"Друже командире, почалося", – з цих слів розпочалася повномасштабна війна для командира мінометної батареї бригади Нацгвардії України "Азов" Арсена Дмитрика. Він брав участь у боях на "Азовсталі", пережив полон та теракт в Оленівці. Свою історію боєць розповів Суспільному.
Розкажіть, як для вас розпочалась повномасштабна війна? Де ви тоді були?
Я знаходився в розташуванні свого гарнізону зі своїми бійцями. А якщо брати погодинно, то мій заступник приходить до мене, каже: "Друже командире, почалося". Я уточнюю: "Що саме?". Він каже: "Війна. Повна. Справжня". І я прокидаюся. Чую вибухи, але ці вибухи були для нас не новиною, тому що протягом декількох тижнів артилерія противника дуже масово працювала по позиціях 36 бригади. Він каже: "Командире, прочитай новини". Я відкриваю месенджер і читаю новини, бачу, що по всій Україні завдаються ракетні удари. І вже тоді командування батальйону підняло бойову тривогу, ми вже по-нашому протоколу почали працювати.
Тобто ви знали попередньо про те, що буде повномасштабне вторгнення? Як із сім`єю? Чи вдалось її десь перевезти в безпечніше місце?
Щодо початку. Ми готувалися, ми планували, пророблювали різні сценарії, але ми не очікували, що буде такого масштабу вторгнення. Сім`ю з Маріуполя встиг вивезти, також встиг вивезти кота і кролика декоративного. Все спокійно доставили додому.
"Ми розуміли, що це буде важко і це буде довготривало"
Які були думки в перші дні повномасштабного вторгнення? Як собі планували, що буде далі?
У перші дні повномасштабного вторгнення перш за все мені потрібно було організувати особовий склад, перевірити, щоб він був готовий до виконання бойових задач. Ми розуміли, що це буде важко і це буде довготривало. Як командування полку планували, як правильно розробити стратегію оборони міста Маріуполя. Декілька днів ми цим займалися і паралельно організовували вивіз родин наших бійців з Маріуполя.
Пішли воювати добровольцем?
Так точно, після Революції Гідності. Я брав активну участь у Революції Гідності і восени 2014 року вступив, на той момент, в батальйон "Азов".
Чому прийняли таке рішення?
По-перше, мої друзі. Я був учасником "Ультрас Карпати" (Львів), більшість моїх друзів з футбольного руху обрали саме батальйон "Азов". Тож у мене був невеликий вибір. Так всі ми там й опинилися. Говорять, що саме кістяк "Азова" – це патріотичні бійці з різних організацій і з "Ультрас" всієї України.
Чи пригадуєте день виходу з "Азовсталі"? Розкажіть про полон.
У полон виходити з особового складу та командування ніхто не хотів і не бажав, але ми всі розуміли, в якому стані наші поранені, що не вистачає медикаментів і ще багато чого. Бо ми завжди з початку переживаємо за життя і здоров`я наших бійців, коли прийшов наказ від друга "Редіса" виходити в полон, без зауважень, без нарікань всі почали виконувати наказ командира.
"Ми всі виходили з усмішками зі зброєю"
Тоді ви говорили з мамою і сказали, що все буде добре. Які насправді були думки в вас?
Була невідомість. Що буде далі? Ми оптимісти дуже великі, завжди шукали позитив у всьому. Перед тим, як виходити, ми переглянулися між собою, подивилися, що більшість наших друзів поряд з нами, колектив хороший і можна посидіти. Нічого страшного не буде. Ми всі виходили з усмішками зі зброєю. Ми виходили з "Азовсталі" зі зброєю, потім зброю здавали. Ми в автобусі їхали сміялися, бо без оптимізму було б дуже важко.
Чи пригадуєте жарти, які звучали тоді?
Основне питання – чи ми будемо їсти щі? Я не знав на той момент, що таке щі. Це така, так би мовити, юшка з капустою. Ну і в Оленівці ми спробуємо, що таке щі. Більшість моїх бійців опинилися на одній локації. Коли ми разом сиділи старалися приймати ці щі і згадували того, хто це сказав. І такими моментами підіймали собі настрій.
"Ми розуміли, що нам потрібно вижити і далі розбудовувати нашу неньку Україну"
Багато хто з військових каже, що полон для них гірший і страшніший, ніж смерть. Чи думали ви про це?
Ні. Чесно, ні. Я і більшість моїх друзів, офіцерів, сержантів, рядових бійців, ми розуміли, що нам потрібно вижити і далі розбудовувати нашу неньку Україну. Це таке наше бажання було. І зрозуміло, ми мусили також вижити, щоб допомогти нашим бійцям. От чим ми зараз займаємось, бо досі понад 700 людей знаходиться в полоні. Ми будь-якими силами стараємось дістати хлопців звідти.
Ви були в Оленівці в той час, коли був вибух?
Так, я був старшим бараку, де стався теракт. Я отримав численні осколкові поранення, мене евакуювали до Донецького госпіталю. Там знаходився протягом місяця і отримував медичну допомогу.
Які думки були в полоні?
Думки? Оптимістичні. Плани на майбутнє. Там часу багато і те, що я казав попередньо, якби не моє хороше оточення, то було б набагато важче. А так, то ми обговорили всі теми, які можна. Підіймали не те, що геополітику, а змови Всесвіту і всякі інші схожі теми. Згадували історії. Кожен розказував про свої рідні місця, про Бережани, кожен розказував маленькі-маленькі історії. Так ми заповнювали наш вільний час, щоб не перейти в цей депресивний стан, в який всі боялися перейти, бо розуміли, що потім буде дуже важко. І через підтримку одне одного, ми переживали ті важкі часи.
Згадували, що в полоні будували плани на майбутнє. Що найперше хотіли зробити?
Перше – подивитися кого ще звільнили з наших хлопців. Ми обійшли всіх обдивилися. Ну в другий момент – це ми їли шоколадки. Мої плани – звичайно на майбутнє після нашої перемоги. Я вважаю, всі багато чого будуть виконувати і все буде здійснюватися.
Коли ви зрозуміли, що ви в Україні? Які були емоції?
Що ми в Україні зрозуміли, коли вже нас перевели через кордон, а з моральної точки зору, то через два тижні. Саме тоді пропав оцей бар'єр, який будувався увесь цей довгий час. І ми вже почали усвідомлювати, що ми вже дійсно в Україні, на вільній нашій землі. Бо все одно протягом деякого часу залишалися моменти з тих часів. Проте завдяки нашому хорошому лікуванні і підтримці друзів це все пройшло.
А що в житті переоцінили після полону?
Насамперед ставлення до матеріального – не можна прив`язуватися до матеріального. Ставлення до часу – час дуже швидко плине. І ні в якому разі не можна відкладати справи на завтра – робити сьогодні. Як би це типово не звучало, але так і є. Іще одне, що ми усвідомили – не потрібно ніколи тримати образ на близьких людей, потрібно завжди розказувати друзям, близьким. Не тримати негатив в собі, а все обговорювати, щоб все було файно. І щоб всі усміхалися одне одному.
Що вам допомогло адаптуватися після полону?
Перш за все – це близькі. У перші дні телефон розривався від дзвінків, багато повідомлень, дуже багато хотіли приїхати. Вдома рідні стіни лікують, це найголовніше. Всі рани загоюються, психологічно ти відпочиваєш.
Чи вже сказали своїм рідним все, про що думали в полоні?
Так, звичайно. Я взагалі дуже відкрита людина. Я одразу все говорю, нічого не приховую. Іноді це може бути аж занадто, але краще зразу все сказати.
«Однозначно перемога буде за нами»
Чи вірите в перемогу України?
Однозначно перемога буде за нами. Це буде нелегко, це може зайняти деякий час, проте вона однозначно буде. І буде все в нас дуже добре.
Завдяки чому, на вашу думку, Україна переможе?
Вже дуже багатьох людей зачепила ця війна. Я з власних спостережень і спілкувань бачу, що більшість населення України дуже згуртовані. Вони будуть робити все для перемоги. А ми військові зі свої сторони докладемо зусиль, щоб знищити ворога.
Про що зараз мрієте?
Щоб всі наші хлопці вернулися з полону, бо це саме основне, це ціль, яку ми зараз поставили, і ми працюємо для того.
Читайте також
- "З принципами жити дорожче": чемпіон світу Андрій Ткачук воює на передовій
