Перша зустріч з окупантами для командира мінометної батареї 92-ї ОМБр Дмитра Мельницького сталася 24 лютого 2022 року на Куп'янщині. Дмитру та його побратимам вдалося вибратися з територій, які РФ захоплювала, за допомогою кмітливості та місцевих жителів.
Яким був перший день повномасштабної війни, як перехитрив окупантів та що дає сили наближати перемогу, Дмитро розказав Українському Радіо Харків. Далі — пряма мова.
Перший бій і оточення окупантів
24 лютого десь о 6 ранку ми отримали наказ висуватися в селище Приколотне (Вільхуватська громада Куп'янського району — ред.), розташоване поблизу державного кордону з Росією, і там вже займати оборону та зустрічати ворога.
Коли ми туди під'їхали, зайняли оборону на виїзді у селище, біля заправки. Пройшло хвилин 15, росіяни заїжджали по асфальтній дорозі в Приколотне.
Почався бій, наші почали перегруповуватись, а мене з трьома бійцями затисли на самій заправці, що на виїзді.
Один російський БТР проїхав по полю, інший — перед нами, і вони стали в метрах 40 біля заправки, в полі нашого зору. Потім заїхав підбитий танк, по правій стороні башта в нього була підбита, це наш БТР його підбив. І потім заїхала на колісній базі НОНа, 120-го калібру.
"Кладіть зброю, підіймайте руки"
Я вважав як офіцер, який один лишився з трьома бійцями, що зараз почекаємо, окупанти роз'їдуться, і ми тоді вже будемо пересуватися далі, шукати укриття.
Але коли НОНа почала розвертатися, бачу, що вона їде по трасі й різко повертає до нас, наставляє ствол на нас і вилазить російський військовослужбовець — мужик років 50-ти.
Відстань між нами була до 20 метрів. Я кажу своїм хлопцям: кладіть зброю, підіймайте руки. Росіянин сказав нам вишикуватися у ряд і наставив на нас автомат.
Спустившись зі сходів заправки, ми різко схопили один одного й забігли за заправку — по нас відкрили вогонь з автоматів. Крайнього бійця ранило в лівий бік.
Я з пораненим забіг в посадку, хлопці — за бетонні туалети за заправкою.
Дивлюсь: колія в полі — БТР, який виїжджав, зробив непогану колію, вона широка, глибока, нас не видно. Пораненому сказав погукати двох інших хлопців, і щоб потихеньку за мною повзли
Втекли по-пластунськи
Ми по-пластунськи доповзли до села. Бачу біля хати стоїть авто: нас зустріли місцеві, напоїли, запрошували поїсти, але не було часу. Я надав допомогу пораненому, щоб зупинити кров, я бачу, що він зблід, рухи стали повільні. Віддав цукерку з кишені, щоб він пожував.
І місцеві кажуть, що за залізним переїздом перевернутий наш БТР.
Я біжу через ці поля до цього БТР, прибігаю туди, починаю кричати, а БТР вже на башті лежить, там такий крутий спуск був, що він перевернувся. Я туди — там нікого нема, а бігти мені було метрів десь 700 по городах.
Я повертаюсь назад, чую — гелікоптери. Прибіг до своїх, лишав їх у погребі, щоб сховати.
Кажу, що треба виходити, бо вночі нам вже ніхто не дасть вийти. А моя цивільна машина застрягла на початку села — як раз перед російськими військовими.
Як допомогли місцеві
Мені місцеві дали цивільний одяг: чоботи на два розміри менші, якість штани знайшли... Хлопців сховав у погріб. Знайшов місцевого на тракторі. Їдемо з ним в кінець села, домовились, що якщо почнеться стрілянина, то щоб він тиснув на газ — і тікати.
Я беру трос, ми кріпимо машину, вона піддається. Я залітаю до хлопців — машина готова рушати!
Ми лишили військову форму, все військове лишили. Я одне знав: Великий Бурлук вже не наш, а ця дорога саме там йшла. Я не знав, чи є пости, чи нема, їхали близько двох годин. Я вивіз трьох військовослужбовців.
Вже на дамбі у Печенігах нас зустріли наші. Я видохнув: нарешті наші! Пораненого завіз до медиків, йому надали допомогу.
Коли повернувся до свого підрозділу, вони сказали, що думали, що ми вже все... Пройшла інформація, що нас затисли, що нас нема — а я повертаюся! У них такі очі були, що ми вирвалися!
"Хлопці зрозуміли: або ми зараз даємо бій, або все"
Це була перші години вторгнення. Потім я вже думав, що міг загинути у перший бій.
Я не очікував, що росіяни таким напором, напливом підуть. Вони йшли так вперед, настільки впевнено, що я не знаю.... І одразу — вогонь, вогонь, вогонь.
Підвечір ми вже перегрупувалися, командир батальйону визначив рубіж, поставив задачі, ми зайняли оборону і почали вести бойові дії.
І хлопці показали себе дуже сильними й мужніми людьми, які не побоялися, хоча бачили, що перевага у техніці та в живій силі була на боку противника. Хлопці зрозуміли: або ми зараз даємо бій, або все. І слава Богу, дали бій, і тим самим затримували противника, не давали йому реалізувати свої плани.
"Перемога буде за нами. Варіантів немає"
Я думаю, що вагому роль відіграє мотивація. Я жодного разу не чув серед своїх підлеглих, інших військовослужбовців, навіть слово "відступити" чи ще щось в цьому роді, ніколи такого не було.
Це наша земля, тут наші сім'ї, ми тут народились, ми тут виросли. Наша задача, як Збройних сил, як військових, як українського народу, звільнити нашу землю, виконати свій обов'язок. Показати усім, що до українського народу немає чого лізти з війною. І ми це доведемо. Перемога буде за нами. Варіантів немає.
Читайте також
"Пошрамований" — подкаст про Харків під час повномасштабного вторгнення РФ
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
