Медик Ярослав Борисенко з перших днів повномасштабного наступу РФ надавав допомогу в окупованій Боромлі, а згодом у Бахмуті. Де зустрів війну, як рятував життя під кулями та як навчився миритися зі смертю пацієнта, лікар Сумського обласного центру екстреної допомоги та медицини катастроф, інструктор Всеукраїнської ради реанімації розповів Суспільному.
- Скільки років працюєте лікарем екстреної медичної допомоги?
- У 2007-му закінчив медичний інститут і працював педіатром. 2012 року отримав сертифікат лікаря медицини невідкладних станів, а до цього працював фельдшером.
- Чому медицина невідкладних станів?
- Я родом з Донецької області, з Краматорська. Мене по розподілу направили в Тростянець лікарем-педіатром. В той час зарплата лікаря-педіатра була 450 гривень. Я приїхав – зарплата мала. Спочатку жив у лікарні, доводилося підробляти. Пішов працювати на "швидку" фельдшером. Мені подобалися невідкладні стани. Потім я одружився, моя дружина працювала і працює фельдшером на "швидкій". І тому, мабуть я залишився. Тут більше момент несподіванки. Привід до виклику відомий, але ми не знаємо, коли приїдемо, чи добре до нас будуть налаштовані пацієнт або його родичі. Дуже часто викликають на одну проблему, а коли приїжджаєш, то там все набагато гірше чи простіше. Це така своєрідна лотерея і на багатьох викликах отримуєш дозу адреналіну. І це, мабуть, затягує.
- Робота на "швидкій" – це командна робота, як доводиться спрацьовуватись?
- Більшість бригад насправді працює одним складом, тобто люди вже спрацьовані. Я, наприклад, працюю виїзним лікарем на півставки і у мене графік може бути різний. Майже кожного разу працюю з новими людьми. З більшістю я вже перепрацював за ці 4 роки у Сумах, але подекуди це сповільнює командну взаємодію. Я працюю ще інструктором в навчально-тренувальному відділі при нашому центрі і в останні роки ми намагаємося привити стандартизовану схему огляду та надання допомоги, щоб всі робили все однаково за алгоритмом і за правилами. Так працює більшість цивілізованих країн і ми цього прагнемо. З більшістю наших працівників, які пройшли відповідні курси, більше порозуміння.
- Надання допомоги у мирний та військовий час чим відрізняється?
- За ступенем небезпеки – так. Але сказати, що важче переключитися з травмованих після ДТП на травмованих після вибуху міни – то ні. Бо люди всі однакові: однаково стікають кров’ю, однаково помирають, нажаль. В плані надання допомоги є певні особливості, але вони не сильно відрізняються. А небезпека і комунікація з росіянами, коли ми проїжджали через блокпости, додає новизни. А в плані надання допомоги – на 95% все відповідає стандартам, які ми виконували до цього. Я і в мирний час надавав допомогу при ампутаціях, вогнепальних пораненнях. Звісно, не в такій кількості були мінно-вибухові травми, але я під час війни ще жодного разу не побачив якихось нових травмувань або ушкоджень.
Початок повномасштабної війни та дорога до Сум
- З 24 лютого як змінилося Ваше життя, робота?
- Війну ми відчули вже 24 лютого. Того дня ми були в Кремінці на змаганнях бригад екстреної допомоги. Бачили, що ситуація стає більш важкою, але сподівалися, що все буде добре. Пізно лягли, бо готували завдання, 24 лютого мали о шостій ранку виїжджати на локацію. Але після п’ятої ранку ми з дружиною почули тупіт по коридору готелю. Стукали у кожні двері. До наших дверей ще не дійшли, але вже зрозуміли. Всі зібралися в актовій залі, бо люди були з різних областей, майже з усієї України. Вирішували, як кому добиратися. За годину ми вже виїхали. Проїжджали через усю країну, через Київ, бачили перші наслідки бомбардувань, дим у деяких містах. Добиралися майже добу. Вночі приїхали на Сумщину, по її території вже активно їздили російські війська. Переночували на одному з наших пунктів базування. Наступного ранку поїхали на Суми, хоча знали, що місто вже частково оточене. Ми їхали і побачили колону росіян: танки, БТРи, "Урали", артилерія, десь близько 150 одиниць техніки. Проїжджали повз неї і не знали, що робити: стояти на узбіччі, вмикати аварійку, їхати. Ми проїхали повз цю армаду і зрозуміли, наскільки це небезпечно.
