Семен Калниш, якому 1933 року було лише шість, добре пам’ятає, як в Обухівці люди страждали від голоду, їли мишачі запаси, ховали родичів та ділилися їжею з сусідами. Історію своєї родини й односельців – тих, хто вижив, і хто помер від голоду він розповів в ексклюзивному інтерв’ю Суспільному.
Як ви і ваша родина пережили Голодомори в Обухівці?
1921 рік в Обухівці на Дніпропетровщині був найважчим. Чому? Тут на мій погляд є дві версії. Перша - уряд з Москви давив на Україну і частину зерна й продовольчих товарів вивезли з України. В Обухівці були уповноважені з активу - прихильники Сталіна і вони ходили за вказівкою або без вказівки. Вони ходили зі щупом, це схоже на багнет, і шукали.
Як називали цих людей?
Людей, які з щупом ходили називали активістами. Це були наші односельці.
1921 рік був дуже посушливий – це друга причина голоду. Майже сусіди – через три-чотири хати жили Кукурюки, по-вуличному так їх називали, і Ткачі, теж по-вуличному – там багатодітні родини і вони всі лежали пухлі. У Кукурюків дві дитини померли. Майже сусіди Тихани – теж лежали пухлі.
Їли тоді куліш, затірку. Ви знаєте затірку? Не знаєте. Це борошно і воду розводили і робили такі кульки, як горох. Розкатували, підсушували, я точно не знаю технологію. засипали і це була затірка. Значить, конину їли, людина людину їла.
І тоді через десять років знову почався голод?
Так, 1933 рік. Тут я вже пам'ятаю більше, не з розповідей, а тут я вже свідок. По лінії мами мій дядько – у них була сім'я десять дітей, але всі дорослі. Дядько Нил, у нього теж була дружина і синочок – вони вижили. А дядько був у Куті. Прийшли звідти до мами: “Заберіть свого брата, він помер.” Я добре пам'ятаю, як мамина молодша сестра Харитина і мама взяли тачку, поїхали разом зі мною, привезли дядька і поховали. Це 1933 рік. Ну тут теж рятував степ.
Як ховали тоді людей, якщо були такі масові смерті?
Були випадки, коли одразу не ховали, а ховали вже пізніше. Це взимку. От у родині було двоє дітей і вони їх не поховали. Вони поряд з цвинтарем жили і дітей винесли у повітку, така будівля була і діти там до весни лежали. А навесні вже вирили неглибоку ямку і закопали, закидали землею.
Коли настала весна, то набагато легше стало. Почала підніматися травичка, її почали збирати, рвати, варили й харчувалися цією травою. Я пам'ятаю у нас було озеро і там було дуже багато ховрашків. Батько мені каже: “Синок, бери відро і пішли”. Ми прийшли туди, а вони у нірках. І як раз сонце було і ці ховрахи біля нірок на задніх лапках сидять по двоє. І батько мені каже: “Бери відро”, я приніс воду – “Заливай”. І була велика підсака. І туди тільки потрапляє вода – вони вискакують в підсаку. Я з тих пір ніколи не їв смачнішого м’яса за своє життя, як були ті ховрашки.
Ви сказали, що ваша родина була більш-менш готова до Голодомору, якщо можна так висловитися. У вас були якісь запаси?
Запаси були: ячмінь і жито. Та вони були не з урожаю поточного 1933 року, а з 1932 року. У мого батька завжди був такий принцип, що треба мати запас на майбутнє. І це правильна позиція. І я все життя притримуюся цього, що треба мати якийся запасик. Наприклад, у мене зараз заготовлена капуста, картопля, буряк, морква, томат на дві зими. Все десь по півтори річних норми, якщо рахувати, що одна – це десять кілограмів моркви, а у мене є тридцять кілограмів моркви.
Як вдалося тоді зберегти це зерно, що у вашої родини його не забрали? Де переховували його?
Батько викопав на городі яму, там, де тік був. Яма була для іншого призначена, але коли вже такий період почався, то батько її обклав сіном, точніше, сухою соломою і до десятка мішків туди склав. Ось так ми змогли вижити. А відкривав він це уночі, дивився, де хто ходить, щоб ніхто не бачив, бо слідкували ж ще.
Розкажіть про випадки, коли допомагали вижити тим, хто цього потребував. Тобто, коли рятували сусідів, ділилися останнім шматком, ділилися їжею.
У 1921 році вони жили поряд із нами – старший батьків брат Штафій. І батько бачив, яка там родина – дві доньки, дружина і він, ось така сім'я була. Коли вже все вийшло, вони голодували. Батько порадився з матір'ю і вирішив видати їм два мішка жита. Вночі він відкрив цю яму, дістав два мішка і наступної ночі мати перенесла їм це зерно. Штафій і його родина були вже слабі. Батько сказав брату: “Штафію, ти ж економно плануй, бо у мене більше немає, я тобі більше не допоможу і ніхто не допоможе. Потрошку бери.” Та якщо людина голодна? За півмісяця, не знаю точно, та за короткий проміжок часу вони це з’їли і все.
Як було видно і з чого це було зрозуміло, що відбувається саме геноцид українців?
Це було рішення Сталіна, рішення Сталіна. Я не знаю, де шукати коріння, де джерело того, чому верховний уряд чи заздрив, чи не знаю що, але все-таки тиск тут був. Геноцид я признаю – український народ давили. Рішення такі приймали однозначно.
Ось, наприклад, те як в Обухівці знищили всі селянські млини, що були у людей і наш теж. Ми спершу жили бідненько, потім батько вирішив побудувати вітряний млин – вітряк. Тоді вже ми зажили. Все своє було. У 1933 році всі млини в колхозі завалили. Оце вони приїхали, завалили його і нічого не взяли. В Обухівці сім млинів було. Наш останнім розвалили. Тут був закон такий. Була зверху команда.
Та українці іноді “показували зуби”.
Можете згадати приклади спротиву?
Перший голова СОЗу (спільний обробіток землі) у нас був Кирпа. І його вночі застрелили через вікно. Він там працював при гасовій лампі і його застрелили. Спротив був великий як в Обухівці, так і взагалі в Україні. Колективізація йшла важче, ніж у інших союзних республіках.
І от коли говорять: “Та який геноцид? Його не було!” А я знаю точно, що був! Бо тоді я ще не розумів, а коли почав спілкуватися в армії і далі по роботі з росіянами, з іншими - я об'їхав увесь Радянський Союз - з узбеками, калмиками, грузинами, литовцями, то з розмов дізнався, що ніде такого не було.
Що можете згадати про голодомор 1945-1947-го років?
У 1947 році я був на фронті, служив у Тихоокеанському флоті і я приїхав у відпустку, то у нас був бурячок, капуста, потрошки всього було.
Пухлих від голоду тоді в Обухівці не було, я не бачив, була велика нестача продуктів, але то не той був голод, що в 1933 році.
Як на вашу думку, чого вдалося досягти тодішній владі такими репресивними методами, голодом?
Я вважаю, що нічого не вдалося, нічого.
Читайте також
Бундестаг готується визнати Голодомор геноцидом — Кулеба
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро