Ростислав Семків, Діана Клочко та Павло Гудімов про гумор під час карантину

Ростислав Семків, Діана Клочко та Павло Гудімов про гумор під час карантину

Ростислав Семків, Діана Клочко та Павло Гудімов про гумор під час карантину

Як би не минав наш карантин: на самоті у квартирі, з сім’єю, в іншій країні або на робочому місці, єдине, що залишається з нами в цей час – це почуття гумору. Світ уцілів, бо сміявся. Тому що сміх – це захисна реакція людського організму.

Сміх як захисна реакція організму може бути ознакою дружності, щирості, та, водночас – агресії, психічних розладів. Але головне, що сміх і почуття гумору завжди супроводжує нас навіть у самих безвихідних ситуаціях. З нашими гостями в ефірі Радіо Культура ми пробуємо з’ясувати як і про що взагалі можна жартувати. 

Читайте також: "Як оптимізм і креатив допомагають пережити карантин"

Літературний критик Ростислав Семків про фолькор, Середньовіччя та сміх для життя

У Середньовіччі проблеми були значно більші. Під час епідемії чуми те, що ми зараз переживаємо – більше схоже на невеликий страх, ніж на масштабну пандемію захворювання. Лише останні два століття ми навчилися боротися з епідеміями – проте, вони приходять тай йдуть, незалежно від можливостей лікарів. Але як зараз, так й у минулому – сміх рятував. Зрозуміло, що сміються не ті, хто помирають, і не ті, в кого помирають близькі люди.

Сміх – це прерогатива тих, хто вижив, і це свідчення того, що вони живуть далі. Сміятися, щоб вижити, або вижити і сміятися – це дуже людське і супроводить людство віддавна.

Що вільніше суспільство, то різноманітніший його сміх. В невільному суспільстві, наприклад в радянському, не всі види сміху дозволені. З того часу збереглася дивна приказка: "Сміх без причини – признак дурачини".

В радянський час дозволяли лише висміювати імперіалістів, націоналістів та інших -істів. Це був збіднений сміх. У нормальній спільноті можна сміятися над дуже багатьма речами, навіть над тими, над якими загалом не прийнято сміятися і звідси феномен чорного гумору. Загалом, в нормальному стані люди звикли сміятися. Це свідчення того, що вони живі і збираються жити далі

Ростислав Семків, Діана Клочко та Павло Гудімов про гумор під час карантину

Фольклор ці переживання, емоції та реакції доносить в чистому вигляді. Мається на увазі, базові автентичні – жорстокість та сміх. Народний карнавал, про який писав Бахтін, – це веселе дійство, яке своїми веселощами перемагає багато що, воно просто святкує життя. Гаївки, купальські обряди, обжинки дуже сповнені сміхом і веселощами. Це те, з чого виростає пізніше барокова культура, адже бароко – це був перший момент, коли освічені люди з університетською освітою трансформують ці автентичні народні тексти і перетворюють їх на літературні тексти. Те, що зараз роблять Троїцький з театром "Дах" і ДахаБраха.

На певному етапі включаються люди, які можуть здійснити літературну роботу – Сковорода, Котляревський. Котляревський не з’являється нізвідки. Серед переробок Вергілієвої "Енеїди" XVII-XVIII ст. "Енеїда" Котляревського найдовше затрималася та найбільше поширена і зрозуміла, тому що найбільш вдала. Втім, Котляревський виростає з величезної барокової традиції, мандрівних дяків, сміху, шкільних інтермедій, драм, вертепного фольклору. Це величезна традиція сміятися над речами, і сакральними теж. Але те, що над ними дозволено сміятися – це символ ліберальності культури.

