Майже рік тому російські війська відкрито вдерлися на територію України. Одними з перших "любов братського народу" на собі відчули жителі Луганщини. Голова Шульгинської сільської територіальної громади Луганської області Наталія Петренко — одна з лідерок, яка відстоювала українське та протистояла окупантам. Відео про те, як ця жінка сама, голіруч зупиняла танки, минулої зими облетіло мережу. Про місяць окупації, поведінку загарбників та обшуки із допитам, акції спротиву та зруйновані туалети — вона розказала Суспільному.
Це перша з серії історій до 24 лютого — роковин повномасштабного вторгнення. Суспільне Донбас розповідає про жінок, які не просто чинили — очолили опір окупантам і попри небезпеку життю боролись за Україну та захищали людей поруч.
Жіночий спротив: Наталія Петренко
"Коли я чую закиди, на кшталт: вони там слабенько чинили спротив, — мені хочеться розірвати того, хто про це каже. Як ми чинили спротив, так його ніхто не чинив. Ми за це заплатили велику ціну: наша агломерація зараз лежить вся, наші люди бозна-де! Коли ти ходиш в російськомовну школу і з першого класу говориш українською, бо так говорять вдома, а чуєш образливе "хохол" чи ще щось гірше. Розвиваєш громаду, а потім і з іншого боку чуєш шпиньки. То як? Ми — українці! Не потрібно нас межувати чи ділити. Бо такі, якими ми — є українці, таких патріотів ще треба пошукати!"
Російські танки в Шульгинці
Наталія Петренко ті лютневі дні 2022-го згадує емоційно. Каже, лише зараз розуміє, на яку небезпеку себе наражала. 24 лютого після обстрілів, що пролунали по всій країні, жителі Шульгинської громади, сподівалися, що на більше сусід не наважиться. Втім, вже 27 лютого селом розносився гуркіт ворожої військової техніки.
"Десь о восьмій ранку ми почули рев танків. Люди почали збиратися біля сховища, воно в нас розташоване під амбулаторією. Я ж побігла городами дивитися, куди ті танки їдуть, бо через нас проходила траса районного значення. Сховалася за покинутий будинок в хащах. Пам’ятаю, що я ще й в рожевій куртці була, — сміється, — як стигла вишня серед сухостою. Телефон мій розривався від дзвінків. Я ж почала скидати відео з танками, що я назнімала, хлопцям — нашим правоохоронцям та ДСНСникам. А вони мені кажуть, "ти чи дурна? Це небезпечно, йди додому".
Наталя розповідає, що частина російських танків завернула в їхнє село. Вони навмисне псували майно громади, пошкодили дорогу, заправку та електричні дроти, згадує голова Шульгинської громади.
"Вони вивертали гусениці, перевіряючи новеньку дорогу на міцність. У нас же траса була відремонтована за програмою "Велике будівництво", вони все давили танками. Вони їхали парами, розвернувши дула у бік будинків. Біля заправки зупинилися, визначили, з якого стовпа йде до АЗС електрика і завалили його. Ще й автоматом простріляли дроти, залишивши село без світла".
Нове село — моє село
Шульгинська сільська територіальна громада — це дванадцять населених пунктів, де до 24 лютого мешкали понад п’ять тисяч селян. Вона стала відома широкому загалу завдяки пілотному проєкту з розвитку населених пунктів.
Тут у жовтні 2021 року запустили пілотний проєкт "Нове село". Побудували сервісний та освітній центри, аптечний пункт, супермаркет та відділення пошти. На відкритті побував президент України Володимир Зеленський.
"Ми відремонтували спортивний зал, там були: фітнес, греко-римська боротьба, теніс. Зараз – живуть "орки". Працювали гуртки: 3D-моделювання, комп'ютерної грамотності, робототехніки. Жіночки за 70 одягали святкові сукні, фарбували губи і йшли на заняття. Щовівторка було кіно. Такий собі кіноклуб: посеред фільму починалася дискусія щодо його сюжету", — розповідає Наталія.
Вона родом з Новоайдару Луганської області. У Шульгинку часто приїздила гостювати до діда з бабою. Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, народила синів.
Громаду очолює четвертий рік. Каже, коли балотувалася на посаду голови, нікому нічого не обіцяла.
"Я люблю село. Мені цікаво було зробити комфортною територію для моїх дітей. Я про це казала вголос. Я не казала: "Вам, наприклад, Марія Іванівно, чи вам — дядько Петро". Ні! Собі, своїм дітям. Мені комфортно — значить буде комфортно і громаді. І люди захотіли жити в такому новому селі", — ділиться очільниця.
Дитячі майданчики, сквери, відділення Нової пошти, літній кінотеатр, лавки із сонячними панелями та сучасний ЦНАП, який був орієнтований на людей — такою стала оновлена Шульгинка, згадує її голова.
Російські війська в селі захоплювали — "Пентагон"
Коли російські військові під’їхали до ЦНАПу, вони почали трощити будівлю. Зірвали прапор. Усі їхні дії фіксували камери спостереження.
"Їх бісило все українське настільки, що вони навіть не додумалися підійти й спустити прапор з флагштока. Вони таранили його танком. Коли я це побачила, в мене, знаєте, як у дикої кішки якийсь інстинкт прокинувся, наче твою дитину ображають. Я побігла туди, на ті танки. Вони до мене: "рукі ввєрх". Я розстібнула куртку, кажу: "стріляй". Я лаялася на них останніми словами, з прокльонами".
Наталія, зізнається, що коли переглядає те відео, то їй стає моторошно. Адже її могли вбити прямо там.
"Вони зривали усі прапорці, а значки та таблички спонсорів, написані німецькою чи англійською — то це для них, наче прокляття якесь було. Пентагон — так вони ЦНАП називали. "Да ви тут зажралісь, вам тут амєріканци забілі всю голову", — кажуть. Питають: "ето что сєло?" Кажу, "уявіть собі — село й ось цим користуються люди".
"Один каже: "ми — ростовська дивізія, якась там ледь не еліта. А самі: чмоні такі, у дірявих дутіках. Навіть не в берцях чи гумових чоботях. Просто третій день війни, та де ви воювали?".
Голова громади згадує, що ці "елітні" війська поводили себе, як варвари — вбиральню влаштували просто перед будівлею, за кілька кроків від туалету.
"Усе фіксували камери, поки вони не зрозуміли, що їх знімають, і вони їх не розбили. Наступного дня реєстратор ми знайшли у багнюці. Вони його просто викинули, він був цілий. Побачили ми там і як вони гадили, і як принтер — мультифункціональний пристрій — пхали у БТР".
"Нацики" — це ми
Російська регулярна армія в селі не затрималася, каже голова Шульгинки. Вони були кілька днів. Але за цей час встигли обікрасти ЦНАП, магазин мобільної техніки та аптеку.
"Залізли також у сільський магазин. Перевзулися в нові дутіки, навіть з опушечками, а свої старі поставили біля дверей".
4 березня на заміну військовим приїхали "правоохоронні органи" т.з. ОРДЛО, які й почали "наводити свої порядки". Згодом до Шульгинки почали їхати також переселенці: хтось перечекати, були серед них й такі, що вже залишилися без житла.
"Ми організували гуманітарний штаб. Туди люди приносили харчі, одяг. Там сортували. В адміністрацію на роботу вже ніхто не виходив, бо під окупаційними прапорами працювати ми не збиралися. Я взагалі вивезла згодом всю свою команду, щоб не наражати її на колабораціонізм. Створили банк житла і розселяли людей по хатах. Я щодня виходила в прямі ефірі й пояснювала людям: що, де і як", — розповідає Наталія Петренко.
Один випадок Наталі закарбувався в пам’яті, як жінка-переселенка, обираючи речі, слухала розмови місцевих та натякнула на швидке "визволення" громади:
"Приходить жінка якась з Рубіжного така уже у віці, їй за 60 певно. А ми складали речі, не звернули на неї уваги, розмовляли українською. Вона підійшла й сказала, мовляв, не переживайте скоро "наші" "нациків" виб’ють. Кажу, слухай ти, постав кульок на місце, ти прийшла в українську Шульгинську громаду "нацики" — це ми. Вона тоді мовчки пішла".
Після цього випадку почалися обшуки. Згодом очільницю громади викликали на допит:
"7 квітня о 22:00 вони мене забрали до Старобільського райвідділку. Чоловікові сказали: розстріляють на блокпосту, якщо той надумає їхати за нами. Це було чотири години психологічного тиску, фізично вони мене не чіпали. Вони хотіли, щоб я видавала гуманітарку під їхніми прапорами та й взагалі погрожували, якщо я не перейду на їхній бік, то, мовляв, жити у Шульгинці не буду — пакет на голову і в Луганськ".
Як пояснила голова громади, причиною допиту стала скарга на неї від тієї жінки з гуманітарного центру. У доповідній записці йшлося про те, що Петренко, нібито, змушувала її говорити українською, а гуманітарку видавала лише обраним.
А ще, згадує Наталія, окупанти питали про гроші:
"Запитували, де бюджет, де "налік". Який, кажу, "налік" у нас баби вже на паї гроші на картки "безналіком" отримують. А громада усі фінансові розрахунки через Прозорро проводить. Вони ще обурювалися: "ці американці зламали всю систему". Допитували вчотирьох: спочатку двоє залякували, потім ще двоє вмовляли. І хоча я там поводилася зухвало, розуміла, що все це добром може не закінчитися".
Повернувшись додому, жінка одразу зібрала речі й з родиною та колегами виїхала з окупації.
Страшний сон про "лугандонію"
Рік потому, обертаючись на лютневі події, очільниця Луганської сільської громади, каже, що ні про що не шкодує.
"Я не жалкую про жодне слово, можливо, матюкатися можна було б менше, а так… Мені було страшно за свій колектив, тому більше брала на себе".
Нині чоловік Наталії боронить українську землю на передовій. Вона ж допомагає луганцям, очолює один з центрів "Моя Луганщина" у Чернівцях.
"Жодних інструкцій, як діяти в окупації в нас не було. Можливо, згодом будуть пояснення цьому. У мене тоді чотири шкільних автобуси стояли по-вінця заправлені. Якби був сигнал вивозити документи, техніку чи ще що-небудь — я б це зробила", — констатує голова громади.
За словами Наталі, окупанти з громади вже повивозили і техніку, й обладнання.
"У селі в лікаря замість комп'ютера, тепер знову — лист призначення та ручка. Ніяких інтерактивних дощок у школах — онде крейда, пишіть пальцями, розробляйте моторику. Наші нові шкільні автобуси забрали в район, вивезли й нове обладнання".
Наталю засмучує, що про луганський спротив згадують вкрай рідко.
"Я ні в якому разі не хочу применшувати чийсь біль чи втрату. Позаяк, коли ми проїжджали Київ, на той час, у квітні, люди вже поверталися додому в столицю, і вони поверталися героями. І в мене є страх такий, аж до кому в горлі, що ми знову залишимося отой "лугандонієй", якою нас вважали ще з 14-го року. Але ж ми не такі. Ми за ці вісім років показали, що ми справжні українці! Ми, коли ще тільки приїхали у тоді вільний Лиман, вже видихнули — ми в Україні. Ми не поїхали в Європу, ми тут плетемо сітки, волонтеримо, релокуємо бізнес, наші чоловіки боронять Україну-неньку. Ми — в себе вдома", — переконана Наталія Петренко.
Що відомо
- На проєкт "Нове село" витратили 20 мільйонів гривень. Це гроші бізнесу, сільської територіальної громади, Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій та агентством США з міжнародного розвитку.
- Село Шульгинка, яке розташоване у Луганській області – перша в Україні сервісна зона за програмою "Нове село". Воно має комфортні умови проживання, сучасний вигляд та доступність для людей з інвалідністю. Місцевим жителям тепер не потрібно їхати у великі міста, аби отримати необхідні соціальні послуги чи провести дозвілля. Бо мають усе під боком.
Читайте також
"Грядуть морози, а вони на абсолютному нулі". Волонтери допомагають бійцям Луганської тероборони
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
