Суспільне Донбас підготувало цикл публікації "Історії, які вражають". Герої цього проєкту переселенці – люди, яким прийшлося покинути свої домівки, свою роботу, залишити тільки у своїх спогадах улюблені речі, фотоальбоми зі знімками різних поколінь своєї родини.
Вона народилася й жила в місті Сєвєродонецьк Луганської області. Тут навчалася в школі, в професійному коледжі, кухар за спеціальністю. Працювала у дитячому садочку. Мужньо боролася з тяжкою хворобою. Має інвалідність. Вимушена була під обстрілами з дітьми виїхати з рідного міста, як сама каже, просто в нікуди. Що прийшлося пережити, де знайшли тимчасовий притулок та про те, що болить в її душі Суспільному розповіла мати двох доньок Вікторія Кравцова.
"Тут ходили до садочка, до школи, як і я колись"
— Пані Віка, для вас місто Сєвєродонецьк — це батьківський дім, це історія вашої родини?
— Так. Моє рідне місто Сєвєродонецьк. У мене мама багато років тому приїхала до Сєвєродонецька працювати. Тяжко працювала, ще й була обрана депутаткою міської ради. І як молодий фахівець отримала нашу двокімнатну рідненьку квартиру на вулиці Курчатова, де до початку повномасштабної війни жила і я з дітьми. В мене є ще старша сестра, яка вже багато років тому поїхала до Москви. Ми з сестрою посварилися і не спілкуємось. Матуся померла шість років тому. Мої доньки теж народилися у Сєвєродонецьку, тут ходили до садка та школи, як і я колись. Я працювала у 38 дитячому садку. Потім тяжко захворіла і довелося звільнитися. Це сталося у 2019 році. Після оперативного втручання був тривалий курс лікування. Мені необхідно кожні пів року проходити серйозне дороге обстеження. В мене дві дівчинки. Аріні – 9 років. Вона в мене розумничка. Дарінці – 7 років. Завагітніла я за місяць до початку війни у 2014 році. Напевно події того року позначилися на моєму здоров'ї та на здоров'ї моєї майбутньої дитини. Молодша донька народилася завчасно, медики мені давали дуже погані прогнози, поставили їй діагноз "дитячий церебральний параліч". Дякую Господу, дівчинка ментально здорова, дуже розумна. Але ж в неї діагноз ДЦП підтвердився.
"Треба терміново тікати. А куди? В нікуди"
— Як для вас почалася війна? Що довелося пережити вам та вашим донечкам?
— 24 лютого від самого ранку була якась напружена обстановка у місті. Подзвонив один мій друг і порадив, якщо у мене на картці залишилися гроші, зняти їх. Я пішла знімати гроші, а тільки увійшла до квартири, пролунав страшний вибух з боку колишнього аеропорту. А я пам'ятаю, як ще у 2014 році, коли підірвали міст, почалися обстріли вулиць. У мене ще Арінка була маленька. Я вирішила, що моя дитина не почує жодного "баха". І ми тоді поїхали до знайомих в село. І тут знову вибух! Я розумію, що тепер маю вже двох дітей. Я стою в коридорі, і як закричу: "Швидко всі одяглися!" Дівчата остовпіли. Вони страшенно злякалися. Я теж злякалася. Думаю, зараз буде, як у 2014 чи ще гірше. Треба терміново тікати. А куди? В нікуди. Так ми й залишилися. Ховалися у ванній кімнаті. Двічі спускалися до підвалу. Там було дуже холодно, сиро і дуже страшно.
Я завжди казала, що мати не має права на страх. Тобі страшно, але ти не маєш цього показувати. Ось так сидимо, будинок ходить ходором, а я дітей обіймаю та розмовляю з ними. "Мамо, з нами все буде добре?" — запитують. Відповідаю: "Дівчатка, якщо наш будинок зруйнують, то ми шукатимемо місце, де будемо жити. Давайте, помрійте, куди ви хотіли б поїхати та які вам потрібні подарунки". І діти говорили, що вони хочуть конструктор, планшет, пояснювали, чому їм потрібний саме такий подарунок. А ще я голосно читала молитву, просила, щоб ми хоч живі залишилися", — Вікторія згадує зі сльозами на очах.
"Взяли у квартирі передусім документи та зовсім небагато речей"
– Ви сама виховуєте дітей. У вас немає близьких родичів. Як вдалося виїхати із Сєвєродонецька?
— З батьком дітей ми, скажімо так, не зійшлися характерами. Але саме він нас вивіз. До 8 березня було чотири прильоти до нашого будинку. Ми під час обстрілів перебували з дітьми у ванній кімнаті. 8 березня вранці у нас зібралося кілька сусідів. У під'їзді на цей момент на нашому поверсі залишалися мешканці трьох квартир. Ми все-таки сподівалися, що обстрілів не буде, але ж дотримувалися правил двох стін. Моя приятелька зробила солодкий пиріг. Знаєте, із таких вафельних коржів, що продають у кондитерських відділах. У неї були такі — купила ще до 24 лютого. Ми намазали коржі варенням, і вийшов торт. Діти сидять за столом, їдять із задоволенням. Свято для них. І раптом вибух. Старша так і застигла зі шматком у роті, рушити не може від страху. Я , щоб молодша не чула цих страшних звуків, закрила долонями їй вуха. Вибуховою хвилею у нас вибило вікна. Я дітей вивела до під'їзду. Стоїмо біля ліфта. Я читаю "Отче наш". Тоді я сказала: "Все! Це вже не міцна, це вже не фортеця". Зателефонувала батькові моїх дівчат. Він вивіз нас до 10 школи, де було бомбосховище. Коли їхали, уздовж дороги вся вулиця горіла. У бомбосховищі ми просиділи до 14 березня. Туди, до школи був "приліт". Перебило опалення, підвал залило водою. Виносили відрами воду.
Я вважаю, що кожен дорослий повинен відповідати за життя та здоров'я своєї дитини. Залишатися в підвалах з дітьми, наражати дітей на небезпеку неприпустимо. Даріна — особлива дитина, яку взагалі від усіх неприємностей необхідно захищати. Треба було виїжджати. Але у місті машину заправити неможливо! Що робити? Я перебуваю у громадській організації "Мама діє". Я зателефонувала керівниці цієї організації Катерині Жуковій та сказала, що нам потрібен бензин. Катя – справді може все, людина незвичайна. За п'ять хвилин Катерина передзвонила, і повідомила, де ми зможемо залити бензин. Тому ми і змогли виїхати з зони бойових дій на машині до Хмельницької області в село Гуків до родичів батька моїх дітей. Там нас добре прийняли. Я дуже вдячна цим людям. А збиралися ми у Сєвєродонецьку буквально кілька хвилин під обстрілами. Взяли у квартирі передусім документи та зовсім небагато речей. Добре, що ортопедичні черевики вистачило розуму схопити. Дві пари босоніжок забула взяти, на літо Даринці дуже знадобилося б.
"Віка, ти і твої діти у безпеці. Залишайтесь!"
– А чому ви з дітьми поїхали саме до Ужгорода?
– Коли ми трохи відійшли від стресу, пожили у безпеці, я вирішила рухатися далі, а саме їхати до Ужгорода. Я знала, що там Даріна може пройти реабілітацію. Потягом ми втрьох дісталися Ужгорода. І вже на вокзалі нас зустріли волонтери благодійної організації "Благодійний фонд "Сила Ужгорода""Сила Ужгорода". Благодійний фонд, який опікується внутрішньо переміщеними особами та тимчасовим прихистком "Мама і маля", який зробили волонтери, які допомагають вимушеним переселенцям на вокзалі. Волонтерський хаб "Сила Ужгорода" знаходится на залізничному вокзалі Ужгорода. БО "Сила Ужгорода" UA883052990000026000023604055EGRPOU 44882883.
Волонтери із "Сили Ужгорода" привели мене сюди, до цієї будівлі, де тепер у нас є своя кімната, і сказали: "Віка, ти і твої діти у безпеці. Залишайтесь!". Тоді це був такий перевалочний пункт. Хтось ночував тут, а потім їхав за кордон, комусь волонтери допомагали знайти квартиру… Але тепер тут відкрили прихисток "Мама та маля". Проживання безкоштовне. Я вважаю, що на західній Україні найкраще місце для лікування та реабілітації дітей із таким захворюванням, як у моєї Даріни. Для дітей із діагнозом "дитячий церебральний параліч" тут є всі умови для реабілітації.
Вже тут, в Ужгороді, молодшій доньці зробили операцію на ніжці. Гроші на операцію зібрали волонтери благодійної організації "Благодійний фонд "Сила Ужгорода" за кілька днів. Дали оголошення і зібрали потрібну суму. Не знаю, якими молитвами я це вимолила, люди за три години цю суму зібрали. Тепер готуємось до другої операції. І, звісно, сподіваємось, що волонтерам вдасться також швидко зібрати гроші. Тепер Дарінка спить у ортезі, розминаємо ніжку, вже пройшли реабілітацію, ще буде наступна… У нас так виходить, що лікування та реабілітація потрібна то Дарині, то мені. Такий постійний процес. Добре, що нам допомагають волонтери.
30 березня я дізналася, що наша квартира у Сєвєродонецьку згоріла. Оформила довідки тимчасово переміщених осіб у департаменті соціального захисту, але поки що ні "переселенських", ні "дитячих" грошей не отримала. Щоправда, мені пенсія по інвалідності приходить вчасно. Але на таку мізерну суму жити сім'ї неможливо. Так, один раз отримали матеріальну допомогу від ЮНІСЕФ. А мені й Даріні потрібні гроші на ліки, на обстеження. Тільки за КТ, яке мені обов'язково треба було зробити, довелося сплатити три тисячі гривень.
"У них нікого немає, крім мене, а в мене нікого, крім них"
— Ви у 2014 році, коли Сєвєродонецьк був тимчасово окупований, теж виїжджали з міста. Як це — вдруге стати переселенкою?
— Якщо вперше все швидко закінчилося — місто звільнили, і ми повернулися додому, то це вже зовсім інші почуття. Ти почуваєшся якимось знедоленим, руки опускаються, намагаєшся якось бадьорити себе. Умовляєш себе, переконуєш, що зможеш працювати, щось назбираєш... Мучишся від депресії. Лягаєш обличчям до стіни, ні з ким не хочеш розмовляти. Я розумію, що не маю цього права, усвідомлюю, що депресивний стан може стати пусковим механізмом для рецидиву хвороби. І намагаюся впоратися із цим, адже маю двох дітей. Я за них відповідаю. У них нікого немає, крім мене, а в мене нікого, крім них.
Якісь невеликі кошти та гуманітарна допомога є. Але ще Дарінці потрібна друга операція, тепер на руці. І мені необхідно на це мати гроші. Якщо ти живеш удома, то ти можеш щось планувати, на щось розраховувати… А так, раптом нам скажуть, мов тут вже не можна знаходитися, то нам доведеться винаймати житло. І гроші, які я буду отримувати, віддаватиму за проживання.
— А таке може статися?
— Може. Все може бути. Але поки що у нас, слава Господу, є де жити – у прихистку "Мама та маля", який створили волонтери благодійної організації "Благодійний фонд "Сила Ужгорода". У цьому невеликому будинку є все необхідне: житлові кімнати, кухня, ванна кімната, посуд, постільна білизна… Нам сюди привозять їжу. Діти ходять відвідують гуртки у школі, що знаходиться поруч, займаються з психологом.
У нас із доньками тут своя невелика кімната. Але так хочеться, щоб дівчата були забезпечені навчальним приладдям, могли успішно вчитися онлайн.
"Головні проблеми – кошти на другу операцію Даріні та гаджети для навчання дітей"
— Яка допомога вам зараз потрібна?
Мені потрібні гаджети для дітей. Маю старий смартфон. Комп'ютера та планшета у нас немає. Як дітям здобувати знання в наших умовах? Я вже навіть не знаю, куди мені звертатися, щоб дітям подарували ноутбук та планшет. Отже, головні проблеми – кошти на другу операцію Даріні та гаджети для навчання дітей. Розраховую лише на благодійну допомогу. В нас багато, дуже багато добрих людей. Наприклад, представниця однієї організації сплатила нам ортез для Дарінкі. Волонтери із БО "Благодійний фонд "Сила Ужгорода" стільки багато роблять для переселенців, іноді навіть неможливе! Як кажуть, стукають у всі двері. Навіть квартири людям знаходять для тимчасового проживання. Але їм доводиться шукати, просити, пояснювати, збирати… Слава Господу, люди, які живуть на західній Україні, небайдужі до чужої біди.
"Чому "вони" вирішили, що можуть вторгнутися в моє життя?»
— Які у вас плани на майбутнє?
— Плани на майбутнє… Зараз я не знаю, як відповісти на це питання. Сьогодні живу одним днем. Знайомі сказали, що моїй квартирі у Сєвєродонецьку "все", згоріла повністю. Зараз збираюся йти до прокуратури з цього приводу, напишу заяву, що моя квартира у Сєвєродонецьку розбомблена. Мені сусіди надіслали фотографію своєї розгромленої квартири, мою ж неможливо сфотографувати. Тож і після перемоги нам повертатися нікуди.
Якщо раніше я щось планувала, то зараз нічого. Для людини важливо знати, що вона має житло, навіть орендоване. В європейських країнах громадяни часто живуть у орендованих квартирах, платять гроші. Але кожній людині треба бути впевненою в тому, що завтра вона з дітьми не залишиться на вулиці. У нас такої гарантії немає.
І потім… Заважають спогади, які не можна забути. Вони весь час повертаються. Це коли ми їхали в нікуди - вздовж вулиці Гагаріна у Сєвєродонецьку, де все горіло. Зруйновані будинки, пожежні машини… Я прийшла до тями, коли опинилася в бомбосховищі. Стоїть моя молодша дитина, в руках – чотири іграшки, в очах - страх! Ми втратили надію на майбутнє, свої будинки, свої міста, бо чужий народ зайшов у мою країну і назвав себе "визволителем". Чому вони вирішили, що мають право вторгнутися в моє життя, "звільняти" мене та моїх дітей? Відібрали дім, мирне небо... Це воєнний злочин Росії.
Я щодня згадую слова дівчини – волонтерки із Благодійної організації "Сила Ужгорода": "Віка, ви тепер у безпеці. Залишайтесь!" Поки основне моє завдання, щоб мої діти були в безпеці! Ось про це я постійно думаю.
Автор проєкту "Історії, які вражають" Наталія Федорова
Читайте також
- "Куди їхати, чим добиратися, ніхто не знав!" Історія мами – виховательки, яка вміє втілювати дитячі мрії
- "Віримо, що повернемося, що не втратимо свої будинки вже вдруге!" Історія матусі, для якої чужих дітей не буває
- "Бабусю, можна я тебе мамою називатиму?" Історія жінки, яка заради онука перетинала кордони чотирьох країн
- "Мрія – знайти роботу, заробити на житло і повернутися до України". Історія жительки Сєвєродонецька, яка сумує за домом
- Нас, українців, неможливо зламати. Історія лікарки, яка стала офіційним свідком воєнних злочинів РФ
- Історія імама з Луганщини, який переконаний – воєнні злочинці будуть покарані
- "Україна бореться за весь цивілізований світ". Історія бригадного генерала, який боронить Україну
- "Збираємося після перемоги повернутися на свою університетську базу". Історія з життя ректорки переміщеного університету
- "Я хочу жити тільки в своїй країні! Іншої у нас немає!" Історія лікаря, нагородженого орденом "Лідер України 2020 року"
- "Їхали два дні та дві ночі". Історія евакуації вихованців Луганського обласного будинку дитини
- "Війна увірвалася до нашого будинку вже вдруге". Історія бабусі-опікунки та її онуків
- Пацієнти пишуть: "Коли закінчиться війна, ви повернетесь?" Я обов'язково повернуся. Історія медикині з Рубіжного
- "Українці об'єдналися як єдина сильна нація" – генеральний директор медичного центру Михайло Міщенко
- "Готова пів дня працювати будівельником, а іншу половину — за фахом, вчити дітей!" Історія вчительки з Сєвєродонецька
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook та Instagram