- Дружина також поїхала з Вами? Не хотіла залишитися?
- Ми ж обидва медики і навіть такий варіант не розглядали. Ми розуміли, що потрібна наша допомога на місці. Ми навіть це не обговорювали.
- Приїхали до Сум – і що далі?
- Намагалися зрозуміти, що потрібно робити: бігти в магазин закуплятися харчами чи збирати речі. Базові речі зібрали, щоб віднести на роботу на випадок, якщо б там довелося жити. На станції швидкої допомоги вже розпочалися переформатування на військовий лад. Формувалися бригади з чоловіків, які заздалегідь дали згоду, що будуть виїжджати в умовно небезпечні місця, бо цивільна швидка не повинна виїжджати в так звану "червону зону", але хто знає, де впаде снаряд. Таких бригад було декілька. Вони виїжджали на виклики, супроводжували гуманітарні конвої з Сумщини на Полтавщину, виїздили до поранених. І до росіян виїжджали наші бригади, але по факту більшість із них вже були мертві.
- Засоби захисту були у вас?
- На початок війни у нас не було ні бронежилетів, ні касок. Ми активно намагалися їх дістати: вийшли на волонтерів, наше керівництво, безумовно, нам допомагало. Ми взяли шість бронежилетів для цих бригад і тимчасово використовували ті, що взяли у волонтерів. Згодом на Сумщину привезли 100 комплектів бронежилетів.
Зустріч з російським танками та допомога пораненій у Боромлі
- Ваш перший виїзд був у Боромлю?
- Перший такий, що запам’ятався. Ми виїжджали за пораненими по місту, я два рази їздив на Полтавщину, супроводжував гумконвой, а безпосередньо близький контакт із російськими солдатами відбувся, коли ми поїхали на виклик у Боромлю. Коли виїжджали на Полтавщину чи якісь села, ми розуміли, що в сусідній посадці сидять росіяни – не бачили, не розмовляли, але знали, що вони поруч. А безпосереднє спілкування відбулося під час виклику у Боромлю.
Суспільне Суми- Як Ви з ними спілкувалися?
- В той день, коли ми їхали, був організований гуманітарний коридор. Жителі Тростянця, Боромлі мали виїжджати на Полтавщину через Суми. І, їдучи на виклик, ми не були впевнені, але знали, що є "зелений коридор" і не повинно бути якихось великих проблем під час поїздки. Біля Гребениківки ми з’їжджали з пагорба і не бачили, що там. А піднявшись побачили, що там стоїть 2 БТРи російських. Я попросив водія зменшити швидкість. Ми повільно до них під’їхали, нас зупинили. Запитали, хто такі. Відповіли: "швидка". Тим більше, і одяг, і машина на це вказували. Запитали, куди ми їдемо. Спочатку намагався розмовляти з ними українською, але вони клеїли дурня, постійно перепитували і я перейшов на російську, щоб уникнути конфліктних ситуацій. Вони заявили, що про жодні "зелені коридори" нічого не знають, є лише наказ відкривати вогонь на ураження. Я говорю, що ми ж "швидка". "Ви б і нас розстріляли?" Вони відповіли: "Якщо б ви їхали швидше, то б ми вас розстріляли, бо не знаємо хто там їде". Вони обстежили наш автомобіль, забрали цигарки та ліхтарики. Дозволи їхати далі, але на прохання попередити інших, відповіли, що з ними немає зв’язку. Ми поїхали далі.
По дорозі в посадці бачили російську артилерію, проїжджали повз російські танки. Під’їхали до танка – він почав на нас дуло наводити. Ми з іншого боку об’їхали – і дуло за нами. Зупинилися, згодом виліз російський танкіст і посмішкою сказав, щоб проїжджали. Далі бачили ще багато російських солдатів, але нас не зупиняли. І безпосередньо біля заправки, на в’їзді в Боромлю (там стяв блокпост, на якому були вже не росіяни, а луганчани чи донеччани – вони відрізнялися за мовою, за одягом) ми показали документи, показали, що в машині. Вони нас пропустили і ми нарешті поїхали до пораненої. Їхали у два рази довше, ніж доїхали б у мирний час.
- У якому стані виявили постраждалу?
- Вона була у важкому стані, втратила багато крові. У боромлянській лікарні певну допомогу їй вже надали. На зворотному шляху один раз тільки проїжджали повз росіян – на виїзді з Боромлі. А там, де ми зустріли оту купу з танками, лише в посадці стояли ГРАДи і стріляли у бік Сум.
- А як під обстрілами їхали?
- Безпосередньо в нас не стріляли. Ми просто бачили, що снаряди летять в бік Сум. Коли доїхали до Старого села, то на одній з точок, де зустрічають гуманітарний конвой наші бригади, були вирви в асфальті від снарядів. Коли ми їхали в Боромлю, їх ще не було. Якщо б ми їхали хвилин на 15 пізніше, мабуть потрапили б під обстріл.
Робота під обстрілами у Бахмуті
- Чи виїздили з Сумської області?
- На початку травня ми повинні були забрати з "Азовсталі" поранених бійців, тоді ще велися перемовини. Було більше 100 бригад екстреної допомоги зі всієї України, від Сумщини – п’ять. Нас зібрали у Запоріжжі. Але з росіянами не вдалося домовитися. Ми там побули 4 дні і повернулися. А у серпні я був у складі першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова. Ми виїжджали у Бахмут, забирали поранених і перевозили їх. До лінії фронту було декілька кілометрів, місто обстрілювалося. Звісно, не в окопі сидиш, але і біля лікарні були обстріли, де ми працювали. Але я вважаю, що ми доволі непогано там допомогли. Та бригада, з якою їздив я і фельдшер із Сум Дмитро Довгополов, забирала найважчих постраждалих. Навіть були випадки реанімації під час транспортування.
- А скільки таких виїздів взагалі могло бути за добу?
- Подекуди ми в машині перевозили по 5-7 поранених, якщо вони були легкі. А були постраждалі важкі, тоді ми могли везти лише одного. За один виклик ми могли відвезти 7 військовослужбовців і це займало 2 години. Одного важкого пацієнта везли до Краматорська близько 5 годин. За місяць, який ми були там, наша бригада перевезла приблизно 70-100 поранених. Ми базувалися в Часовому Яру і виїздили в Бахмут.
- Ще поїдете на передову?
- Складне запитання. Звісно, хочеться допомогти, але в цивільному житті теж є хворі люди, які потребують допомоги. Ми періодично реалізуємо проєкти з МОЗ з навчання в лікарнях. Нещодавно провели сім курсів для Сумської обласної лікарні. Повинні працювати цивільна і військова медицини. Я вийшов на роботу, незабаром поїду у відрядження до США для обміну досвідом.
Фото: Ярослава Борисенка- Вас відзначено державною нагородою, як до цього ставитеся?
- Це мабуть найвища відзнака для лікаря. Наскільки мені відомо, я наймолодший Заслужений лікар України на Сумщині. Сподіваюся, що цю нагороду я заслужив, бо такі нагороди так просто не дають.
-Що дає сили жити і рухатися вперед?
- Я люблю жити за планом, в мене є певний план того, що я повинен зробити і це мені допомагає в житті. Наразі планів дуже багато: дописуємо книжку, навчаюся в аспірантурі. Ще дуже багато чого потрібно зробити і немає часу боятися. До жахіть війни я ставлюся професійно: шкода всіх, але емоції заважають надавати допомогу. Я навчився за ці роки, бо бачив багато смертей і в цивільному, і у військовому житті. На все життя запам’ятав першу дитину, яка вмерла, коли я працював педіатром. З часом навчився це відділяти. Я вмію якісно надавати допомогу – я її надаю. А, якщо я буду плакати і жалітися, то це буде відволікати. Коли повернувся з Бахмута чи з блокпоста під Боромлею, розумів, що могло статися по-іншому. Але це вже починаєш осмислювати, коли знаходишся в умовній безпеці. Ми ж не самогубці. Але навчився якось відділяти ці емоції і це допомагає.
Читайте також
- Супроводжували бригаду наведеним дулом російського танку. Спогади медиків, які допомагали людям в окупації
- "Ми маємо боротись": Лілія Ступіна, дівчина полоненого бійця "Азовсталі"
- Як виглядає село Боромля на Сумщині, яке звільнили від російської окупації
- Мародерство та руйнування. Як пережили окупацію мешканці Боромлі та Новгородського
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram