, чи відколи ми вирішимо відраховувати.
Нещодавно я спілкувався з німцем, він музикант, митець і трохи старший за мене. Очевидно, що людина на нашому боці, явно проти путінської Росії, за Україну, за цінності ліберальної демократії. Він знає історію Східної та Центральної Європи, ми занурилися в історію початку ХХ століття, і він каже: "Я знаю, у вас була там громадянська війна". Я кажу: "Зачекай, це була не громадянська війна, це була наша війна проти Росії, це були визвольні змагання, це була війна України проти Росії". Він так здивовано на мене подивився.
Що це означає? Німець, який не вчився в Росії, не знає російську мову, дивиться на нашу історію російською, імперською оптикою. Хоча він проти цієї імперії. І наше завдання, насамперед інтелектуалів, письменників, філософів, істориків, фахівців з соціальних наук, — деконструювати ці наративи. Якщо ми їх деконструюємо, якщо ми зрозуміємо, коли направду почалася ця війна, то ми зможемо назвати те, що відбувається зараз. Коли ми правильно називаємо й описуємо певні політичні та історичні події, то ми починаємо розуміти, що це насправді. І ми можемо дати собі з цим раду, зрозуміти, як з цього жаху виходити.
Постколоніальний дискурс
Продовжу з повернення до досить популярного зараз поняття "постколоніальний дискурс". Це намагання українців самостійно себе описати, але відштовхуючись від імперської спадщини, заперечуючи її насадження.
Моє питання з особистих відчуттів — з початку повномасштабного вторгнення я не можу назвати той процес, який відбувається в Україні в культурному плані, у плані перейменування вулиць та міст, саме постколоніальним. Я б радше називала це деокупацією від російської культури. Але чи готові ми зараз інтелектуально, чи ми маємо потуги говорити про себе, відштовхуючись від самих себе, а не рівняючись на колишню імперію?
Це багатошарова проблема.
Ясно, ми всі розуміємо російську мову, я завжди кажу, що це окрема велика розмова про мову. Іноземці часто не розуміють, що всі українці, всі громадяни і громадянки України білінгви. Ну, тобто ми розуміємо обидві мови.
Я заперечу: я з дуже великим акцентом говорю російською і не пишу. Але розумію. Розумію, так.
Ти абсолютно розумієш російську мову, ти можеш читати російську літературу, і ця мова не зовсім чужа для нас, навіть для тих, хто не є носієм від дитинства російської мови. Це не іноземна мова в питомому сенсі цього слова.
Це присутнє в нашій культурі, у нашій історії, в нашому історичному наративі, і це дуже небезпечно. Російська культура токсична від початку, від Пушкіна, від Достоєвського і до кінця ХХ століття й початку ХХІ. Вона пронизана наративами ненависті, ксенофобії, зверхності, бундючності стосовно інших націй.
Не просто етнічні українці: концепти російської імперії часто-густо творилися у Києві. У Києво-Могилянській академії, скажімо, потім просування цього російського православ'я, яке було вкладене з Києва, теж відбувалося, потім поверталося у Східну Європу через Києво-Могилянську академію.
"Війна — це не тільки вибухи, зруйновані будівлі та діти, що плачуть" — інтерв'ю з Алісою Коваленко
Про Пушкіна
Не лише Києво-Могилянська академія, знову ж таки, з Пушкіним все зрозуміло. От для мене, наприклад, відповідь всім, як Олег Саман їх називає, "пушкіністам", — що таке Пушкін сьогодні для мене? Він розпався на двох поетів: один — це дуже майстерний поет, але це така салонна поезія, без якої я в принципі можу прожити. Вона красива, вона майстерна, ніхто не сперечається, що це вишукана поезія, але зі мною вона не говорить.
У "Полтаві", скажімо, до українців. У Кавказькому циклі, у "Клєветнікам Росії" — проти поляків, яких вони тоді знищували так само, як сьогодні знищують нас. Тому цей поет мені взагалі не потрібний. Або це салонний поет, без чого я можу прожити, або це ворог і його творчість просякнута ненавистю насамперед до нас.
Мар’яна Савка про читацькі смаки українців, російські книги в Україні, книжковий ринок під час війни
Про Гоголя
Але що робити, скажімо, з Гоголем, який теж розпадається на дві частини? Гоголь, який пише "Вечори на хуторі близ Диканьки" і "Миргород", Гоголь, який пише "Тараса Бульбу", і Гоголь, який пише "Мертві душі", "Ревізор" і, скажімо, Петербурзький цикл. Пізній Гоголь — це російська література очевидно.
Якось ми з Володею Ярмоленком дожартувалися до того, що нехай туди і зайде. Що вона, до речі, і робить сьогодні.
Але ранній Гоголь — це Україна. По-перше, це дуже специфічна мова. Не українська, але й не зовсім російська. Уся естетика, це ж дуже сугестивна література — коли читаєш "Вечори", то в мене просто виникають слухові і візуальні галюцинації, я бачу це. І це Україна, це не Росія!
Дмитро Чижевський залучає Гоголя в "Нариси філософії України", філософії, не літератури! Я б з ним не погодився, але що? Хочу — мушу! Є Чижевський — авторитет нашої історії, філософії і літератури, який говорить, що Гоголь — це не лише письменник, а це ще український філософ. І тут я не знаю, як з цим працювати. Є в російській культурі й літературі елементи, пов’язані з Україною, і з ними нам дуже важко буде працювати.
Російськість як об'єкт для українців
З тим, що є російським імперським наративом, все легко, тут питань немає. Це чуже, вороже, це треба прибирати з нашої культури. Але знову-таки: в який спосіб прибирати?
Це не може бути суб’єктом, але воно має бути об’єктом. Тому що якщо ми не вивчатимемо це, то ми не розумітимемо, що з цим робити.
У наших колах ми теж обговорювали це неодноразово, скажімо, з Вадимом Менжуліним, завідувачем кафедрою філософії та релігієзнавства у Могилянці. Це його думка, я з ним погодився — а в чому наша перевага, одна з наших переваг над росіянами? Ми їх знаємо, ми їх вивчали, ми розуміємо, що з ними відбувається, ми розуміємо, що це за хвороба, а вони не розуміють, хто ми такі.
Можливо, в нас немає цього всього у повному сенсі слова, але для нас усе це важить, для них — ні. І вони не розуміють цього. Чому? Тому, що вони не вивчають українську літературу, українську історію, вони не розуміють нашу релігійну ситуацію, а ми все це розуміємо, і це наша перевага.
Тому я, наприклад, за створення справжнього інституту Росії, але як ворога. Щоб там були політики, економісти, філософи, літературознавці, мистецтвознавці, щоб ми вивчали ворога й розуміли, що там відбувається. Пастка в іншому: що російська "культура" токсична і отруйна. І коли ти нею займаєшся, ти можеш отруїтися.
Емма Антонюк: "Незабаром питання великої кількості критики постане перед усіма людьми дуже серйозно"
Про поневолені Росією народи
Пам’ятаю один з твоїх текстів, написаний уже після початку повномасштабного вторгнення, де ти кажеш, що Росії як політичної нації не існує, є імперська Росія, яка полонила багато народів.
І от нещодавно в ООН виступав колишній президент Монголії Цахіагійн Елбегдорж і він напряму звинуватив Путіна в знищенні представників монгольських етнічних народів на території Росії. Йдеться зокрема про бурятів, тувимців, калмиків, яких Кремль посилає на війну Росії проти України як гарматне м’ясо — це фактично цитата з промови пана колишнього президента.
Чи повинне вивчення Росії поширюватися на етнічні народи? Яким чином? Чи ми можемо ми бути з цими людьми союзниками для того, щоб виграти війну? Відносно них Росія також чинить геноцид.
Нам не вистачає вокабуляраВокабуляр — словник, перелік або сукупність вживаних слів., тому що в нас є одне слово "росіяни", яке позначає і етнічних росіян, і — я б не назвав їх громадянами, справжнього громадянства там немає, бо справжнє громадянство можливе, коли є політична нація — населення Росії. У німецькій мові слово "населення" заборонене після нацистів, які називали так людей, але я іншого визначення не доберу для назви всіх тих, хто населяє цю територію.
Тому коли я говорю про росіян, мені йдеться не про етнічність. Я вважаю, що етнічний дискурс дуже небезпечний, тому що він веде до нацизму, расизму тощо. Коли я говорю про росіян, я кажу про ідентичність насамперед соціальну, історичну й політичну. Тому, наприклад, Шойгу росіянин більшою мірою, ніж якійсь Іванов з Москви. Не дивлячись на те, що Шойгу з Туви, яка була незалежною від Росії, й ми можемо говорити про знищених тувинців, про знищення їхньої культури тощо.
Єпископ Кривицький: "Теж сприйняв це як тригер, коли Папа поставив українку і росіянку поруч"
Тому коли ми говоримо про російське зло, йдеться не про етнічне походження цих людей, а про їхню належність до такого збочення, такої хвороби, як Росія. У мене народився афоризм, що Росія — це симптом хвороби людства. Це не просто локальний феномен, це реальна хвороба, вона може проявитися у будь-якій країні, але Росія — очевидний симптом цієї хвороби.
Тому що росіяни — це не лише етнічні росіяни. Коли нам говорять, що нас приходили вбивати росіяни і буряти, то треба розуміти, що цих бурятів зросійщили. Я не знаю, чи кращі б вони були, якби цього не сталося, тому що історія не має умовного способу.
Тому велике питання, з ким ми там можемо розмовляти і на кого ми можемо покластися.
Я прочитав колонку, я так розумію, громадянина України, який за етнічним походженням єрзяЕрзя, ерзяни — угро-фінський народ. Мова — ерзянська фіно-волзької підгрупи уральської сім'ї. Ерзя мешкають в басейні річок Мокша і Сура, а також Волги і Білої.. Це один з субетносів, який росіяни навіть не називають — вони все це населення називають якимось словом на кшталт "мордва", а там є кілька різних етносів. І от він порушував те саме питання, яке порушив я, — що означає перемога України? Він абсолютно за нас, проукраїнський, але водночас дбає про свій народ. І от він висловив таку думку, що справжньою перемогою буде не просто те, що Росія забере свої війська з території України, і навіть не руйнація Росії, а її деколонізація. Причому Україна має в цій деколонізації відігравати важливу роль. Ми маємо бути одним з деколонізаторів, що означатиме роботу з цими народами.
І для мене це звучить привабливо, але — чи не повторимо ми помилку Феофана Прокоповича?
І однозначної відповіді в мене немає, я не знаю. Тобто з одного боку, залишати так, як є, неможливо, ми маємо бути активними, маємо нав’язувати певний політичний, історичний, соціальний дискурс, маємо працювати з цими народами і деколонізувати навіть самих росіян, тому що вони є ресурсом імперії, вони не перетворилися на політичну націю.
Але чи не буде це черговим проєктом, створеним у Києві, який за сто або двісті років знову перетвориться на загрозу нам і всьому людству?
Тому — тотальна вестернізація і щодалі, то краще. Уся Україна точно, а чи вдасться нам це зробити на інших територіях, це велике питання.
"Якщо ми говоримо про прорив, то найближчими ми стаємо в культурі", — Євген Глібовицький
Про Азію, Європу й Євразію. Вестернізація України
Але будь-яке азійство, євроазійство — для нас це вбивче. Це не означає, що Азія — це погано, це означає, що Азія — це інше. Але тут не Азія, тут Європа. І я взагалі не поділяю, не сприймаю концепцію Євроазії, я вважаю, що це вигаданий штучний конструкт, і від нього тхне російським фашизмом і нацизмом.
Формально, як територія, що є Європа і Азія, і між нами немає океану, — о’кей. Але якщо це перетворюється з географічного на геополітичний, політично-історичний концепт, то тут загроза. Європа — це Європа, Азія — це Азія. Ми маємо жити поруч, ми маємо жити у мирі і злагоді, але не треба орієнталізувати Європу. Європа має бути Європою, вона створила фантастичний західний світ, який я дуже люблю, я думаю, ти також.
І я хочу жити в цьому світі. Якщо китайці, індуси не хочуть жити в ньому, це їхнє право, але тут має бути західний світ, наша західна цивілізація.
Світ без Росії
У приватних розмовах ми з тобою багато говорили про твій досвід спілкування з росіянами або про пропозиції для тебе, особливо після початку повномасштабного вторгнення, почати діалог з росіянами. Я тебе зацитую, ти кажеш, що зможеш говорити тільки з тим росіянином, який скаже, що Росія має зникнути.
Але що робити у цьому контексті з ідеологією, яку побудувала Росія, — з рашизмом? Зникнення рашизму — це буде справа рук росіян, чи інші люди будуть працювати над найкращим сценарієм для України?
Дуже багато питань одразу. Ну по-перше, я все ж таки трохи зміню модус того питання і тієї відповіді. Я не очікую від росіян, що вони скажуть, що вони хочуть, щоб Росія зникла. Важко очікувати від людини, що вона скаже, що вона хоче, щоб зникла та країна, де вона народилася. Хоча я такою людиною був.
А ти хотів, щоб зник Радянський Союз?
Абсолютно! У мене є право так ставити питання, тому що я жив, я народився в Совєтському Союзі, я його ненавидів з дитинства, я пишу про це в есеї "Здобути Батьківщину" у нашій книзі "Україна в історіях і оповідях", яка вийшла англійською, українською, голландською, і, до речі, зараз завершується іспанський переклад.
Тому я маю право. Я народився і прожив майже 20 років у країні, яку я ненавидів. І я цю травму несу з собою, тому що ненавидіти Батьківщину — це дуже болісний досвід, але я не міг інакше ставитися до цього монстра. І величезне щастя мого життя — це розпад Совєтського Союзу. Тому я маю право так порушувати питання, але я, в принципі, не очікую навіть від кращих з них такої відповіді.
Я очікую від них таку відповідь, що вони готові бодай уявити собі світ без Росії. А суспільна уява — це дуже важлива річ, тому що нації, як писав Бенедикт Андерсен, — це уявні спільноти. І я з ним погоджуюся.
Це не означає світ без росіян, я, на відміну від них, не закликаю вбивати людей, я закликаю демонтувати імперію, це геть різні речі.
Ба більше — демонтаж цієї імперії може бути порятунком для самих росіян. Тому що сьогодні вони так само гинуть у цій війні, як і ми. Тому для них це було б рятівним. Але я майже впевнений, що я не зустріну жодну людину, яка пов’язує себе з Росією й готова бодай уявити собі світ без Росії. І це жахливо.
Тарас Лютий: "Сковорода є своєрідною матрицею, яку потрібно наповнювати різними інтерпретаціями"
Яка ідеологія й пропаганда в Росії
Тепер щодо ідеології. Я не впевнений, що те, що несеться звідти, взагалі можна назвати ідеологією. Ба більше, я скажу річ, може, парадоксальну, хоча ця думка не мені належить, що це і пропагандою назвати не можна.
Британський журналіст та письменник Пітер Померанцев, фото Facebook / Пітер ПомеранцевІ от це дуже небезпечно. Постправда і постсправедливість між собою пов’язані. Коли ми епістемологічно відмовляємося від істини, наступним кроком ми відмовляємося від добра, від життя і від щастя. Це звідти несеться, вони (росіяни, — ред.) вже договорилися до того, що життя переоцінене, що ми всі помремо, тому зрештою смерть — це прекрасно.
Ти згадувала цього покидька, якого я навіть не хочу називати, Дугіна, я взагалі не розумію, що це за монстр неосвічений. Так от він договорився до того, що нам треба бути нещасними. Даруй, але щастя — на цьому взагалі базується вся наша етика, з цього починається європейська етика, це Аристотель. Аристотель, шукаючи найвищого блага, знаходить його, і це щастя. Так, воно недосяжне, але ми маємо прагнути до щастя, і на цьому будується одна з найпрекрасніших етик у цьому світі — етика евдемонізмуЕвдемонізм — етичний напрям, що вважає своїм принципом або метою життя щастя. Евдемонізм це античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення і обґрунтування моралі, згідно з яким щастя є найвищою метою людського життя..
Тому я б не назвав це пропагандою, тому що пропаганда просуває певні ідеї й за пропагандою, ти права, стоїть певна ідеологія. Вона може бути поганою, вона може бути доброю, тут я з Марксом не погоджуюся, що будь-яка ідеологія погана. І сказавши це, він створив найжахливішу ідеологію в світі.
Ботоферми, бавовна, Кисельов. Що таке ІПсО, або інформаційно-психологічні операції
Ну або одну з двох, це як подивитися.
Одну з найжахливіших.
Ідеї самі по собі можуть бути поганими, можуть бути добрими, а просування ідей саме по собі не погане, просування погане, коли ми просуваємо погані ідеї.
Чим відрізняється російська ідеологія від того ж нацизму? Нацисти говорять, що є люди, які не заслуговують на життя. І це жахливо, це абсолютне зло й я не хочу його порівнювати ні з чим. Але що говорять росіяни? Ніхто не заслуговує на життя! І хто буде жити, вирішує у кожну конкретну мить якийсь покидьок, чи то цар, байдуже, Іван, Петро чи Микола, чи то генеральний секретар Ленін, Сталін, Брежнєв, Горбачов.
Скажу таку річ. Мене за це заклюють, але от постать Андрія Сахарова. Я розумію, що ця людина багато страждала, я розумію, що вона є певною мірою символом для Росії, а, відповідно, і для всього світу чогось ліберального, демократичного.
А ти впевнений, що він є символом для Росії?
Для світу.
О’кей.
Це от в Росії щось добре. Але чому Сахаров став таким, яким він став? Тому що це була людина, яка, певною мірою, я впевнений, спокутувала свою провину. Тому що він доклався до того, що Росія у вигляді Совєтського Союзу вкрала в цивілізованого світу ядерну зброю. І сьогодні вона цією ядерною зброєю нас усіх шантажує.
Чи спокутував Сахаров свою провину своїм стражданням, це питання не до мене, я нікому не побажаю такої долі і сам розумію, що от ті страждання, через які він пройшов, — це жах. Тому я не маю етичного і морального права його оцінювати чи засуджувати. Але ми маємо розуміти, що це не людина, яка народилася такою прекраснодушною й стала правозахисником, дисидентом, — у нього був доволі складний шлях до цього.
А в сучасному світовому дискурсі це відсікається. От ці Нобелівські премії, які надаються російським організаціям разом з українськими. Я розумію, що, може, ті люди у жахливіших умовах живуть, але даруйте, це ваша Батьківщина! Це ви таке створили! Вам не з космосу Путіна скинули!
І в літературі, і в науці, і в "філософії", якщо можна говорити про їхню філософію, і в їхній історії, і в їхньому суспільстві, яке теж недорозвинене. Тому повертаємося до цього питання: як з цим працювати, з ким там розмовляти? Мені нема з ким там розмовляти.
"Хвороба" росіян
От мені спадає на думку, коли Фройда попросили підписати петицію проти нацистів, він відмовився. Чому? Він каже: "Я не можу писати петицію проти своїх потенційних пацієнтів!" Те саме з росіянами, але це інша хвороба. Ти питала: як лікувати, як працювати з цим, хто це має робити?
Наприклад, німецький нацизм — це жахлива хвороба, на яку захворів, я не хочу сказати, що здоровий народ, але народ серед народів. І німців довго лікували від нацизму. І одним зі способів лікування, я можу уявити собі, можна було давати їм читати німецьку класику. Скажімо, Гете "Фауста", тому що Гете — це геній людства і він промовляє до всіх.
І тому вони так бояться одужати, тому що якщо вони одужають, вони не будуть собою. Це не означає, що вони фізично зникнуть, але вони втратять свою ідентичність, і це для них дуже болісно.
Тому що німці свою ідентичність не втратили, очистивши її від нацизму, або італійці від фашизму, чи іспанці від франкізму. А от росіяни ризикують втратити власну ідентичність, і для них це дуже болісний процес. Але знову-таки — це не мої проблеми. Це їхні проблеми, які стали нашими лише через те, що вони прийшли нас вбивати. Через власну хворобу ідентичності.
Наріман Алієв: "У мене більше немає остраху показувати росіян та радянську машину тоталітарною"
Майбутнє України та щастя
Ми дуже багато говорили про Росію, і я вважаю, що це не є проблемою, адже ми обговорюємо ворога і краще його розуміємо. Але якою ти бачиш Україну, українську мрію? І найголовніше — чи можемо ми відчути щастя як нація зараз і після перемоги?
Тому мріяти важливо, але мріяти інколи небезпечно. І я б не малював якусь там мрію, українську ідею, я б працював з проблемами сьогодення. Це, зрештою, той рецепт, який дає нам Карл Поппер у книзі "Відкрите суспільство та його вороги". Він каже: "Бійтеся філософських оракулів". Кого це? Платона, Маркса і Гегеля. Бійтеся цих "мудреців", які приходять і дають нам рецепти щастя або справедливості, як їх треба втілювати в життя. Вони ведуть нас до смерті, до знищення, до тоталітаризму, до всіх жахів, які ми у ХХ столітті побачили. Тому політики не мають бути філософами. Коли мене питають: "А чому ти не?", я кажу: "Я філософ, я не маю права йти у політику в такому вузькому сенсі цього слова".
Політики — це соціальні інженери, які мають дуже добре розуміти соціально-політичні проблеми, соціально-політичні процеси, для цього вони мають вчити філософію, історію, літературу, — чого бракує політикам, і нашим, і деяким не нашим також.
Але вони не мають бути філософами, вони мають бути інженерами, вони мають розв’язувати конкретні проблеми. От є проблема, треба шукати спосіб її розв’язання. Якщо для розв’язання потрібен філософ, історик, економіст, то політик його покличе і скаже: "От тут я не зовсім розумію, підкажи".
Але сам політик — це інженер, це така соціальна інженерія. Тому я б не говорив взагалі про якусь там глобальну візію, я б радше говорив про інструментальні речі і я вже про них сказав. Це вестернізація: ми маємо розуміти, що Україна — це органічна частина Європи.
Якщо це усвідомлення буде домінувати і тут, і в усій Європі, в усій трансатлантичній цивілізації, то для мене це такий от інструмент порятунку.
А щодо щастя — я згоден з Аристотелем, він починає "Нікомахову етику" з того, що правильно заведено вважати, що все у цьому світі прагне до блага. Не всі, а все. Тобто благо — це принцип світу, а не лише людського суспільства, а найвищим благом є щастя. Але чому прагне? Ми ж прагнемо того, чого не маємо. Тому бути щасливим постійно неможливо, це все одно, що мати постійно дуже високий рівень серотоніну в мозку. Це неможливо!
Це весело!
Щастя — це не веселість, і щастя — це не задоволення. Не треба плутати евдомінізм з гедонізмом, їх часто плутають. Тому що задовольнятися я можу на самоті, а от щастя — це інтерсуб’єктивний, суспільний феномен.
Ба більше: дорослі люди розуміють, що щастя не може бути постійним. Це якесь інфантильне ставлення до життя. Щастя інколи виникає, може виникнути тільки між людьми, між нами, інколи просто народжується у розмові, у дотику до близької людини, у якомусь жарті. Я не знаю, це спалахує і йде.
Але що ми маємо розуміти? Що є умови неможливості щастя. Свобода не гарантує щастя. Це доросле ставлення до свободи. Але що це означає?
Тобто якщо ти не маєш свободи, ти не можеш бути щасливим. Відсутність свободи — це фундаментальна умова неможливості щастя, але свобода не гарантує щастя, щастя треба виборювати, залишаючись вільним.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!