Віктор "Симеїз" Руссу — командир мінометного взводу 36-ї бригади морських піхотинців, що обороняли Маріуполь. 21 вересня він повернувся в Україну в рамках обміну. Суспільному морпіх розповів про те, як для нього почалася повномасштабна війна, про бої в Маріуполі, прорив на "Азовсталь", полон та повернення в Україну.
Яким було ваше 24 лютого?
День розпочався з російського вторгнення. По деяких районах та військовій інфраструктурі Миколаєва були завдані ракетні удари. Мій ранок розпочався з військкомату — стати на захист країни охочих було вдосталь. Деякі у військкомат прийшли за повісткою, хтось просто за власним бажанням. До дванадцятої години ми пройшли медогляд за прискореною процедурою, але надалі і її скоротили: всім наступним автоматично ставили "здоровий", якщо не було скарг. Повернувшись з військкомату, я відвіз родину у безпечне місце, сам повернувся в місто збирати речі.
25 лютого о 8 ранку нас зібрали й довго вагалися — чи відправляти, чи ні. Надвечір ми були вже під Маріуполем, але вже тоді заїхати у місто не змогли, тому нас відправили переночувати у певне місце — від Маріуполя приблизно у 2 годинах їзди.
На ранок 26-го — розподілення: третину, у складі якої був я, відправили на Маріуполь. Решту лишили. Їхньої долі я достеменно не знаю, але всі мої знайомі загинули. Лише доля однієї людини досі невідома.
Заїхали ми в Маріуполь: потрапили до тої частини, в яку, власне, і просився — 36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Спершу ми були на комбінаті Ільїча, там і відбулося розподілення за підрозділами. Я потрапив якраз у той, де і закінчував у 2017-му службу в зоні АТО. Але оскільки моя посада — командир мінометної батареї — була вже зайнята, став старшим офіцером мінометної батареї. Це командир 1 мінометного взводу. Ну, і почалося.
На початку березня вони пішли у жорсткий наступ, і нам нічого не залишалося, як віддавати позицію за позицією. Сили були нерівні: окрім переваги в особовому складі, вони мали підтримку авіації, артилерії. На той час ми були в кільці. Уже починалися проблеми з продуктами: скажімо, коли виходиш на спостережний пункт, видавали додаткове харчування — одну "сардину" (консерва, — ред.) на двох. Але батальйонне харчування ще лишалося нормальним: ми їли раз-два на день.
Пізніше частина з нас перейшла на "Азовсталь". Ми розробили маршрут довжиною в 11 км у тил ворога. Усі розуміли, що це дорога в один кінець — шансу повернутися чи розвернутися на середині не буде. Дати рівний бій ми б також не змогли, адже з озброєння була лише стрілецька зброя. Особливістю нашої "подорожі" були машини: звичайні, неброньовані "Урали", "КрАЗи", ну і, звісно, пару "Козаків". Але не всі були у справному стані.
Як тільки поїхали, почався артобстріл. Почала літати ворожа авіація — вони "викупили", що ми будемо їхати, але по самому маршруту вже не могли нас знайти — для них це було несподіванкою, що хтось почне в тил до них заходити. Наша машина відстала від колони. Ми загубилися, наш "Урал" повністю розбили. І для того, аби хоч якось їхати далі, ми одного військовослужбовця поклали на капот, щоб був огляд. Потім передній кардан став намертво і ми продовжили на своїх двох. Але знаєш що? У нас не було жодного "трьохсотого"! Нікого навіть не зачепило.
Командир мінометної батареї проклав маршрут — у нього був планшет. Прийшли. "Азовці" нас зустріли й питають: "Як ви там йшли? Там же все заміновано!" А ми йдемо — дивимось: там вже "польовка" (кабель, прокладений зв’язок ворога, – ред.) пішла. Питаємо: "Командире, ми точно туди йдемо?" Отак і йшли.
Читайте також: "Мені зрізають скотч з очей і стяжки з рук, я йду у бік України у футболці" — Михайло Вершинін про обмін та полон
Це коли з’явилися повідомлення на початку квітня, що 36-та прорвалася на "Азовсталь"?
Так, це було 12 квітня. Але хто як проривався, я тобі скажу. Коли їхала перша колона — це було наше командування на "Козаках" (ми йшли другою), їх "кадирівці" на блокпостах зупиняють, і наші командири просто: "Прівєт". Вони без особливої прискіпливості одразу махали й пропускали. Усі ж з бородами, в мультикамі, ще й "зетки" на бортах намалювали. І так просто вся колона проїхала. Другий блокпост вже був на мосту. І так само: махнули один одному "Прівєт!" і нумо проїжджати. А потім вже вони, очевидячки, "очухались", і наші в спину чують: "Та це ж чужі!" і давай їм навздогін стріляти, але втекли. Отак і було — хто як пробирався — були й плачевні моменти, із постраждалими, а хто просто, "на дурня" проїхав.
Ну а потім почалися оборонні дії на "Азовсталі". Там уже із харчуванням було набагато гірше: батальйонне було раз на добу, давали до півлітра або каші, або першого. Прийом їжі був о 15:00-16:00. Ну і з часом і харчування, і боєкомплекти підійшли до межі. Просто не було де взяти. Так само ми не могли й поранених вивезти. Спочатку "вертушки" прилітали, але потім першу збили, другу, третю, і це стало недоцільним. Боєприпаси ж також спершу скидали: ми ділилися підрозділами, але ж — оточення! Повний наземний і повітряний контроль.
Але попри таку важку ситуацію винити командування я не можу. Не можна сказати про якісь конкретні прогалини. Промахом було хіба що те, що в оточення нас взяли, а так, в кільці, шукати когось винного — навіщо?
І почалася бійня. Спочатку нас перекинули на порт. Хотіли його утримати, але сили були нерівні. Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він "відпрацює", потім самому працювати. Протитанкових засобів було мало. Хоча нестача фахівців була ще більша. Плюс авіація дуже багато що робила. Після того, як наша спроба утримати порт не вдалася, ми повернулися на "Азовсталь". Нас з кожним днем все більше і більше намагалися зрівняти з землею.
Оскільки ви вже сказали про харчування, можете розповісти інші деталі побуту? Як було з водою?
Питної не було. Труби під землею, в яких накопичувалася іржава вода, — оце і було наше питво. Ми її звідти збирали, кип’ятили. Зрозуміло, в основному є фото звідти брудних, зарослих військових, але такі складові побуту, як прання, душ, гоління, були присутні. Можна було виділити собі колись такий момент раз на 1-2 тижні, аби привести себе в порядок, скажімо так. З точки зору нормального життя — це жах, для військового це терпимо.
Читайте також: "Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Як тримали зв’язок з рідними?
Старлінки. Дуже швидкісний інтернет. Але оскільки телефона під рукою я вже не мав, а пам’ятав чомусь лише ті номери, які були без месенджерів, то зв’язку з рідними у мене майже не було.
Користування Старлінком було лімітоване?
Спочатку дозволяли кожному матросу, але потім, коли вони вже не відчували межі дозволеного — пусті розмови по пів години — його заборонили використовувати безпричинно, виділяли кожному 5-7 хвилин, і була черга. Потім взагалі дозволили тільки командирам. Почали траплятися випадки, коли фотографії з позицій заливали. Нам від того покращення ніякого, але ж ворог все моніторить: "Ага, на тій позиції без БК, їжі, дякую, навіть напружуватися не довелося". Матроси цього не розуміли, тому й доводилося так вчиняти.
Намагалися вести приблизний підрахунок втрат противника?
Та ні. Таке реалізувати неможливо. Можу порахувати, скільки разів я з життям прощався, телефон ламав, щоб інформація про рідних не потрапила до росіян. На гранаті хотів підірватися, щоб не здаватися в полон, коли ми в оточенні були.
А такі моменти були?
Були. Зупинив мене друг, Сірьожка. Одна така ситуація була, коли нас група зачистки знайшла: спочатку "танчик" почав будинок "розбирати", потім "Беха", потім зо 15 людей на зачистку зайшло. Ми сиділи на другому поверсі дев’ятиповерхівки, вже чули їхні розмови. То я так швиденько телефон розламав, сімкарту викинув, чимось присипав, "Мабуть, вже все", – думаю.
Тут Сергій підбігає, каже: "Товаришу командир, є прохід з другого поверху". Ми вискочили на дах магазину, який був на першому, і так змінили 4 чи 5 багатоповерхівок, бо вони ж так само з іншої в іншу переходили. І таких моментів багатенько було. Це не те, що морально не "вивозиш", а банально — тебе затискають, а в полон-то здаватися не хочеться.
Яким був психологічний стан воїнів?
Скажу на прикладі харчування. От ми харчувалися раз на день, і я щонайменше кілограмів на 15-20 схуд. Але на адреналіні цього не відчувалося. Тобі вже стає фізично важко тягати на собі каску, бронежилет, але: "Ой, зараз би поїсти" — такого немає. Ти більше відчуваєш нестачу боєприпасів, аніж продовольства чи одягу. Тому психологічний стан бійців був на високому рівні, незважаючи на якісь незначні ось такі перепони.
У нас стояв мішок собачого корму. І от останній вечір, 15 травня, я не витримав і кажу: "Ну давайте, я також спробую". Їсти не було чого, а хотілося. Спробував його — ну так, гріх скаржитися. А зранку нам кажуть: "Все, евакуація!". Я в такому розпачі був! Думаю: "Блін, всього один день треба було протриматися, і я б його також не їв!".
Читайте також: "Було розуміння, що домовленості можуть порушити, й Оленівка — приклад цього" — дружина азовця Дениса Прокопенка
Поговорімо про цей наказ про припинення оборони міста Маріуполя.
Ніхто не готував нас, не казав, умовно: "Завтра о такій-то ви складаєте зброю". Просто поставили перед фактом. Ну, у нас було таке: "О, все, командири домовляться, завтра виходимо і повезуть нас в Туреччину". Бо ж ходили такі чутки. І воно вперше зривається, вдруге. Тому коли нам оголосили: "Сьогодні збираємо речі, здаємо зброю, згідно з наказом", всі не одразу збагнули й до останнього гадали: "То буде чи ні?".
Коли зрозуміли, що це серйозно, то що ж: здали зброю, забрали поранених, і розпочали процедуру. Я виходив у першій партії, 16 травня, а останні були 20-го. Перенесли поранених до карет швидкої, а самі сіли в автобус.
Ну і, звісно, склалося, не як гадалося. Казали нам і про Червоний Хрест, і про ООН, і про ОБСЄ, мовляв, ми приїдемо, нас ледь не на руках носитимуть. А коли зайшли в автобус, одразу ж почули: "Мордой в пол!". Думаємо собі: "О, круто, то, напевне, представники Червоного Хреста зайшли". Ну а далі — прийомка, табір.
Ви оцінювали, куди вас приблизно везуть?
Ні. Мали нас вивезти за 30-35 км від лінії розмежування, але коли ми приїхали, чули роботу артилерії — як нашої, так і їхньої. І так собі розуміли, що максимум ми за 10-15 км від фронту.
І вже там почали всіх розвозити по етапах, з кожним працювали спецслужби, проводили допити: "Хто? Що робив? На якій посаді?". Усю інформацію — як про рідних, так і особисту. За цими висновками й розподіляли, кого куди. Ну тоді ж, 16-го, перевезли в Оленівку, де я і перебував до кінця полону, інколи виїжджаючи на допити в Донецьк.
Настав такий день, коли ви вже відчували або знали точно: обміняють? Чи це до останнього була несподіванка?
Ні, такого відчуття не було. 20 вересня: до нас просто прийшли після сніданку, назвали прізвища і вказали: "З речами". Ми вийшли. Нас загалом 15-20 людей по бараку було. Подумали, що це просто наступний етап, бо всі ті, хто стояв, були з командного складу і ми не вірили, що ось такою кількістю і таким складом нас можуть обміняти. Пару матросів і весь командний склад — це казка якась. Потім зв’язали руки, очі скотчем, і ми вже точно впевнилися у тому, що їдемо на етап.
Ну і почали просто катати. Спочатку дві години на "КамАЗі". Потім почули, що знаходимося в якомусь аеропорту, бо був гул літаків. Летимо, декілька зупинок робили, хтось скаже: "Ми в Росії. Ми в Таганрозі". І всі так: "Добре-добре". Ніхто ж не знав, куди ми летимо, доводилося довіряти, тому, хто що викрикне. Годинників також нема, ніхто не заміряв час. Звичайно, розуміли, коли були зльоти й приземлення. Розуміли, що когось підбираємо, але не знали, чи когось висаджуємо.
Востаннє сіли, і хтось каже: "Всьо, ми в Білорусі". Усі одразу: "Ого!". Хтось радів, у мене ж одразу думки: "О, Білорусь, це як, взагалі "жорстко" буде?". Але тут виходимо, сідаємо в крісла, і одразу відчуваєш, що вони м’які.
Питаєш: "У туалет можна?" — "Да, можешь в берцы себе сходить". Ну, зрозуміло ж, ніхто так не робитиме. А коли сіли в автобус, знову запитали: "Можна в туалет сходити?" — "В Украине сходишь". Спочатку ми не надали цим словам значення. Потім іще питаємо: "А нас хтось погодує, добу не їли?" — "В Украине поедите".
На цей раз ми вже задумалися. А потім нам кажуть, що можемо послабити пов’язки. Бачимо — на кордоні автобус їде назустріч. Але не вірилося до останнього, аж поки нас не передали.
Ну а потім — ейфорія. Перше, що було — бутерброди з сиром і ковбасою. Жіночки, красно дякую! З’їв 2 штуки, і відчуваю — все, живіт набитий! Ну а потім реабілітація в медичних закладах.
Читайте також: "Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці
Плани якісь будуєте?
Скажу чесно: "20-тку" хотів "закрити" в ЗСУ. 20 років служби: тобто ще 4 контракти по 5 років, бо 5 років вислуги маю. Але чим більше часу проводиш у побуті, біля рідних, тим більше задумуєшся над тим, аби повернутися на нормальну роботу, бачити й жити з ними поруч, бо вони слізно молять їх більше не залишати. Я зрозумів лиш одне: не треба нічого планувати, нехай все йде своїм ходом.
А кожна ж людина прагне до кращого, питає: "А що запропонують? А яку посаду? А як поставляться?". Звісно, це не значну роль грає, але я ось, наприклад, зараз, військовий без зарплатні за цей період. І ніби хочеться, аби ці гроші виплатили. А якщо ще й доведеться судитися за ці гроші, це буде серйозний моральний удар. Навіщо тоді мені тут продовжувати, якщо я за все маю боротися? Тим більше, що зараз не можна нічого конкретно прогнозувати. Якщо війна затягнеться, то як я зможу викладати дітям "Захист Вітчизни"? Мені все одно ж треба буде йти чи за мобілізацією, чи за власним бажанням.
Мені вже 31 рік. Треба визначитися: або 25 років добивати в Збройних Силах, або остаточно переходити на вчителювання. Це ж мені не 20 років, що я можу просто все кинути і почати заново. І от єдиний, певне, довгостроковий план — визначитися. Сім’ї хочеться, домашнього затишку.
Тому найближчі плани — реабілітація, побачити родичів. Казав їм, аби сюди не приїжджали, не хотів, аби бачили мене у такому стані. Хоча зараз вже можуть приїжджати, я вже хом’ячок — 8 кілограмів все ж таки набрав!
Автор: Олександр Марченко.
Читайте також
Азовсталь — історія оборони — спецпроект Суспільного
Росія — держава-терорист. Чому Україна просить світ надати РФ такий статус і що він змінить
Злість, страх та втома. Жителі сходу та півдня України — про "приєднання" до РФ