Котляревський обдурив цензуру. "Цим кумедним хохлам писати якісь пародії, смішні грашки, а серйозного їм нічого не можна писати". Не потрібно забувати, коли він пише, – це XVIII ст., Україна вже майже сто років колонізована і висока культура зарезервована за метрополією. Він пише наче щось таке смішне, яке перетворюється в серйозну епічну поему. І якщо ми будемо читати далі і рухатися до 4-6 частин "Енеїди", то помітимо, як його тон стає серйознішим.

Ми живемо в часі, коли буквально все може буде показано в гумористичному, іронічному ключі. Це і називають постмодернізмом. Це не остаточна стадія – є й інші підходи до того, що таке серйозне і несерйозне, але зараз дуже багато речей через якийсь час, включно з глобальними трагедіями, наприклад падінням веж-близнюків, потрапляють в стадію іронічного гумористичного переосмислення.

Це є риса суспільства, яке є сповнене свободою, де не можна сказати як, коли і над чим можна і варто сміятися, а як, коли і над чим – ні. За якийсь час те, що постає трагедією, крім трагедії поставатиме в гумористичному ключі.

Читайте також: "Коротка історія українського гумору. Від Сковороди до Зеленського"

Мистецтвознавиця Діана Клочко про те, як велике та страшне стає смішним

Ростислав Семків, Діана Клочко та Павло Гудімов про гумор під час карантину

Є такий ресурс – "Смішне Середньовіччя", де молоді люди беруть середньовічні зображення та додають до них слова, меми, вислови з нашої епохи і це дійсно смішно. З серйозного контексту взявши мініатюри, зображення з ікон, вітражів і додавши сучасних емоцій, виходить контраст – перенос із серйозного, інколи трагічного чи страшного, трепетного контексту, – але раптом це стає безумно смішним. Це говорить про те, що наша епоха до культурних і емоційних контекстів інших епох ставиться легковажно.

Ієронім Босх, Пітер Брейгель творили для того, щоб було страшно. Це була історія зі страшними судами, апокаліпсисом, очікуванням глобальної катастрофи, з тим, що всі гинуть, йде безкінечна війна – це було пов’язано з масовою істерією та психозом загибелі цього світу та переміщення в інший світ. Люди відчували себе в цій метаморфозі і на це треба було дивитися. Зараз ми дивимося на це лише з цікавістю. У нас виникає питання "яка фантазія у художника", але ми не думаємо про те, що це були масові уявлення. Нам здається, що це були індивідуалістичні фантазії-страшилки.

З Гойєю теж відбулося подібне. Його романтичні картини, які жахали багатьох – людям здавалося, що нічого страшнішого за ці нашестя французів бути вже не може, з часом перетворилися на елемент розваги. Погляд на страхи для нас в буденності – це гостра приправа. Та ж "Герніка" Пікассо в 1937 році, коли він її написав, не викликала ажіотажу. Людству треба було прожити Другу світову війну, щоб зрозуміти, що на ній зображено.

Галерист Павло Гудімов про трагікомедію у режимі реального часу

Ростислав Семків, Діана Клочко та Павло Гудімов про гумор під час карантину

Ми з пані Діаною Клочко робили виставку "Один кілометр Перцю", де показували стереотипні радянські висміювання нашої ментальності у журналі "Перець". Як на мене, гумор і сатира ідуть поруч. Коли ми говоримо про Котляревського, як одного із законодавців, як з гумором і сатирою можна дивитися на нас, то після того ми стараємося щось поміняти, але в нас нічого не виходить.

Тому що ми є трагікомедія в режимі реального часу. Це стосується всього: і політики, яка зараз зрослася зі сміхотворною культурою, і ставлення до себе, і карантину. Як перше сонечко засвітило, то люди відправилися в парк і в ліс, ніби нічого не трапилося – і в цьому теж багато гумористичного. Коли ми говоримо про дуже гарний приклад "Мої думки тихі", то це надзвичайний фільм з точки зору поєднання трагічного і комічного.

Читайте також: "Головні меми десятиріччя, які пояснюють наш світ краще за новини"
Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди