Дмитро Толкачов із дружиною Надією виховують дванадцятьох дітей, разом із ними допомагають тим, у кого війна забрала домівку. У кожного є своя волонтерська справа до душі, долучаються до волонтерства навіть наймолодші.
Восьмеро дітей Дмитра та Надії живуть разом із батьками, ще четверо – вже зі своїми сім’ями та мають власних синів і доньок.
Вісім місяців тому вітальня у будинку Толкачових нагадувала склад, розповів пан Дмитро. Туди друзі та знайомі зносили речі й продукти.
Окрім матеріальної та моральної підтримки, залишали на ночівлю в себе тих, хто тікав від війни:
"Спочатку до нас їхали багато людей. Ми щодня приймали їх по 30-40. Нині це вже чітко організований процес", – розповіла Надія Толкачова.
Зараз кожен член родини Толкачових має волонтерську справу до душі, розповів батько Дмитро.У лютому, навіть питання не виникало, чи допомагати:
"Дочка старша приходить і говорить, що в якомусь чаті написали, що по дамбі вже їдуть шестеро дорослих і двоє котів. Ми за десять хвилин прибрали кімнату. Це були перші переселенці, яких ми приймали".
З першого дня війни хлопці не сиділи вдома, розповів 19-річний Семен. Разом із братами вони розвантажували фури, збирали меблі. Добродійництву й зараз присвячує багато свого вільного часу, зазначив він:
"Інколи у волонтерських центрах доводилось і ночувати, були нічні зміни. Я був головним змінником, коли приймали по 100-150 людей, з тваринами, з дітьми, з інвалідністю. Треба було всюди встигати".
Дівчата теж не сидять без діла, долучаються до волонтерства навіть найменші. Стефанія, Аделіна та Юстина виготовляють листівки-побажання для воїнів ЗСУ. Допомагає їм старша сестра Крістіна.
"Ми потім їх передаємо або в лікарні, в яких наші захисники відновлюються, або через волонтерів на фронт, щоб це були слова підтримки для бійців, нагадування, що ми їх тут чекаємо", – розповіла Крістіна.
Клеїти та підписувати листівки почали на початку повномасштабного вторгнення, розповіла дванадцятирічна Юстина:
"Я їх робила з двоюрідними сестрами. Ми їздили тоді в село, пам’ятаю, як ми їх вирізали, клеїли й писали туди побажання".
Тоді ж нарізали й стрічки для виготовлення маскувальних сіток та кікімор, додав тринадцятирічний Матвій:
"Мені тато приносив тканину, ми її нарізали й потім відвозили у волонтерський центр".
Приклад батьків важливіший за будь-які слова, вважає Надія. Разом із тим малеча бореться за увагу мами й тата.
"Часом вони кажуть : «Мамо, може ти не підеш, можна ми забронюємо годину твого часу?». Таке теж трапляється", – зазначила вона.
Весь час присвячувати доброчинності – неможливо. Проте кожен не залишиться осторонь людського горя, а спробує допомогти, перемога буде ближчою.
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
