Вони призначають зустріч для інтерв'ю у нейтральній локації, подалі від розташування підрозділу, в розмові уникають прив'язок до місцевості, розмовляють із закритими обличчями, не називають військових звань і повідомляють про себе мінімум — або ім'я, або позивний. Вони обидва стали на захист Запорізької області у перший день вторгнення, у складі тероборони боронили рідні Пологи. Нині в окупованому місті залишаються їхні близькі.
Торік у лютому-березні вони захищали Запоріжжя з півдня. Озброєні автоматами — проти важкої техніки і професійних армійських підрозділів. Вимушений відступ з Токмака і Поліг вони не вважають поразкою: відчайдушний опір тероборони затримав просування ворога і дав можливість підготувати лінію оборони під Оріховим і Гуляйполем, втримати північ Запоріжжя.
Михайло, боєць територіальної оборони: "Грав роль місцевого, який їде до тещі"
Михайлові 34 роки, він народився і виріс у Пологах, звідси його дружина, сюди на літо до дідусів та бабусь приїжджають його діти. Контракт із теробороною Михайло уклав ще до початку повномасштабного вторгнення, разом з батьком. До підрозділу прибув вранці 24 лютого, і вже наступного дня тероробона прийняла перший бій. Нині Михайло офіцер групи планування.
Про зраду місцевих у Пологах
У мене немає підтвердження цієї інформації, але я таке чув. І я цього не виключаю. Я прожив все життя у Пологах, але навіть я не знав, що можна було тим маршрутом проїхати, яким вони (російські підрозділи — ред.) здійснили переміщення. Тому я вірю в те, що були колаборанти, які допомагали їм. Але в цілому місцеве населення надавало нам допомогу.
Активні бої були до 7 березня включно, а далі ми намагалися здійснювати хоча б якусь розвідку. І нам допомагали, ховали. Я розумів, що на одному місці знаходитись дуже небезпечно, тому я сам змінив три точки, де переховувався. День там, день там — у різних частинах міста.
Як тероборона партизанила
Я раніше не думав, що я буду сумувати за своїм рідним містом. А тепер не вистачає... Коли кожен куток знаєш: було життя, була робота, а потім все раз — і перекреслилось. Звісно, хочеться повернення додому.
Спершу провідати родичів. Прийти до своєї квартири, подивитись, в якому вона стані. Потім — відкопати приховану зброю... Ну, так! Я взяв лише паспорт коли виходив з Поліг, у цивільному одязі.
Я так само і розвідку робив по місту. Перевдягався в цивільний одяг, брав велосипед і начебто їхав до тещі. Прямо через блокпости. А сам дивився, де в них зброя стоїть, засоби ураження, сектори обстрілу як у них розставлені.
Намагався грати роль: типу місцевий, нічого не розумію, просто тікаю від війни. А сам роздивлявся, де танк знаходиться чи щось інше. А потім доповідав. Збирали інформацію, приймали рішення — і виходили "працювати".
Перше бойове зіткнення
У Токмаку. Здається, 25 лютого. Ми виїхали на підсилення охорони складів з боєприпасами. І там ворог намагався пройти. Тепер мені здається, що вони тоді не знали, які сили були у нас.
27 лютого зранку почався бій. Намагалися робити усе можливе, щоб зупинити ворога. У них було все: були танчики, були БМП. А в нас — стрілецька зброя, гранатомети. Засобів індивідуального захисту в нас тоді ще не було. Все було на ентузіазмі! Люди хотіли виконувати обов’язки. Незважаючи на те, що всі були дуже виснажені, але не було “Чому я?!”
У Токмаку, треба розуміти, ніхто не розумів нічого. Люди розуміли просто, що почалась війна. А вже у Пологах, коли ми вийшли з оточення, там була колосальна допомога населення. Допомагали чим могли. І самі намагалися записатися до лав Збройних сил.
Опір у Пологах стримав ворога
Активні бойові дії почались 3 березня і тривали до 7 включно. Але потім стало зрозуміло, що вони стягли дуже велику кількість і бронетехніки, і особового складу. Бойові дії вести було вкрай важко, тому були бої місцевого значення. Кожен день зіткнення стрілецьке, оця стрілкотня, грубо кажучи.
І начебто один полонений російський казав, що за їхнім графіком 3 березня о 10:00 вони вже мали бути у Гуляйполі. Але — “Вы, пологовцы, напакосничали...”. Не вдалося їм.
Я вважаю, що ті бої були ключовими. Супротив, який ми здійснили, вплинув на перебіг подальших подій.
От, наприклад, моя група: ми постійно наносили ураження їхньому забезпеченню. Їхні основні сили проскочили в напрямку Гуляйполя... А як може наступати армія або підрозділ, коли в них йде вогневе ураження по їхньому тиловому забезпеченню? І їх зустрів досить сильний супротив наших інших груп: вже підтягнули сили до Гуляйполя і Оріхова. І вони зрозуміли, що потрібно стягувати сили назад і займати оборону по лінії, де вони і зараз знаходяться.
Так, наш опір дуже вплинув, він дав час підготуватися, щоби ворог далі не просунувся.
Циган, боєць територіальної оборони: "Найзліші вороги військовослужбовця — паніка і цікавість"
Циган нині бойовий медик, спеціальність змінив після першої фази війни, сказав "Вбивати я вже вмію, більше не хочу. Краще буду рятувати". Змінив і позивний: спершу мав псевдо Борода, але, сміється, надто багато бородатих чоловіків в армії. Цигану 35 років, до війни він працював на Олійноекстракційному заводі, виготовляв паливні пелети з лушпиння соняшника.
На захисті Пологів
Працювати в рідному місті — це дуже зручно. Це твоє місто. Ти знаєш кожну вуличку, кожен закуток: де пройти, де пролізти, де штакетник прибитий, де ні. Ти такими шляхами можеш підібратися, що тебе ніхто не помітить. І звісно ж, стимул. Це твоє місто, і ти хочеш щоб воно таким і залишалося, щоби не прийшли загарбники, які будуть розповідати “как нам жить и что нам делать”.
Емоційно? Емоційно навіть легше. Ти розумієш, чому ти тут знаходишся і що повинен робити. У тебе є дуже-дуже великий стимул. Коли ти десь на околиці міста і знаєш, що там, в місті, твоя мама, родина, рідня... Це дуже надає наснаги триматися.
Трофейний гранатомет
Я проходив свого часу навчання на помічника гранатометника, і мені доводилося стріляти з гранатомета. У перші дні, коли вони наступали на Пологи, мені вдалося розжитись "трубою" — РПГ-7, трофейною. Це було досить непогане підкріплення.
Спершу, коли 3 березня вони наступали на місто, їм вдалося пройти на околиці: обхідними шляхами, маневрами вдалось пройти і закріпитися. 6 березня вони вирішили пройти колоною: дві одиниці легкої бронетехніки, машини. Ми з хлопцями вийшли на позиції, щоб їх зустріти. Бій був важкий, і та сама "труба" нам знадобилась. Один транспорт точно був підбитий, і вони, побачивши такий сильний опір, розвернули колону. В той день вони в місто не пройшли.
СП — спостережний пункт
Наступного ранку вони поміняли тактику. Спершу був артилерійський обстріл по місту. Приходи були по казармі, де ми перебували. А потім по самому місту, не обираючи, які це цілі — цивільні чи які. Обстрілювали з мінометів, з РСЗВ — з усього.
Я піднявся на СПшку (спостережний пункт — ред.), бачив своїми очима: вони стояли в ряд і навісом працювали по місту з бронетехніки. З БМП, з БТРів у бік міста, не розбираючись.
У мене було завдання розвідати, де вони перебувають на околицях. Знавши місто як свої п’ять пальців, я піднявся на одну з найвищих споруд. Це корпус занедбаного КХП (комбінат хлібопродуктів — ред.), майже 40 метрів. У мене була панорама усього міста. Не наражаючись на небезпеку, я міг отримати інформацію, де і як вони розмістилися.
Про вихід з оточення
Виходили лісосмугами, я ж кажу, своя місцевість. Коли ми виходили з Токмаку, було складно: ти не знаєш маршрут, карт не було. Навички з географії, з туризму знадобилися. А тут ти знаєш кожну стежку. Провів хлопців, за мною вийшла ще група, вони вивели ще 12 військовослужбовців ЗСУ з оточення, навіть зі зброєю. Посадками, оминаючи населенні пункти, через поля. Погода майже така сама була, погана весна, мороз. Ввечері лягаєш при +4℃, зранку прокидаєшся при -8℃.
Перед Токмачкою вже зраділи — побачили прапор України, вийшли на дорогу і нарвалися на патруль орківський. Але були в цивільному одязі, з документами.
— Що робите?
— Хату розбомбили... Собак спустив, йдемо до родини в Запоріжжя.
— Так ви ж військові.
— Ні, які ми військові.
— Брешете? Покажіть носки!
А у нас шкарпетки також цивільні, ботинки робочі. Так що пройшли. Вдалося вивести хлопців.
Згубні паніка й цікавість
Коли я до тероборони записувався, коли їздили на збори чи ще щось, це здавалося грою. Коли почалося, у Токмаку, швидко всі зрозуміли, що це зовсім не гра. Кожна хвилина, кожна секунда... Від того, що ти робиш, залежить життя. Тоді було страшно. Той, кому страшно, той виживає. Хто ставився до цього як до іграшок, багато хто загинув.
Два дуже злих ворога військовослужбовця — це паніка і цікавість. Паніка — тому що ти біжиш, змінюєш на ходу думку, в одне укриття, в інше — і тебе можуть...
А про цікавість була така неприємна ситуація: колона розвернулась, від командира була команда відходити, не відкривати вогонь, щоби свої позиції не здати. І хлопець з нашого підрозділу вирішив просто подивитися. Щойно він визирнув – або снайпер, або вже наведені на ціль були – отримав кулю. Тому я і кажу: паніка і цікавість. Сказали відходити – значить, відходити.
Сум за роботою, родиною і домом
Сумую за роботою. Я працював апаратником гранулювання на Пологівському олійноекстракційному заводі, з лушпиння соняшника робили топливні пелети. Також разом з дядькою у вільний час займалися власною справою — деревообробкою. Сумую за роботою. Ніколи не думав, але дуже за тещею сумую. Вона "там" залишилася. Періодично виходять на зв’язок. Спершу навіть підказувала, де хто розміщується. Дзвонить: "До нас там заїхали на пікнік...”
А мою хату спалили. До нас "на посьолок" два приходи лише були. Перед цим пройшла перевірка: з хатки в хатку ходил. І наступного ранку приход до сусідів. У неї сарай, а в мене пів будинка згоріло. Все залишилось там, в попелі. Даху немає...
Відродження з руїн
Не знаю про майбутнє. Дуже тяжке повернення до цивільного життя. Війна дуже змінює, тяжко адаптуватися. Я у відпустку поїхав на десять днів: три дні як на морі, а потім не знаєш, що робити. Магазини, все дратує. Тут ти знаєш свої обов'язки, ти на своєму місці, знаєш, чим допомогти, що робити. Там тяжко пристосуватись. Але в мене є шалена підтримка: діти, дружина.
Працювати, відбудовувати рідне місто, розвивати його. Кожна війна є дуже потужним поштовхом. Після руїни настає відродження. Будемо усіляко сприяти.
Читайте також
Перші тривоги рік потому. Редакційна колонка
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber