Що таке свобода? Її обирають чи з нею народжуються? Хто би міг про неї найкраще розповісти – письменники чи викладачі філософії та історії? Про це – в авторській колонці Катерини Яковленко, головної редакторки сайту Суспільне Культура.
"Тут варто пояснити, що ви маєте на увазі, коли вживаєте слово "свобода"", — внесла правку англомовна редакторка восени 2022 року. Питання зависло наді мною, наче боривітер. Здається, тепер звичайний переклад простих слів не завжди передбачає набуте знання та тілесний досвід; бо останні роки ми проживаємо цю свободу, боремося за неї та прагнемо її.
"Це суспільна угода": депутатка Інна Совсун про заборону російської мови в Києво-Могилянській академії
Про те, що таке свобода, могли б написати ті письменники, що наразі тримають фронт. Але їхній текст нині — це сліди, що лишаються від армійських чобіт на пильній і засніженій дорозі у напрямку Бахмута чи Соледара. Піднімаючи голову угору, вони бачать напис "свобода" не у сірому тумані, а у пошматованому від дронів та обстрілів небі.
Своє потрактування свободи могли б визначити викладачі філософії та історії культури, але вони замінили силу думки на потужну зброю. Багато з них і надалі, перебуваючи у окопах, розповідає студентам про особливості дискусій Арістотеля та Канта, та ж справжні дебати відбудуться тоді, коли ці викладачі повернуться у зали академій та інститутів, розпочавши діалог зі студентами віч-на-віч.
Свобода може бути втілена у образі птаха — того самого боривітра, що літає над Маріуполем, шукаючи прихистку. Саме він надихнув Аллу Горську: вона відтворила розпростертий боривітрів політ на одній зі своїх мозаїк у Маріуполі; й хоча мозаїка була частково зруйнована внаслідок російських обстрілів, образ вольового птаха залишається в історії українського мистецтва назавжди.
У Маріуполі внаслідок обстрілів зруйновані мозаїки Алли Горської
Свобода — це також, поборовши страх впасти, уперше сісти на велосипед і рушити уперед. Свобода пізнається через цю невпевненість, відчувається у нерівностях непокритої асфальтом дороги; у протистоянні собакам, що брешуть навздогін і от-от здається вчепляться за ногу. Але ніщо не зупиняє бажання відчути свободу, долати труднощі заради бажаної зустрічі із нею.
Свобода — це образ безлічі велосипедів, що 24 квітня 2022 року покидали мешканці Херсонщини у лісі, аби вирватися з тимчасово окупованого регіону. Це вже було не дитяче прагнення свободи, це свідомий вибір, попри реальну небезпеку для життя. Я зберегла цю фотографію на пам’ять, розуміючи, що нічого окрім неї не пояснить внутрішню силу та бажання ніколи не підкорятися агресору та диктатору.
Вочевидь, свобода має різні форми. Вона може лежати на поверхні ґрунту, як втрачений оберіг. А може ховатися серед родинних архівних фотографій, розповідаючи біографії репресованих родичів. Свобода — це розуміти важкість кайданів на руках, що носили на засланні політичні в’язні кілька десятків років тому. Пам’ятати скрегіт потяга, що рушав у вигнання, навіть якщо у ньому перебували твої дідусі та бабусі. Пам’ятати так добре, ніби це частина особистої пам’яті, і точно знати, що це більше ніколи не має повторитися.
Зрештою, свобода — це відчувати, як прискорюється серце разом із вагонами "Укрзалізниці", що прямують додому. Свобода пахне ранковою кавою на вокзалі чи чаєм із чебрецем на батьківській кухні; але завжди тепла, мов антрацит.
Хтось може сказати, що свободу не обирають, а з нею народжуються. Але українці обрали свободу не один раз: у 1990-му разом з революцією на граніті; у 1991-му — під час референдуму; у 2004-му — під час Помаранчевої революції; у 2013-му, вийшовши на центральні та головні площі усіх міст — від Луганська до Ужгорода.
"І якби знав, що розпочнеться війна, все одно пішов на Майдан". Дев’ята річниця Євромайдану: спогади луганчанина
У 2014 році один з випусків журналу "Політична Критика" вийшов під гаслом "Нам нема чого втрачати, крім наших майданів". Вибір того, яким має бути спільне майбутнє, був зроблений тоді, й цей вибір стосувався свободи — тоді вона пахла гранітом та палаючими шинами. Бо право на країну, її майбутнє, власні міста, право на розвиток культури належить визначати саме спільнотам.
"Це, безперечно, культурна війна", – пише у своїй колонці про українську культуру і війну оглядач The New York Times Джейсон Фігаро. До України він уперше потрапив якраз через війну, за короткий час побачив дуже багато: від Софії Київської до зруйнованих будинків культури на українському сході, і був шокований. Він бачив руйнування, але так само його око фіксувало жести відновлення. Вражало стійке розуміння і прагнення свободи. Думаю, ми і самі донедавна не могли осягнути власних сил.
Мене питають, у чому різниця між 2014 та 2022 роками: чому тоді, навесні 2014 року, не було такого сильного спротиву, зокрема з боку культурної спільноти. Та я не погоджуюся з цією думкою. Нашу сьогоднішню силу та наше розуміння свободи сформували наші втрати. Наші м’язи, наша злість і наша непохитна упевненість у перемозі налиті нашим болем. Наша нова музика дозволяла нашим легеням впускати повітря і дихати, візуальні мистецтва й кінематограф — бачити серцем; міць наших ніг ми розуміли, стоячи під час протестів, закликаючи захистити нашу спадщину та історичне надбання. Ми наново відкривали собі країну, коли їздили у різні регіони та навіть у віддалені міста на фестивалі та виставки. Хибно вважати, що досвід восьми років анексії Криму та окупації деяких регіонів Донецької та Луганської областей минув непоміченим. Саме з 2013 року відбувся розвиток українських музики, кінематографа, літератури та мистецтва; з'явилися не лише нові знакові роботи, але й нове покоління авторів, яке бачать себе невіддільною частиною культурних процесів в Україні. Це є покоління свободи.
Аналізуючи візуальне мистецтво 2014-2015 років, критики визначають цей час як документальний або архівний поворот, пов’язаний із зацікавленням історичними темами та роботою з архівами. Але правда в тому, що минуле було не просто черговою темою, — воно стало пошуком ґрунту для роздумів про майбутнє. І це майбутнє вбачалося у нових нетипових формах, а саме у відновленні зв’язків між втраченим знанням та процесами. Промовистий приклад стався на початку повномасштабного вторгнення, коли мешканці села Іванків героїчно рятували роботи Марії Примаченко, виносячи картини з палаючого від обстрілу музею і думаючи про те, що їхнє завдання —зберегти історію для тих, хто житиме після.
Охоронець з дружиною винесли під обстрілами: як врятували полотна Марії Примаченко в Іванкові
Наша свобода — це і є наше майбутнє і наше право на відбудову. І тут, вочевидь, головне — це зв'язок свободи і права. Права на захист, права на життя, права на вільне пересування. Права людини.
Згідно з останніми опитуваннями, 73% українців підтримують потребу у реформах, висунуту ЄС перед членством України у євроспільноті. Більшість з них розуміють, що цей процес не буде швидким, і готові чекати на якісні зміни, навіть якщо вони стануться не одразу. Це означає свідомо розставлені пріоритети — боротьбу із корупцією, розвиток суспільства, і головне — верховенство права. На цьому також тримається і культура.
Свобода, як і відбудова, не почнеться після того, як російські війська будуть відведені від кордону, або коли в українському небі перестануть літати ракети та військові дрони агресора: вона починається і відбувається уже зараз. З порятованих картин, з реставрованих вітражів київського університету, зі створених в окупації художніх робіт, з фільмів, що фіксують суспільний стан, з врятованих інституцій передусім. Історія із "Довженко-Центром" та його рейдерським захопленням є промовистою, але вона має закінчитися на користь суспільства.
Суспільство, яке бачило, як горять його архіви, боротиметься за свою історію до кінця. Бо у власних архівах воно бачить коріння власної свободи.
Чому навколо "Довженко-Центру" ламаються списи
Відбудова — це не лише нові комемораційні об’єкти, туристичні маршрути травматичними місцями для іноземних туристів; відбудова передусім стосується інституційної пам’яті, свободи творчості, відсутності цензури, гідності, стратегічного мислення та базуватиметься не на поодиноких прикладах, що вражатимуть, а на системних рішеннях, які викликатимуть професійну повагу та призводитимуть до розвитку.
Свобода — це співжиття.
Солдат, що читає книжку історика Тімоті Снайдера у окопі. Літературна критикиня, що взяла з собою книгу перед тим, як поїхати з міста, ховаючись від обстрілів. Професор, що читає лекцію з бомбосховища; і вчителька, яка проводить заняття, стоячи на вулиці, аби під час блекауту зловити інтернет. Історій, які розповідають про наше ставлення до культури під час війни, достатньо, аби написати не одну книжку, поставити не один фільм чи радіоп’єсу. Усі вони про культуру, яка є не лише фронтом, де йдуть не менш запеклі ідеологічні бої; вони про культуру, яка передусім є міцним тилом — тим, що ми захищаємо по всій лінії розмежування. Вона є одним із джерел і проявів нашої свободи.
Як Суспільне Культура ми бачимо культуру політично. Це означає, що важливими для нас стають зв’язки між процесами, що відбулися до війни та стануться опісля; ми визначаємо свою відповідальність за збереження цих зв’язків та культурної пам’яті.
Ми розуміємо, що наше суспільство (а ми як редакція є частиною цього суспільства) переживає екстремальний досвід, є свідком трагедій і носієм травматичного досвіду. Але ми не будемо цього боятися та ховатися, ми готові про це говорити вголос. Як редакторка я прагну робити впевнені кроки, але маю зізнатися, що цей досвід подібний до того, коли уперше сідаєш на ровер. Страх втратити рівновагу і впасти безперечно наявний, але прагнення свободи завжди бере гору, і нічого іншого не лишається, як старанно крутити педалі та рухатися вперед.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!