Уродженець Алчевська Сергій від початку повномасштабного вторгнення п'ять з половиною місяців ховався від мобілізації на дачі, що розташована біля Ісаківського водосховища. Потім вибирався з окупованої території до сім'ї у Чехію. Про настрої людей в Алчевську і про виїзд з тимчасово окупованої Луганської області через Москву до Європи чоловік розповів Суспільному.
Сергію 52 роки. Він корінний житель Алчевська. Ще кілька місяців тому чоловік був в окупації, але йому вдалося виїхати. Зараз він у безпеці, в Європі, та прізвище просить не називати — хоче зберігти анонімність.
Вісім років тому його рідний Алчевськ на Луганщині окупували. Вісім років чоловік залишався у місті.
"Була надія, що ось-ось Україна переможе. Було шкода дачу, побудовану власноруч, квартиру, машину. Тут у мене була робота. Хоча діти ще з 2014 року жили у вільній Україні, в іншій області — закінчили виш, одружились", — говорить Сергій.
24 лютого 2022 року, каже, стало зрозуміло: час вибиратись. Наступного дня сказав на роботі, що звільняється. Згадує: вмовляли залишитися, обіцяли підвищення зарплатні та бронь від мобілізації.
"Але я ж не дурний, розумів, до чого йдеться. Одне слово — війна. Потім прийшли на те підприємство військові й забрали усіх. А з комбінату у липні, кажуть, що чоловіки з вікон цеху вистрибували й тикали від "могилізації". Зараз в Алчевську навіть вантажників немає в супермаркетах — все роблять жінки. АМК (Алчевський металургійний комбінат — ред.) якось пихкає: працювати немає кому, одна домна працює, киснево-конверторний цех і один прокат — ЛУ-1 або ЛУ-2. Вулиці порожні. Чоловіків рідко можна зустріти. Інколи інвалід або старий якийсь пройде. Все стало сірим. Місто вимирає", — розповідає чоловік.
П'ять з половиною місяців Сергій провів на дачі на Ісаківському водосховищі, ховаючись від мобілізації. Згадує, що навіть весною та влітку людей на городах не було: нічого не садили, все заросло бур'янами. Тільки бачив багато літаків, що летіли на Сєвєродонецьк.
"Ото летять (літаки — ред.) у березні — таке враження, що над головою прямо. Я не боягуз, але я боявся дуже, хоча різне в житті бачив. Потім, коли дали нам (Україні — ред.) озброєння західне, то пішла активність орків на спад. Бачу летять, а не повертаються — аж на серці радість, значить відліталися, падлюки! Прилітати стало по базах їхніх, я сам бачив. Потім їх взагалі не стало — росіян — тільки наші, місцеві "вояки", їх трьохсотими привозили на ті ж бази, де вони раніше дислокувалися. Схоже, що лікувати їх було нікому і нічим. Що мені допомагало вижити? Віра в перемогу України й любов до України", — згадує Сергій.
В цей час дружина Сергія перебувала разом з дітьми за кордоном і саме вона наполягла, щоб чоловік виїхав. Тим більше мобілізаційні облави стали більш щільними. Дізналися про маршрут через Росію: вартість поїздки — 22 тисячі рублів з людини (це приблизно 13 тисияч гривень або 350 доларів). Сергію прийшлося продати коштовну річ, щоб зібрати цю суму.
"Мені дали контакти перевізника, і він відвіз нас, чотирьох чоловіків, легковим автомобілем "козячими стежками" до с. Піщанка Ростовської області. Звідки ми перейшли на кордон з Ростовською областю. Там росіяни організували блок-пост, де ФСБ перевіряло чоловіків: роздягали по пояс, шукали татуювання з українською символікою, дивилися на сліди від автомата, бронежилету. Перевіряли смартфони на наявність фото і відео, дивилися акаунти в соцмережах. Ставили такі питання: "Як ви ставитися до Путіна, до спецоперації? Це спеціальна операція чи війна? Чи були ви у РФ, що там робили?" Мені пощастило, бо мене не роздягали і спитали тільки про ліки, які я віз. І про те, що збираюся робити у РФ. Я відповів, як підказав водій, що їду на заробітки", — розповідає Сергій.
Ще одна порада, яку дали чоловіку: мати номери телефонів росіян (друзів, родичів). Через них на блок-посту теж перевіряли. Далі Сергій мав намір їхати в Донецьк, але таксист порадив йому не витрачати час і одразу їхати на російський кордон, в бік Ізвариного, минаючи митницю так званої Луганської народної республіки. Також перевізник порадив оформити міграційну карту, щоб не було проблем у РФ. Далі Сергій вирушив у Новошахтинськ, потім — у Москву.
"У мене була одна мрія: лягти спати. Я дістав паспорт "ЛНР", щоб не "світити" український. На ресепшені мені сказали: "Цей документ не котирується". Тоді я дістав паспорт України. "О, а цей взагалі не котирується. Дано розпорядження з паспортами "Л/ДНР" і України не селити до готелю. Якщо я вас поселю, то залишуся без роботи". Так сказав адміністратор. Жодні мої вмовляння й аргументи про ніч і дощ не діяли. Єдине, що мені дали, адресу іншого хостела. Я вийшов у дощ і поїхав шукати місце, щоб переночувати. В одному хостелі мене таки зголосилися таємно поселити, але, коли я побачив кімнату і тих, хто там був — а це якісь злодюжки, вирішив, що ночувати там небезпечно і пішов геть", — каже Сергій.
Знайти місце допомогла дружина, яка через приятельку влаштувала чоловіка на ночівлю в офісі. Його господар — українець, він дозволив дві доби побути у приміщенні охоронця, відпочити перед дорогою за кордон.
В Чехію Сергій добирався автобусом з автовокзалу "Северные ворота". Квиток Москва-Прага коштував 15,5 тисяч рублів. Як згадує чоловік, вони швидко пройшли російсько-латвійський кордон. В автобусі були не тільки росіяни й українці, ще були італійці, французи.
"В Ризі диспетчер, до якого я звернувся з питаннями, здивувався через те, що ми приїхали на кілька годин раніше, ніж зазвичай. Поруч з кімнатою диспетчера були двері кімнати з українськими волонтерами. Вони мене нагодували, підказали, де зала для очікування транспорту. Для українців вона була безкоштовною. Доїхав я спокійно, мене зустріли рідні. Я дуже радію, що вибрався з окупації. Поруч моя родина, я працевлаштувався. Все добре", — говорить Сергій.
"Все одно моя Батьківщина — це Україна. Я дуже хочу повернутися, і діти мої теж хочуть повернутися. Але не в Алчевськ. Він отруєний "русским миром". Звичайно, що не усі там люблять Путіна. Відсотків 25 — це ті, що люблять Україну, вірять, що вона повернеться. Інші 25 відсотків — це жертви "зомбоящика" і пропаганди, там вже нічого не зробиш. Решта — люди, яким все одно, яка влада, які прапори: була б горілка і закуска. Але я вірю, що Україна переможе".
Авторка: Ірина Коваль
Читайте також
"Ми хочемо жити вдома". Історія лікаря, який тричі рятував маленьких вихованців від війни
"Мрію повернутися додому, в рідний український Сєвєродонецьк". Історія волонтерки Червоного Хреста
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
