Ірина 10 років прожила у Мелітополі, і вважає його рідним містом. Тут вона вийшла заміж, народила доньку, разом з чоловіком вони просували розвиток велоінфраструктури. Але 24-го лютого 2022-го року все змінилося. На вулицях Мелітополя почали з’являтися російські військові.
Про мітинги мешканців Мелітополя проти окупації, життя у страху за власне життя і життя близьких, та нелегку евакуацію у Запоріжжя Ірина розповіла кореспондентам Суспільного у подкасті "Моя історія війни".
Ірина розповідає, як містяни виходили на перші мітинги. Тоді росіяни вже зайняли будівлю СБУ. Люди підходили до російських військових і показували їм на телефонах кадри з Харкова і Києва, де були масовані обстріли та руйнування житлових будинків.
"Вони на це все дивилися і казали: "А ми не в курсі. Звідки у вас ця інформація?" Натякали, що ми їх обманюємо. А потім, коли зрозуміли, що вже не відкрутяться, казали: "Ну, ми передамо ваші дані нашому керівництву. А що ви хочете, що вас не влаштовує?" Ми їм відкрито казали, що ви нас не влаштовуєте. У нас все було добре і нас немає від чого звільняти, але тоді ми й самі помилялися, бо насправді вони все знали".
Жінка каже: зрозуміла, що росіянам відомо про злочини їхньої армії, коли через декілька днів вона з іншими мелітопольцями йшла на мітинг і окупанти затримали її знайомого, бо він зупинився сфотографувати, як видають гуманітарку. Наступного дня Ірина зустрілася з чоловіком, якого затримали напередодні, і зрозуміла, що його били.
"Він розповів, що це ті ж самі хлопці, з якими ми розмовляли. Вони йому розказували про те, який поганий Євромайдан, які ми всі невдячні, як вони роблять для нас багато добра, а ми не цінуємо. Вони казали нам, що ми неправильні, вчимо неправильну історію, неправильно живемо. І, найцікавіше, що будуть нас вчити жити правильно, бо вони знають, як це робити. І в той момент я зрозуміла, що тоді, коли ми з ними розмовляли, я змалювала для себе неправильний портрет окупанта, бо вони знають, що вони окупанти та прийшли мародерити, грабувати. Вони імперці й отримують задоволення від того, що знущаються з людей. Ці люди нам в очі казали, що вони нас звільняють, а насправді вони знали й самі не вірили в це".
Коли мелітопольці виходили, розповідає Ірина, на мітинги – окупанти відкривали вогонь в повітря. Розрахунок був на те, що люди розійдуться:
"В перші дні мітингів ми ніяких машин не пропускали, ми їх розвертали й хоча б на якийсь період затримували. Але були такі випадки, коли зустрічали машину з кулеметом, де військовий у нас цілився. Я не знаю, чи він би в нас вистрелив, але він цілився. Їхала машина назустріч гурту людей. Зупинялись ми та зупинялась машина, і так ми кілька хвилин дивилися одне на одного. Вони в нас цілилися, а ми їм кричали, що вони окупанти, щоб йшли геть. Але, слава Богу, все закінчувалося тим, що вони розверталися і їхали".
Ірина розповідає, що попри страх, люди зрозуміли, що їм вдається на деякий час затримати окупантів, тому вони все одно виходили на вулиці, аби вплинути на ситуацію:
"В окупації завжди страшно, щоб ти не робив, де б ти не був. Страшно виходити зупиняти техніку, страшно йти на автомати. В перший час ми зрозуміли, що це працює, що ми можемо впливати. А головне — заряджаємо одне одного. Ми заряджали жителів між собою, ми були на одній хвилі, ми показували окупантам, що ми є і не хочемо цієї влади. До того ж ми заряджали ще й інші міста, а інші міста заряджали нас: ми надихалися Бердянськом, ми надихалися Новою Каховкою, ми надихалися Херсоном. І це була така ниточка, яка дозволяла нам в окупації підтримувати бойовий дух одне одного, триматися, вірити в майбутнє".
Мітинги в Мелітополі відбувалися щодня о 12 годині протягом двох тижнів. Через два тижні росіяни привезли кілька "КамАЗів" з озброєними людьми:
"Перший раз вони прогнали нас з площі Перемоги, тому вдруге ми вибрали інше місце, але вони повторили те саме і вже забрали 9 активістів. Вони вивезли їх за місто й змусили йти пішки 20 км – це в них є така міра покарання. Крім того, що вони на підвал саджають людей, вони ще так знущаються: вивозять людей далеко і змушують йти пішли. Тоді ми вже починали розуміти, що стає небезпечно. Ось тоді наш масовий публічний спротив та акції-мітинги й закінчилися".
Подальший спротив набув партизанського характеру. Мобільний зв'язок пропадав, тому люди, які познайомилися на мітингах обмінювалися адресами, і ходили одне до одного аби передати інформацію, чи дізнатися новини. Також перевіряли, чи все гаразд з людьми, яких окупанти викрадали з мітингів.
"Там немає волі, а з цього виникають усі інші проблеми. Коли в тебе є воля – ти знайдеш і їжу, і воду, і все. Там цього немає. Там ти живеш і розумієш, що ти не впливаєш ні на що. Тобі можуть дати гуманітарку, а можуть не дати. Можуть дати якісь кошти, а можуть не дати. Там ставлять свої вимоги. Якщо ти хочеш пройтись чи проїхатися містом – не факт, що ти можеш це зробити. Бо десь може бути перекрито, десь вони якісь рейди влаштовують і на вулиці зупиняють людей, машини обшукують. Ти постійно ховаєш свій тризуб, який носиш на шиї. Ти переживаєш, а якщо до тебе у квартиру хтось прийде, а в тебе висять прапори навколо. І ти відчуваєш себе трохи злочинцем, хоча, ти ж таким не є, ти ж нічого поганого не робиш. "Немає волі" – це такі два слова, в які включається величезний спектр всього".
Приводом для виїзду для Ірини стала ситуація, коли у місті три дні не було зв'язку, і її матір весь цей час не знала, що з нею. Першого квітня її родина поїхала в напрямку Запоріжжя. Ніч довелося провести на блокпості окупантів в районі Василівки в автомобілі, тоді температура вночі опускалася до +5. Наступного дня машини почали пропускати, і це супроводжувалося обшуками та погрозами зброєю, але зрештою родині вдалося виїхати у "сіру зону":
"Коли ми переїхали на нашу територію, зустріли наших військових – плакали, обіймалися. Люди намагалися їм віддати все, що в них було: цигарки, яблука, цукерки. Люди почали до них підбігати та все нести, а вони не взяли нічого. Вони сказали, що воно нам потрібніше. І вони з нами розмовляли... Нам пояснили, що і де відбуватиметься, сказали, що приїде супровід і нас збиратимуть у колону. Вони нам співпереживали. Це були люди-янголи. Коли ми проїхали "сіру зону" – всі наші випробування закінчилися і далі було, як в казці".
У Запоріжжі родину Ірини швидко зареєстрували на пункті реєстрації переселенців, і вони поїхали у квартиру, яку для них знайшли друзі. Там живуть і зараз:
"За оселею в Мелітополі приглядають і з нею наразі все добре, але в сусідській квартирі вони зняли двері, взяли все, що їм подобається. Ми з ними дуже різні, але хіба ми це не переживали? Після 1933, коли людей на Донеччині, Луганщині та нашій місцевості виморили голодом, а в їхні хати позаселяли людей з Росії. Історія повторюється, це вже було. Якщо вони вже це все робили, то вони цілком можуть зробити це ще раз.
"Ніхто не пробачить Росії її звірства. Ніхто не пробачить Росії окуповані території, наших людей, над якими вони знущаються. Все буде, треба почекати та вірити".
Читайте також
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber.