Повнометражні снаряди війни: як Росія використовує кінематограф у пропаганді

Повнометражні снаряди війни: як Росія використовує кінематограф у пропаганді

Повнометражні снаряди війни: як Росія використовує кінематограф у пропаганді

Одним із вагомих інструментів російської пропаганди є кіно. Редактор рубрики “Кінематограф” Gogol.media Ігор Кромф у своїй колонці для Суспільне Культура розповідає, як Росія формує стереотипи щодо окупованих територій, використовуючи кіно.

Сучасна реальність інформаційного суспільства змінює всю структуру суспільних відносин, зокрема й те, що стосується війн. Тепер війна має так званий гібридний характер та ведеться не лише в безпосередній зоні бойових дій. Противники воюють у всіх сферах діяльності: економіці, медіа, культурі, туризмі, спорті.

У просуванні своєї агресивної політики Росія зокрема використовує кінематограф. Не дарма комуністичний вождь Володимир Ленін зазначав, що найбільш важливим із усіх видів мистецтва є кіно.

Російсько-грузинська війна. Початок

Постер фільму “Олімпус Інферно” Ігоря Волошина
Постер фільму “Олімпус Інферно” Ігоря Волошина. Повнометражні снаряди війни: як Росія використовує кінематограф у пропаганді

Раніше кінематограф як зброю в гібридній війні Росія застосовувала проти Грузії після П’ятиденної війни 2008 року. Тоді першим “снарядом” у цій кіновійні стала стрічка “Олімпус Інферно” Ігоря Волошина.

Фільм знімали спеціально в пришвидшеному темпі, щоб уже за пів року після завершення війни він міг вийти в прокат. “Олімпус Інферно” – назва вигаданого метелика, який, за сюжетом, водиться в Південній Осетії. Американський ентомолог Майкл та російська журналістка Женя їдуть в цю грузинську автономію, щоби зняти документальну стрічку про цих комах.

Однак в результаті знімають документалку про “воєнні злочини грузинських військових” та “геноцид осетинів”. У цій стрічці також є шаблонний воєнний злочинець – грузинський військовий Вахо – та хоробрий чесний осетинський вояк Ахсара, який мститься грузинам за зруйноване село.

Також, звісно, у стрічці є західні медіа, які приховують воєнні злочини своїх союзників (себто Грузії) та американські інструктори, які керують грузинськими військами. Я не дарма роблю такий детальний опис фільму, адже фактично тут заклалися всі стандартні кліше та кістяк подібного пропагандистського кіно, яке надалі застосовуватимуть проти України як зброю в інформвійні.

Постер фільму “Август. Восьмого” Джаніка Файзієва
Постер фільму “Август. Восьмого” Джаніка Файзієва.

Однак самим "Олімпус Інферно" тематика П’ятиденної війни в російському кінематографі не обмежилася. Уже у 2012 році коштом Федерального Фонду Соціальної та економічної підтримки вітчизняної кінематографії знімається стрічка “Август. Восьмого” Джаніка Файзієва.

Фільм, який розповідає, як мати Ксенія шукає свого семирічного сина Артема в Південній Осетії, куди він поїхав напередодні війни до батька, капітана російського “миротворчого” контингенту. Файзієв намагається (принаймні на рівні задуму) хоч якось ускладнити фільм, додаючи дитячі флешбеки та галюцинації про вигаданих персонажів Космобоя та Доброго Робота.

Але технічна та акторська якість виконання цих сцен відповідає загальному низькому рівню пропагандистського кіно. Пропагандистське воно зокрема й тому, що окрім сцен, де грузини знищують цілі квартали осетинів, тут є величезна сцена з російським президентом (його грає зірка бандитського роуд-муві "Бумер" Володимир Вдовиченко), який зривається з відпочинку на власній яхті, що курсує Волгою (згадуємо всі ці розслідування Навального про яхти російських політиків і де вони курсують).

Він же на закритому засіданні уряду, попри спротив міністрів, які кажуть, що Росії загрожує міжнародна ізоляція, вимагає розпочати наступальну операцію в Грузії, щоби “врятувати своїх”.

Російська пропаганда – це про стабільність

Постер фільму “Брат-2” Олексія Балабанова
Постер фільму “Брат-2” Олексія Балабанова.

Узагалі українофобні наративи були в російському кіно завжди (я навмисне пропускаю радянський період). Починаючи від колись культового “Брат-2” Олексія Балабанова з його “бандерівською мафією” в Чикаго і фразою "Ви мені ще за Севастополь відповісте". Далі можна згадати перекручені псевдоісторичні картини про Другу світову, як-от “Мы из будущего 2” чи “Матч”, де українців зображують зрадниками та прибічниками нацистів на противагу чесним і відважним росіянам.

Промислові масштаби після 2014 року

Постер фільму “Русский характер”
Постер фільму “Русский характер”.

Однак із початком війни проти України Росія почала використовувати кінематограф як засіб інформвійни майже в промислових масштабах. Першою ластівкою став телефільм каналу НТВ – “Русский характер”.

Стрічка вийшла на екрани 28 грудня 2014 року (тобто менше ніж за рік після окупації Криму). Це історія про те, як у 2013 році російський флотський офіцер приїжджає на відпустку до діда в Крим і дізнається, що його родича вбили міфічні “бандерівці”. Місцева міліція (начальник якої – друг дитинства цього офіцера) прикриває “бандерівців”, адже за ними стоїть українська влада, якою водночас управляють американські олігархи, яким потрібні землі селища, куди приїхав цей офіцер. У стрічці є натяки на те, що головний бандерівець – ніхто інший, як один із активних учасників УНА-УНСО Сашко Білий.

Також постійно тримається наратив про “Крим-наш”, “утиски російськомовних людей”, “підлу натуру українців, які все життя розмовляли російською, а раптом згадали, що українці”. Ну і, звісно, про “славу російської зброї”, яка “споконвічно обороняли Крим”. Говорити про будь-яку цінність цього кіно (акторська гра, операторська робота, монтаж) не доводиться. Однак можна побачити, що всі відпрацьовані наративи в “Олімпус Інферно” (американські куратори, “фашизм” у російських ворогів, чесність і справедливість росіян) зберігаються з майже методичною точністю.

Постер фільму “Военный корреспондент” Павла Ігнатова
Постер фільму “Военный корреспондент” Павла Ігнатова.

Далі коротко нагадаю про зняті в наступні роки пропагандистські стрічки: інший телефільм НТВ “Военный корреспондент” Павла Ігнатова (теж 2014 рік), де головний герой – прототип проросійського пропагандиста з Британії Грема Філліпса. Тут показують “невинно убієнних жертв фашизму” в Одесі у травні 2014, розповідають про нацистську ідеологію полку “Азов” та, звісно, про бездарність української армії на Донбасі. Пізніше вийде “Крым” Олексія Піманова (2017) та “Донбасс. Окраина” Рената Давлетьярова (2019) з такими ж стереотипними сюжетами.

Постер фільму “Ополченочка” Олексія Козлова
Постер фільму “Ополченочка” Олексія Козлова.

Врешті-решт, у 2021 році “розродяться” власним фільмом проксі-республіки – “Ополченочка” Олексія Козлова. Стрічка про жінок-танкісток, які воювали на боці бойовиків. Найбільша іронія полягає в тому, що прототип головної героїні добровільно здалася в полон Україні та активно співпрацювала з СБУ.

Постер фільму “Солнцепек” Максима Бріуса та Михайла Вассербаума
Постер фільму “Солнцепек” Максима Бріуса та Михайла Вассербаума.

А у 2021 році вийде стрічка “Солнцепек” Максима Бріуса та Михайла Вассербаума – фактично пропагандистський ролик приватної військової компанії Вагнера, яку російський уряд застосовує у своїх воєнних кампаніях у всьому світі.

Про Чеченські війни знімали кіно якісніше

Постер фільму “Кавказский пленник” Сергія Бодрова-старшого
Постер фільму “Кавказский пленник” Сергія Бодрова-старшого.

Звісно, це не вичерпний список. Однак усі ці фільми мають деякі спільні риси, що вказують на певну тенденцію в розвитку пропагандистського кіно як елементу воєнної агресії. Окрім уже згаданої майже методичної роботи в зображенні сюжетних перипетій, усі ці фільми мають низьку якість.

Для порівняння – війни в Чечні знайшли свого часу досить гідне, як для російського кінематографа, відображення в кіно. Тут можна згадати й досить авторське кіно Сергія Бодрова-старшого “Кавказский пленник” (1996). По суті це осучаснена версія однойменної повісті Льва Толстого.

Такий собі зв’язок поколінь, які воювали на Кавказі. У фільми головну роль виконує російська зірка першої величини – Олег Меньшиков. “Кавказский пленник” номінувався на “Оскар” та “Золотий глобус”, що вже говорить про рівень цього кіно.

Постер фільму “Грозовые ворота” Андрія Малюкова
Постер фільму “Грозовые ворота” Андрія Малюкова.

Не менш масштабною вийшла воєнна драма “Грозовые ворота” (2006) Андрія Малюкова, яка має театральну версію та навіть мінісеріал. Найкращі російські актори того часу в одному фільмі: Данило Страхов, Анатолій Пашинін, Михайло Пореченков, Михайло Єфремов, Андрій Краско та інші.

Стрічка має багато сюжетних ліній – жодна не лише не провисає, а врешті-решт доводиться до логічного фіналу. Є різні образи російських військових. Ба більше, немає повної демонізації чеченців. Є складний персонаж Шах, який пішов спершу воювати за вільну Ічкерію, зокрема тому, що він нащадок репресованих радянською владою чеченців, а потім повернувся на бік федералів, тому що побачив, що всі борці за Ічкерію “бандити” та “терористи”.

Постер фільму “Блокпост” Олександра Рогожкіна
Постер фільму “Блокпост” Олександра Рогожкіна.

Також був цілком непоганий телефільм “Блокпост” (1999) Олександра Рогожкіна. Там висвітлюється складна тема любові російського солдата та чеченської снайперки. Рогожкін розповідає про неофіційні домовленості між чеченцями й росіянами під час війни, про побут і життя російських військових. Усе це – якісна сценарна (діалоги тут грають важливу роль) та операторська робота.

Тобто цілком відомі російські режисери знімали фільми про чеченські війни. У таких картинах грали багато зірок російського кіно.

То чому фільми про Україну такі погані?

Водночас за фільми про війну з Україною (та і Грузією теж), беруться маловідомі навіть у Росії режисери. Знімаються там так само майже нікому не відомі актори, які раніше знімалися хіба в телевізійних серіалах супернизької якості. Технічно ці фільми також зняті жахливо, навіть попри наявність нормальних бюджетів з російської державної скарбниці. Однією з причин може бути те, що більш відомі російські кінематографісти (навіть з публічною проросійською позицією) чудово розуміють, що робота з такими проєктами однозначно негативно вплине на подальшу кар’єру.

Тому скільки б не слинився в агресії на ютубі Нікіта Міхалков чи Федір Бондарчук – знімати картину про "захисників Донбасу" вони не будуть, тому що це собі дорожче. Так само, як умовний Сергій Безруков не зіграє ватажка бойовиків Моторолу. Своя сорочка гріє куди ближче, ніж російський патріотизм. А російська пропагандистська машина, скільки б грошей в неї не вкладали з федерального бюджету, здатна хіба на виготовлення низькоякісного шаблонного контенту.

Проте не варто недооцінювати навіть цей малоякісний кінематограф, адже почасти свою роль у “війні за уми” він виконує, принаймні для внутрішнього ринку. У сучасній війні не так важливо захопити територію, як переконати якомога більше людей, що ніякого захоплення не було, а твоє військо тут стояло споконвіку.

Більше про кіно та його вплив на людей

Читайте нас у Facebook або Telegram

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯРадіо ПроміньРадіо Культура