"Наше життя закінчилося 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей

"Наше життя закінчилося 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей

"Наше життя закінчилося 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Фото ілюстративне, GettyImages

358 дітей вже загинули у війні, яку Росія розв’язала проти України. Це офіційні дані станом на 31 липня. Вони не остаточні. Адже триває ідентифікація загиблих, а Росія продовжує атакувати, вбиваючи дітей. Ми публікуємо п’ять історій загиблих та монологи їхніх матерів.

Текст створений за підтримки платформи пам'яті Меморіал. Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні Росії проти України. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Олександра, втратила 5-місячного сина: "Мені важко дивитися на дітей такого ж віку"

26-річна харків’янка Олександра Коростельова втратила і чоловіка, і сина. 33-річний Микола та 5-місячний Михайло загинули під час російського обстрілу міста.

24 лютого сім’я була в Харкові. Згодом евакуювалися. Але за два місяці Олександрі запропонували роботу в одному з харківських салонів краси. Тож родина переїхала назад.

Ввечері 26 травня Олександра була на роботі, чоловік і син чекали її неподалік в авто. Почався обстріл. Микола побіг до дружини. Далі разом вони рушили в укриття. Микола ніс Михайла на руках, син плакав. Мама бігла позаду, за кілька кроків від них. А тоді пролунав черговий вибух.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Міша з мамою. Фото з архіву родини.

Олександру привалило. Коли вибралася з-під завалів, побачила Миколу. Михайла знайти не могла. За три години рятувальники відшукали його на даху будинку. Малюка підкинуло на 15 метрів вгору і від удару він загинув на місці.

"Я побачила Мішеньку тільки через два дні після трагедії, у морзі. Його маленькі ручки були в подряпинах, ніжка зламана. А личко зовсім не постраждало, — розповідає Олександра. — Ми з чоловіком любили свого сина до нестями. Мріяли дивитися, як він зростає. Думали: яке ж слово скаже першим. Я чекала, коли він уже почне повзати. Ми називали Мішеньку директором. Він був серйозним малюком. Мав такі розумні блакитні оченята.

Перші два тижні після трагедії я допомагала батькам з маленькими дітьми. Усі речі Міші віддала. Треба було себе чимось зайняти.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Місце обстрілу біля будинку сім'ї Олександри Коростельової в Харкові. Фото з архіву родини.

Зараз сильно відчуваю травму. Важко дивитися на дітей такого ж віку, як був мій синочок. Важко бачити батьків з малюками. Я йду і дивлюсь ніби крізь них.

Не раз запитувала себе: "Чому я залишилася жива, навіщо?!" Але у мене є старший син (від першого шлюбу, – ред.), про якого маю дбати. Ми з ним виїхали за кордон. Треба влаштувати Микиту до школи. Також я опановую нову професію, хочу бути фотографинею.

Так, мені зараз важко будувати плани на життя, однак я розумію, що маю бути сильною".

Читайте також: "Важко зрозуміти, чому РФ може не потрапити під визначення держава-спонсор тероризму" — дослідник Крістофер Етвуд

Євгенія, втратила 10-річного сина: "Не віриться, що Діма не зайде в кімнату, не обійме мене"

Євгенії Ус 36 років. Останні десять з них вона з чоловіком Максимом жила в Чернігові. Їхній молодший син помер у 2017-му. А старшого — 10-річного Дмитра — вбив осколок російського снаряда. У хлопчика був аутизм, мама майже весь час присвячувала піклуванню про нього.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Загиблий через обстріл росіянами Дмитро Ус. Фото з архіву родини

З перших днів повномасштабної війни в Чернігові одна за одною лунали сирени. Та в укриття родина ходила лише раз. Для Дмитра це було надто складно: там багато людей, хлопчик нервував, вибігав на вулицю. Тож сім'я облаштувала місце в коридорі, де перебували під час повітряних тривог. Там і спали, і бавилися. Дмитрик призвичаївся до нових реалій. Відволікав себе, складаючи пазли, грався улюбленими машинками, антистресовими іграшками.

16 березня ввечері Євгенія з чоловіком та сином спустилися у під'їзд. Перед їхнім будинком впав снаряд, вибуховою хвилею вибило двері та вікна. Чоловік Євгенії вцілів, жінку оглушило та поранило осколком в гомілку. Дмитрику ж осколок потрапив у голову. Лікарі тиждень боролися за життя дитини, а 23 березня хлопчик помер.

"16 березня я бачила сина востаннє, адже в лікарню через травму прийти не могла. Коли тоді прилетіло, я помітила пляму крові біля його голови, і зрозуміла — Діма вже не встане. Він так тихенько стогнав, очі були закриті. Нам з чоловіком часто кажуть "все мине, все забудеться". Ніколи це не забудеться.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Обстріляний під'їзд сім'ї Усів в Чернігові. Фото з архіву родини.

Діма дуже любив перебирати моє волосся, розкуйовджував, гладив. Любив обійматися. Не віриться, що він більше не зайде в кімнату та не обійме мене.

Син був таким розумником. Вчителі хвалили його. Перші слова Діма почав вимовляти в 9 років і я мріяла, що скоро він повноцінно заговорить.

Знаєте, коли росіяни почали обстрілювати Чернігів, я розуміла: виїзд з міста зараз — це на свій страх і ризик. І не ризикнула. Боялася, що може не вдатися, не хотіла наражати сина на небезпеку. Важко не звинувачувати себе, не думати: "А що було б, якби ми виїхали?" Хоч і розумію: не можна себе картати. Адже винні саме росіяни, які цілеспрямовано б’ють по цивільних об’єктах.

Знаю, що потрібно жити далі. Змиритися, так би мовити. Мій чоловік планує опанувати ІТ і працювати в цій сфері, я допомагаю йому. Мені ж емоції час до часу допомагає вгамувати малювання — розфарбовую картини.  Живемо далі".

Читайте також: "Азовсталь — місце, де українці ще раз показали, що вони — сталеві" — історія дружини загиблого "азовця"

Марина, втратила 13-річного сина: "Я кричала на весь ліс! А ці тварини стріляли" 24 лютого сім’я Пічкур прокинулася від вибухів у столиці. Подружжя того ж дня виїхало з Києва, адже мешкали на 16 поверсі висотки й боялися влучання ракети. 36-річна Марина, яка була на шостому місяці вагітності, її чоловік та 13-річний син разом з іншими родичами вирушили до заміського будинку в Макарівському районі (на прохання героїні населений пункт не вказуємо). Там провели чотири дні, ховалися в підвалі. 28 лютого росіяни обстріляли Пічкурів з танка, коли ті намагались евакуюватись. 13-річному Ростиславу відірвало руку, пробило грудну клітину та легені. Один зі снарядів застряг у тілі дитини.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Ростик Пічкур, який загинув від російського танкового обстрілу на Київщині. Фото з архіву родини

"Наше життя закінчилося 28 лютого 2022 року. Тоді вбили мого сина. Того дня я, мій чоловік, сестра, мої батьки та Ростик на двох автомобілях намагалися евакуюватися. Нас не пропустили на двох блокпостах. У селі Бузова ми розвернулись назад. Проїхали метрів 300 й зустріли російські танки. Вони випустили снаряд в машину чоловіка, але не попали. Ми вискочили з автомобілів і побігли в ліс.

Як трохи стихло, я підійшла до свого авто, хотіла спробувати від’їхати. Почула вибух. А потім побачила, що Ростик лежить на землі. Підбігла. Хотіла повернути його за ручку, а вона залишилася в мене.

Ростику відірвало ліву рученьку. Пробило грудну клітку. Він загинув миттєво. У його тілі застряг один зі снарядів. Навіть не встиг закрити очі. Я кричала на весь ліс! А ці тварини стріляли.

Мої батьки залишилися з Ростиком. А ми з чоловіком та сестрою шукали, де сховатися. Врешті один із місцевих прихистив мене в погребі, а чоловік зі сестрою забрали батьків і Ростика. Знайшли недобудований будинок, там були ковдри. Замотали в них сина. Там переховувалися всю ніч.

Наступного ранку ми вже були разом. Повернулися до наших машин. Одна з них була зруйнована. Ми повантажили тіло Ростислава разом зі снарядом на авто, яке вціліло, та виїхали.

Далі найстрашнішим було занести сина в морг. Це робив чоловік. Закривав там оченятка. Ми змогли похоронити нашого сина цілого, снаряд, який застряг у його тілі, витягнули рятувальники.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Машина родини Пічкур після обстрілу російського танку. Фото з архіву родини.

Ростик був найпрекраснішим сином на землі. Ріс добрим, щирим. Був таким усміхненим хлопчиком. Ніколи нікого не ображав. Він займався тхеквондо, у грудні 2021-го захистив червоний пояс. Вивчав німецьку мову, мріяв поїхати до Німеччини. Збирав машинки, мріяв про справжнє BMW. Любив картинг і  їздити на рибалку, особливо на щуку. Я ним дуже пишалася.

Коли я завагітніла вдруге, Ростінька зрадів, дуже чекав на братика. Чоловік постійно був на роботі, то ми з Растішкою разом ходили на УЗД. Він чекав у коридорі, щоби першим побачити фото маленького. Ростик був не таким, як усі. Особливим.

Коли мене сьогодні питають, як я, то відповідаю, що важко. Я хочу кричати на весь світ, моя душа виє від болю. Мені б хоч на хвилину до нього. Щоби подивитися, як він там без нас.

Тепер щоразу, коли їдемо повз те прокляте місце, де вбили Ростика, зупиняємося та кладемо квіти, цукерки, іграшки. Хочемо зробити там пам'ятник маленький.

Я вірю, що ми вийдемо з цієї війни переможцями. Але як сім’я ми будемо спустошеними".

Читайте також: Вибухи на ринку, вода з опалювальних труб, розмінування та фільтрація — історія подружжя з "Азовсталі"

Маріанна, втратила восьмирічного сина: "Ми його любили більше за життя"

До 24 лютого 28-річна Маріанна П'яхіна працювала в дитячій поліклініці Херсона. Виховувала з чоловіком восьмирічного сина Кирила. Сім’ї вдалося евакуюватися з Херсона, у квітні вони оселилися у Вінниці. Син — один із трьох дітей, які загинули в цьому місті під час ракетного обстрілу 14 липня.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Маріанна П'яхіна з сином Кирилом, якого вбила російська ракета у Вінниці. Фото з архіву родини

"Коли у Херсоні почалася війна, багато стріляли, звуки були жахливі. Кирило боявся. А я казала, що все буде добре, що ми поїдемо туди, де не стрілятимуть. Ми навіть звернулися до психолога, щоб нам порадили, як правильно пояснювати дитині, щоб він не боявся. Ми його любили більше за життя.

Кирило любив гратися з конструктором, робити будиночки, замки. Завжди просив мене подивитися на результат. Мав улюблену іграшку — ведмежа Потапа. Він спав з ним, купав його.

За кілька днів до трагедії Кірюша чекав на бабусю, дуже за нею скучив. Ми пішли зустрічати її на автовокзал. Він настільки зрадів, що аж плакав.

Складно зрозуміти, що з нашою дитиною таке трапилося. Я досі не вірю, що Кирила нема. Як з цим жити далі — поки не знаю.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Пожежник перед пошкодженою російською ракетою будівлею у Вінниці, 14 липня 2022, AP Photo/Efrem Lukatsky

Зараз спілкуюся з психологом. Але що сказати іншим батькам, які втратили дитину, — не знаю. Як тільки бачу новини про інших дітей, які стали жертвами війни, плачу. За що їм це?

Я розумію, що повинна жити далі заради його ім'я, він би цього хотів. Але це так боляче".

Марина, втратила 15-річного сина: "Здається, що це якийсь страшний сон, від якого не можу прокинутися"

24 лютого мешканка Чернігова 45-річна Марина Шелупець була за кордоном. Її сини — у Чернігові. 9 березня діти вирішити евакуюватися автомобілем. За кермом був старший — 24-річний Сашко, вивозив з міста під обстрілами молодшого 15-річного брата Максима, свою дівчину Діану та її маму. Біля села Количівки авто перетнулося з російським танком. Росіяни відкрили вогонь. Машина майже одразу заглухнула.

Саша сказав всім вискакувати. Максим уже не рухався: у нього в спині була велика дірка. Того дня загинула також й мама Діани. Дівчині та Сашку вдалося врятуватися.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Марина Шелупець з сином Максимом, який загинув через російський обстріл під час евакуації з Чернігова. Фото з архіву родини

"У нас із сином були близькі стосунки. Він був дуже добрим. Коли я почувалася погано, не ставив зайвих запитань, а міг мовчки зробити чаю. Щоразу перед сном ми цілували один одного, бажали "на добраніч". Щодня я казала йому, як люблю його. А він відповідав так само.

Останні пів року я хотіла повезти Максима кудись на відпочинок. Спершу планували полетіти в лютому на Тенерифе, але зникли прямі рейси. Потім хотіли на Кубу. Та врешті виявили, що у Максима термін дії паспорта скоро закінчується. Я засмутилася. А Максим сказав, що нічого страшного. Ми записалися на подачу нових документів на 28 лютого.

Моя подруга зненацька запропонувала з'їздити на тиждень до Єгипту. З 20 по 27 лютого. Вирішили, що я зараз відпочину з подругою, а потім, у березні, з Максимом. Ми не вірили, що може бути велика війна. Навіть думки не було, що може трапитися такий жах.

24 лютого побачила повідомлення від старшого сина: "Почалася війна". Зателефонувала Максу, він тільки прокинувся. Почала пояснювати йому, які речі зібрати. Сказала, що зараз приїде Саша зі своєю дівчиною, заберуть його до їхнього батька.

Потім я не могла вилетіти з Єгипту. Діти й колишній чоловік казали, щоб і не намагалася, бо це все скоро закінчиться.

9 березня Максим був у батька. Через часті обстріли сиділи в погребі. Син казав мені, що боятися йому нічого. Найстрашніше, що може трапитися, — те, що його вб'ють. Але він не боїться цього, головне, щоб швидко. Я запитувала, як він може таке казати, мені ж боляче. Макс відповідав, що це і є те, чого він найбільше боїться: якщо його вб'ють, то я буду дуже страждати.

"Наше життя закінчилось 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей
Фрагменти розстріляної машини родини Марини Шелупець. Скриншот з архівного відео родини

9 березня мої діти виїхали машиною з Чернігова. Я в той день вилітала до Польщі й ми домовилися зустрітися у Луцьку. Я хотіла забрати Макса і поїхати з ним до Іспанії, бо ми там жили колись.

Ввечері я прилетіла до Польщі. Включила телефон і прочитала у вайбері повідомлення від колишнього чоловіка. Дізналася, що Максим загинув. Я не хотіла вірити цьому. Не могла зрозуміти, що він таке мені пише. Як таке може бути? Мені викликали "швидку" в аеропорт.

Довгий час я не хотіла в це вірити. Та й зараз не хочу. Здається, що це якийсь страшний сон, від якого не можу прокинутися.

На місце розстрілу машини не міг ніхто добратися до середини квітня, бо там були бої. Потім виявилося, що машина вщент згоріла, а Максима поруч немає.

Ми довго його шукали. Була різна інформація, яка не підтверджувалась.

Тільки через два місяці у морзі сказали, що є підозра на одне з обгорілих тіл, яке привезли з того місця. На спині були залишки сірої куртки, на маківці світле волосся. Я відшукала слідчу, вона надіслала мені фото. І я впізнала, що це його куртка. Ми змогли поховати сина в травні.

Я знаю, що понад усе він хотів, щоб я не страждала, але поки що я не можу прийняти все це. Стараюсь не плакати, не хочу, щоб він бачив зверху, що я весь час плачу. І попри все вірю, що буде наша перемога. Що наші діти більше не будуть гинути.

Коли я була у Єгипті, то зустрічала там росіян. Намагалася якось донести, що їхні новини брешуть, що вони вбивають невинних людей. Але це нереально. Зараз я не хочу нічого їм пояснювати. Цим людям легше закрити очі й вуха і вважати, що весь світ проти них, а вони "асвабадітєлі". Мене ось "асвабаділі" від улюбленої дитини".

Авторка: Яна Ільків.

Читайте також

Бомбосховищ немає. Якими мають бути шкільні укриття і наскільки вони безпечні

Вразливі. Як живуть ті, хто не може втекти від війни

Пекло невідомості. Як в Україні шукають безвісти зниклих військових

Під час війни більшість людей переживають горе та втрати. Як із цим справляється наш мозок

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди