"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської Нацполіції розповів про новий проєкт під час війни

"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської Нацполіції розповів про новий проєкт під час війни

Ексклюзивно
"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської Нацполіції розповів про новий проєкт під час війни
Суспільне Суми

Євген Кондаков капітан поліції, керівник оркестру Головного управління Нацполіції Сумщини. Повномасштабна війна почалася для нього раптово, як і для більшості українців. Євген готувався до виступу в театрі, який повинен був бути 26 лютого.

— Де саме ти був та чому залишився на Сумщині?

26 лютого у нас мав бути концерт в театрі Щепкіна. А в цій залі, де ми зараз, (актова зала ГУНП в Сумській області – ред.) було все підготовано для репетиції цього концерту. В черговій частині я з`явився по тривозі десь о 04:30. Там зайняв чергу щоб отримати зброю. А потім прибіг сюди, щоб розібрати обладнання, сховати аппаратуру. Бо зала могла бути потрібна для інших цілей. Ця робота зайняла в мене хвилин 15-20. Перше що я пам`ятаю – це мої думки – за що перше вхопитися, що прибрати, куди винести так, щоб воно не заважало.

Наскільки це було не схоже не навчальні тривоги?

— Все було досить звичайно, як завжди. Але єдине що всіх турбувало – чому саме БОЙОВА тривога. Всі розуміли, що ситуація в країні непроста, але до кінця ніхто не вірив. Всі прибували в частину, робили свою роботу, ту яка передбачена під час тривоги – хтось отримував зброю, хтось виконував інші завдання.

"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської нацполіції розповів про новий проєкт під час війни
Суспільне Суми

— Ти сховав інструменти, отримав зброю, що далі?

— Далі ми отримали команду залишитись в місті та чекати розпоряджень керівництва.

— У вашому оркестрі 12 осіб, але не всі військово зобовязані, хто отримав команду?

— На сьогоднішній день в оркестрі два атестованих співробітники, інші 10 це цивільний склад, люди які на тривогу не з`являються, вони займаються виключно музикою. Ми з`явилися вдвох і вдвох робили перші кроки, наводили порядок.

— 2/3 особового складу евакуювали з Сумщини. Ви допомагали в організації евакуації?

— Так, ми були задіяні. Були підрозділи які постійно щось заносили, виносили, ми намагались допомогти чим могли. Далі, коли ми закінчили перший етап прибирання і допомоги людям, потрібно було вирішити, де буде зберігатися наша інструментальна база і апаратура. Це дуже багато обладнання: особисті речі, ноти, форми — це те, з чого складається оркестр і з цього все починається.

Вразило те, що дуже багато людей дзвонили і намагалися дізнатися, як вступити до лав ТРО чи ЗСУ.

— А далі ви потрапили на 102. Розкажи як це було.

— Це вже був не перший день вторгнення. Це вже пару днів минуло, вже почалися якісь розпорядження, перші дзвінки, керівництво почало залучати той особовий склад, який залишився в місті. Ми отримали команду заступити на чергування на лінію 102, тобто у колл-центрі приймати дзвінки громадян. Вперше я залучився до цієї роботи за весь час служби. Це було незвично, треба було розібратися, як ця робота виглядає.

Перш за все — це спілкування з громадянами. Люди телефонували в різному стані, знервовані, бо опинились у складній ситуації. Перше що вразило — це те що дуже багато людей дзвонили і намагалися дізнатися дані ЗСУ чи ТРО. Це переважно чоловіки, які намагалися вступити до лав ТРО чи ЗСУ. Друге – це люди які дзвонили і передавали інформацію щодо пересування колон супротивника. Або хтось десь побачив якийсь літальний апарат, якісь незвичні маячки. Це все треба було робити дуже швидко дуже точно, передавати інформацію по підрозділах, для мене це було нове.

Люди телефонували і питали: що нам робити — у нас померла людина, як вчинити, ми знайшли тіло і т.д.

Ми приймали дзвінки з усієї області і ці дзвінки часто в різних районах відображали настрій і ситуацію. Я заступив на лінію 102 уже коли в багатьох районах стояли російські війська і певні районі були вже блоковані та не було навіть можливості кудись направити поліцейський наряд. Тому ми намагалися своїми силами підтримати людей, надати допомогу у вигляді контактів та інструкцій. Куди звернутися, як вчинити, куди направити свої зусилля.

Люди, які разом зі мною працювали, це переважно були дівчата. Їхній мужності і згуртованості на той час можна було дивуватися. Вони за рахунок власного часу, без можливості нормально пообідати чи відійти по справах, сиділи і приймали шквал дзвінків. Потім вже лінія почала не витримувати і службу забезпечили мобільними телефонами. У нас лежала купа телефонів. Поспілкувався, записав, комусь щось передав, це все дуже динамічна робота, дуже відповідальна, тому що люди потребують вирішення своїх проблем. І вони потребують їх якомога швидше. Багато було випадків раптових смертей. Люди телефонують і питають — що нам зробити у нас померла людина, як вчинити, ми знайшли тіло і т.д.

— Чим тоді місто жило?

— Місто дуже сильно змінилося, воно ніби завмерло. Перше враження про місто в мене було – я повернуся з тривоги, заходжу додому, а у мене очинені двері і я не можу зайти в свою хату. Там сусідки з дітьми і з хатніми тваринами, зібралися усі у нас. У мене вдома отакий гарнізон — я заходжу і не знаю куди стати, я навіть не очікавув. Усі зібралися, бо знають, що у мене родина поліцейська і люди чекали якоїсь допомоги, поради, просто бесіди. Я живу на першому поверсі, сусіди з верхніх поверхів зібралися, бо так було спокійніше. Це моя історія першого дня.

— Дружина теж працює в поліції і нікуди не поїхала?

— Так, ми були тут.

Я от розповідав на початку розмови, що 24 лютого найперше чим займався – переймався інструментами, і згадалось таке: Краснопільський район, там де стояли російські війська, мав таку історію, коли на територію клубу в одному із сіл зайшли рашисти і вигребли майже під чисту інструменти, які належали місцевому духовому оркестру. Цей випадок задокументовано, цей випадок є відображений в реєстрі, але я знаю, якою ціною ця сільрада здобувала це все. Це новенькі інструменти для дітей придбали нещодавно. І це був такий справжній скарб! Що означає в селищному оркестрі мати нові інструменти?! На жаль все зникло в невідомому напрямку. З власного досвіду скажу– ця апаратура збирається не один рік. Тому що змінюються якісь формати, тенденції, люди. Ця апаратура – це наша зброя з якою ми виходимо на сцену і доносимо до людей те, що має робити оркестр поліцейський чи оркестр військовий. Тому у нас особливе відношення до цього всього.

— В той період ви тільки зберігали інструменти, ви не збирались не грали?

— Ні, два місяці ніхто нічого не грав – і настрій не той, і не до цього було.

Люди не чекали що хтось прийде і щось почне робити – вони почали робити самі.

— Ви тільки на 102 були чи і на патрулюваннях?

— З перших днів ми долучались до патрулювання в місті разом з ТРО. Починаючи зі свого двору, прийшов і побачив як чоловіки гуртуються. Це люди, які раніше і не спілкувалися один з одним. Хтось десь служив, хтось десь шось бачив, і навіть молодь яка ніде не служила. Усі зібрались в купу і вирішували, як будемо охороняти свій двір, як будемо нести службу, як поділимось. У перші дні це дуже сильно вразило, бо люди не чекали що хтось прийде і щось почне робити – вони почали робити самі.

— Ти в той час ходив у формі? Бо люди говорили "ми не бачимо поліцейських на вулиці".

— Я носив форму. Але як і більшість поліцейських отримав наказ зняти її і ми були у формі камуфляжній загального зразку зеленого кольору. Тому поруч з ТРО ми не вирізнялись нічим. Це для того, щоб запобігти якимось зловживанням формою. Тому що ми знали що ДРГ мають можливість застосовувати поліцейську техніку і форму, тому ми перебували майже весь час або в цивільному, або в камуфляжі.

— Скільки у патрулюванні ти був?

— Щодня, два місяці. Я заступав з поліцейськими і заступав з ТРО у спільні наряди, допомагав, наскільки мені дозволяв мій рівень знань і досвіду. Намагався бути корисним.

— Що виявляли ці патрулювання, чи змінилась криміногенна ситуація у місті?

— Докорінно. Я суб’єктивним поглядом на це все дивився. Але люди різних прошарків, різного віку і різного роду занять об’єднувались у невеликі громади, і намагалися, перш за все, тримати свої двори. Свої подвір`я, магазини і все що було навколо нашого дому – ми все охороняли від можливих спроб мародерства, від провокацій, пограбувань. В перші дні магазини почали працювати в іншому режимі, запроваджений був комендантський час, почались нові нюанси і стало трошки інакше, ніж було до цього.

— Місто було в облозі, в напівоблозі. Чи ти зафіксував у своїй памяті оцей момент коли стало легше?

— Легше здається стало на початку квітня, коли прийшов наказ одягти поліцейську форму. Це був знаковий момент для багатьох. Бо, коли я у свій двір вийшов люди сказали "о, поліція повернулась, все буде добре". І якось так це на усмішці і на нормальних емоціях. Ми йшли пішки з Хіммістечка до центру, до управління, і видно було що людям це подобається. Бо ситуація з появою поліцейських у звичайній формі відобразилась позитивно і ми відчули що людям відлягло, з’явилась нотка спокою.

Коли почали знаходити поза містом покинуті місця дислокації російських військ, знаходили залишки від їхніх харчових пайків, рештки форми – було зрозуміло що вони відступили, відійшли. Люди переживали через те, що кількість тих військ яка була, була дуже значною.

— Коли ти згадав що ти музикант?

— Весь час я мав розмови зі своїми колегами з інших міст України. Першими подзвонили колеги з Чернігова бо у них майже одночасно з нами все почалось. Потім Львів, Хмельницький. Ми намагалися додзвонитися до Маріуполя. Із Маріуполем зв’язку не було майже два місяці. Тоді ми тільки отримали першу інформацію, де хлопці знаходяться, як вони, що роблять, чи живі? Було дуже не спокійно. Про музику ми не забували, але не було можливості, хоч інструмент був дома, можна було щось пограти, але не доходили руки, настрою не було, були втомлені.

Цей проєкт – це можливість об’єднати українських тубістів в унікальний ансамбль, яких у світі не так багато.

Але я спілкуюсь в спільноті тубістів України. Ця спільнота об’єднує людей не тільки військових, а й цивільних з різних оркестрів різного віку. Ми обмінювалися інформацією, як і усі на перших етапах – якісь смс-ки, посилання на групи, перші інформаційні сплески. Один із хлопців зі Львова прислав інформацію про те що є видатний норвежський соліст тубіст – Ейстен Боцвік. Він запропонував українським тубістам безоплатну допомогу у вигляді свого курсу з академії туби. Це музикант, який гастролює весь час цілим світом. Його знає весь світ, і від такої людини отримати питання "що вам треба, хлопці?" – це для нас було дуже цінним. І коли я побачив, що прийшла відповідь від нього на мою електронну пошту – було відчуття щастя. Бо це людина реально світового рівня, людина яка показала і відгукнулась, підтримала і ми відчули його допомогу.

"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської нацполіції розповів про новий проєкт під час війни
Суспільне Суми

З цього і народився той проєкт, який ми за допомогою сумського телебачення можемо дивитися і переглядати на ютубі Суспільне Суми, проєкт Державний гімн України виконують тубісти з усієї країни. Проєкт був цікавий, він народився в перший місяць, і багато хто з хлопців не мав можливості навіть дістатися до свого інструменту, багато хто виїхав у села, або інші міста і інструменти залишились десь в дома, або в оркестрі. Найперше ми зробили перекличку – хто має можливість, давайте спробуємо хоч шось якось записати. Люди писались в перший місяць, перші фонограми ми отримували наприкінці березня, початку квітня і я уже з ними працював. Я відчув що цей проєкт в чомусь камерний, в чомусь він професійний, вузько направлений, але він такий був щирий і відвертий що…

— Що Суспільне Суми підхопило цей проєкт одразу і наш відеограф Сергій Шаповалов долучився до нього. Він знімав, він монтував і власне ролик вийшов дуже гарний.

— Завдяки Сергію нам вдалося професійно записатися в обладнаній студії. Багато хто з хлопців не мав цього і писалися на телефон або в якомусь клубі, де не було музичного обладнання, мікрофон знайти була ціла проблема і це все визвучити. Я дуже вдячний усім хто долучився, це і Сергій Зоря – сумсьский звукооператор, який працює і зміг нам змонтувати це все і подати звук на належному рівні і слава Богу, що цей проєкт виглядає належним чином.

"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської нацполіції розповів про новий проєкт під час війни
Суспільне Суми

— Що цей проєкт для вас означав?

— Коли всі ми роз`єднані і сидимо кожен в своїй квартирі, коли люди єднаються і до того всього мають певний потяг — це внутрішнє. Якщо ти знаєш шо тобі це треба зробити – ти йдеш і робиш. Не доводилось когось умовляти. Майже всі відгукнулися і всі запропонували допомогу. Єдине – не всі мали можливість грати, бо хтось сидів у селі, де навіть з інтернетом проблеми, за мікрофон чи тубу взагалі немає мови. Тому частина людей не змогла взяти участь через відсутність доступу до інструменту. Для нас цей проєкт – це можливість об’єднати в унікальний ансамбль українських тубістів, яких то й у світі не так багато.

— Після запису цього проєкту у тебе зараз є план? Що ти робитимеш далі? Запитую, бо саме з плануванням, думати на перспективу для більшості українців зі зрозумілих причин це є проблемою.

— Зараз ми вже почали працювати нашим колективом місцевим, тобто Оркестром Головного Управління Національної поліції. Ми вже зіграли не один концерт, виступили на кількох майданчиках міста. Зараз готуємо нову програму, з’явилося багато нових пісень патріотичних, ми все намагаємось до себе в репертуар залучити. Трохи оновлюємо репертуар, трохи дивимось вперед. Бачимо перспективи по виступах – незабаром державні свята. Оркестр на святі це завжди прикраса, це завжди добрі емоції.

"Музичні інструменти — це наша зброя". Керівник оркестру сумської нацполіції розповів про новий проєкт під час війни
Суспільне Суми

Період відновлення наступив?

— У нас так. На сьогоднішній день колектив відновився. Ми змогли в короткий термін знайти в собі сили. Люди у нас професіонали з освітою, з досвідом, кожен взяв на себе якусь функцію і ми швиденько поставили все на свої місця. І зараз оркестр звучить не гірше, ніж було до початку війни.

— Якою мелодією зараз звучиш ти і звучить оркестр, яка асоціація?

— Багато дуже музики, музиканти люди прискіпливі і мають свої смаки. Але обійти "Ой, у лузі червона калина" зараз неможливо. Тому що пісня на часі, пісня втрапляє туди куди треба. Якщо ми її співаємо десь, то люди не залишаються байдужими - аплодують, підспівують. Я думаю, що сьогодні це пісня номер один.

— Чи спілкувався ти із оркестрантами в середині області? Які це оркестри?

— Так, ми спілкувалися. Не завжди так як хотілося, бо серед хлопців багато військових, у всіх служба. Але хочу особливо виділити Гвардійський оркестр Шостки та військовий оркестр із міста Охтирка. В Охтирці в приміщення оркестру прилетіла ракета, там дивом обійшлося без жертв. Люди залишились живі, обійшлося втраченими інструментами, матеріальними втратами. Але на фоні того що люди залишились живі – це Боже благословення.

Стосовно оркестру Шостки – це Національна гвардія України. Хлопці були під Черніговом і потрапили під обстріл ворожої артилерії, загинув трубач В’ячеслав Бірюк. Це мій близький знайомий, з яким мі спілкувалися і грали неодноразово й нарізних сценах, вони часто підтримували нас на початку створення нашого колективу і з цими людьми майже родинні дуже дружні відносини були, і це дуже близька людина.

"Можливо ми б не втратили Крим і Донбас, якби раніше туди поїхали наші музиканти".

Зараз наше суспільство переконалося в тому що нас об’єднує дуже багато якихось рис притаманних саме українцям. Одна із таких речей, яку можна відчути – це пісня. Пісня, яка доходить до сердець, пісня яка об`єднує, пісня яка підіймає бойовий дух і гуртує навколо себе. Багато дуже людей, багато військових, ви подивіться скільки зараз людей знають ту ж саму "Червону калину" чи ті ж "Браття українці" Василя Жадана – вже усі знають напам'ять і діти співають.

Буквально на тому тижні у нас гастролював ансамбль Центрального оркестру Збройних Сил України. Мав розмову з ними за кулісами трошки не про музику, а про те як у них. В перші дні дехто з них був у Бучі, люди дуже серйозно вражені, дуже багато бачать, бо їздять Україною. Їхню роботу хтось сприймає, хтось не сприймає і каже "не на часі". Але я хочу згадати вислів Дмитра Антонюка – це керівник центрального ансамблю ЗСУ, який на фестивалі Сурми України колись тут в Сумах сказав що "можливо ми б не втратили Крим і Донбас, якби раніше туди поїхали наші музиканти".

Авторка — Оксана Кириленко

Читайте Суспільне у Telegram

Долучайтесь до нашої спільноти у Viber

Підписуйтеся на наш Instagram

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди