За час повномасштабного вторгнення РФ в Україну кількість внутрішньо переміщених осіб зросла майже на 5 мільйонів. І це лише люди, які офіційно стали на облік, повідомляють у Міністерстві соцполітики. За кордон після 24 лютого 2022 року виїхало понад 14 мільйонів українців.
Про рік без дому, без рідних, без стабільності та в статусі переселенок – двоє жінок розповіли Суспільному Дніпро.
Аби не панікувати – допомагали
Скоро рік, як переселенка з Дніпра Ганна не бачила чоловіка, а її п’ятирічна донька – тата. З квітня 2022-го вони живуть у Німеччині. Туди потрапили, як і мільйони українців, через війну.
"Зранку 24 лютого 2022 року ми, як і більшість людей, напевно, спали. Розбудив дзвінок, друзі з Києва сказали, що почалась війна. Ми з чоловіком не повірили, пішли випити кави на кухню, і пролунав вибух", – згадує Ганна.
Далі, каже, прийшло усвідомлення, паніка, страх. Вони зібрали необхідні речі та виїхали з квартири в приватний будинок, до родичів.
"Перші дні ми витратили на те, щоб боятися, панікувати, але далі взяли себе в руки. Побачили з мамою, що відкрились волонтерські штаби й почали допомагати їм, а саме готувати. Ми приготували 100 котлет та 100 пиріжків і відвезли, нам були раді", – розповідає жінка.
Перший час готували за власний кошт, далі волонтери почали допомагати з продуктами.
Ганна разом з мамою готували сніданок, обід та вечерею для 25 військових та сімох волонтерів.
Їжу відвозили самостійно. Так пройшов березень.
Після новин з Бучі з'явився великий страх за дитину
"Після новин з Бучі я почала думати про те, щоб їхати з країни. Бо думки про те, що донька у постійній небезпеці, не давали жити та допомагати. Родичі чоловіка вже були у Німеччині, тому ми вирішили поїхати до них", – згадує Ганна.
Жінка розповідає, їхали довго, довелось ночувати з дитиною на вокзалі. Кінцевим пунктом став Потсдам, там облаштувалися, отримали кімнату в гуртожитку.
"Були складнощі, бюрократія, треба будо заповнити купу папірців, пройти купу черг. Але пізніше, коли все зробили, я побачила, що місто дуже гарне. І попри все нас гарно прийняли. Якщо ти не порушуєш закони та правила, до тебе ставляться так само, як і до громадянина держави", – каже Ганна.
Черговий удар – ракетна атака на рідний житломасив Перемога
Та попри відстань біль та страх за рідних не зменшується, каже жінка. 2023 рік почався з трагедії на житломасиві Перемога. У цьому районі до повномасштабної війна жила Ганна разом з чоловіком та донькою.
"Мій будинок за 300 метрів від того, у який влучила ракета. Це було нове відчуття, я не могла плакати, я не могла говорити, я сиділа біля телефону та чекала новин, чекала, що не буде загиблих, що врятують всіх людей. Я думала про те, що зовсім нещодавно ми гуляли разом з цими дітьми на майданчику, ходили в магазин чи кафе. І в секунду все зруйновано ракетою", – каже Ганна.
Про плани на далеке майбутнє Ганна поки боїться говорити. Каже: як і всі, чекає на перемогу.
Після неї, додає, обов’язково поїде додому, щоб зустрітися з рідними та з’їсти борщу, який приготуєте мама.
З Маріуполя до Дніпра
Натомість Яну, жительку Маріуполя, Дніпро прихистив. Саме сюди вона приїхала зі своїм 7-річним сином Олександром у квітні 2022 року. До цього вона півтора місяця провела у сховищах Маріуполя, коли там точилися надважкі бої.
"Гучно стало уже 16 лютого. Ми жили на околиці, звідки війська РФ і наступали. Тому зібралися і поїхали в центральну частину міста", – розповідає Яна.
Жінка каже, що там, у Маріуполі, втратила маму. Як розповів Яні батько, вона вийшла на вулицю зі сховища й більше не повернулась. Її так і не знайшли.
"Я була одна з дитиною, в останнє тоді я бачила чоловіка у березні, він приходив до нас з сином у сховище. Він був захисником "Азовсталі". Потім потрапив у полон, звільнили його лише у грудні 2022 року", – каже жінка.
"Ми пережили пекло"
З окупації вони вибирались через Бердянськ, врешті потрапили до Дніпра.
"Мій син дуже мужньо тримався весь цей час, і у Маріуполь, і коли ми звідти вибирались. Він не плакав, не кричав, тримав все у собі. Коли ми опинились у безпеці – почалися проблеми зі здоров'ям", – каже вона.
За словами Яни, хлопчик почав часто хворіти, потім вона зрозуміла, що він став погано чути. Через стрес, який дитина отримала впродовж цього часу, у нього сталися напади епілепсії.
"Ми лікуємось і досі, сину зробили вже операцію, аби він краще чув", – розповіда Яна.
Жінка каже: у Дніпрі вони пробули не довго, далі переїхали до Києва.
"Дніпро дуже близько до лінії фронту, мені страшно там. Вирішили, що дитині безпечніше буде подалі", – додала вона.
Та, каже, чи затримаються вони десь надовго, не знає. Оскільки чоловік військовий, переїздять вони часто.
"В Маріуполь я повертатись не хочу після перемоги. Для мене це занадто боляче, у цьому місті тепер скрізь смерть. У мене немає з ним інших асоціацій. Це – пекло. Я не зберігала жодного фото з того часу, я не хочу це бачити й згадувати", – розповіла Яна.
Як і всі, жінка чекає на перемогу. Хоче нарешті жити звичайним життя разом з чоловіком та сином.
Читайте також
"У мене було відчуття, що ми востаннє вдома". У Дніпрі переселенка з Маріуполя шиє іграшки та одяг
256 тисяч переселенців звернулися до ЦНАПів Дніпропетровщини у 2022 році
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро