"Вас ненавидимо і ваш Маріуполь". Історія жителя, який виїхав з окупованого міста на Рівненщину

"Вас ненавидимо і ваш Маріуполь". Історія жителя, який виїхав з окупованого міста на Рівненщину

Ексклюзивно
"Вас ненавидимо і ваш Маріуполь". Історія жителя, який виїхав з окупованого міста на Рівненщину
Колаж Суспільне Рівне

"Хотілося якнайшвидше вибратися з цього пекла, хоча ніхто вже не вірив, що це можливо". Так розповідає житель Маріуполя Андрій Токарєв про березневі події, коли довелось покидати окуповане російськими військами місто. Йому таки вдалося здолати понад тисячу кілометрів і згодом дістатися Рівненщини.

З Маріуполя вирушили 21 березня. До Бердянська добиралися 12 діб, ще 11 годин знадобилося, аби проїхати 13 блокпостів окупантів і урешті добратися до Запоріжжя. А звідти – вже потягом на Здолбунів. Про усе це Андрій Токарєв розповів у інтерв'ю Суспільному.

– Коли Ви виїжджали з Маріуполя і як це вдалося зробити?

– 21 березня російські війська зайшли в наш мікрорайон. На цей момент від наших будинків вже практично нічого не залишилося – коробочки без вікон, без перекриттів. Тобто кожен, як і ми з Вікою (дружина – ред.), облаштовував свою квартиру, вклав у це дуже багато сил, душі... і ми сподівалися до останнього, що все це залишиться цілим. Російські війська сказали нам посидіти в підвалі годинку, поки вони будуть робити зачистку. Але все закінчилося значно швидше. Вони просто стали навпроти будинку і розстріляли його з гранатомета, влучили в третій поверх, дев'ятиповерхівка почала горіти, а вони зайшли в підвал і наказали всім виходити, буде евакуація.

"Ми вас ненавидимо і ваш Маріуполь нам...: Андрій Токарєв розповів, як їхав з окупованого міста на Рівненщину
Андрій Токарєв з дружиною Вікторією. Фото: Суспільне Рівне

– Куди окупанти Вас "евакуювали"?

– Вивезли в селище Нікольське, яке розташоване за 20 кілометрів від Маріуполя. Нас було шестеро, посадили у два "уазики", підійшла російська преса і почала брати в нас інтерв'ю. Хотіли, щоб розказали, хто нас вивозить, хто допомагає. У мене кипіло все в душі так, що хотілося гримнути, сказати, що нічого не знаю і не хочу з вами розмовляти. В Нікольському нас поселили в школі й при реєстрації спитали, хто хоче куди їхати далі автобусами. Ми записалися на Запоріжжя. Але, як виявилося, росіяни вивозили примусово з Нікольського тільки в Ростов і Донецьк, виїхати в Запоріжжя було просто неможливо.

– Як вдалося не потрапити в Ростов чи Донецьк?

– Знайшли місцевих жителів, які погодилися за певну суму вивезти нас в Бердянськ. Загалом у Нікольському ми пробули чотири доби і врешті таки добралися в Бердянськ. З Бердянська було вибратися ще тяжче. Спочатку евакуаційні автобуси приїжджали в місця, де розміщали переселенців, школи, міський будинок культури. А після того, як в бердянському порту підірвали російський корабель, росіяни перестали пускати евакуаційні автобуси.

Тому людям самотужки треба було добратися через блокпост до так званого луначарського кільця, це розв'язка з трасою на Запоріжжя за Бердянськом, і вже там чекати автобуса. В який день і о котрій вони будуть — дізнавалися через сарафанне радіо. Добралися ми на те кільце, але два останні автобуси вже були повні й поїхали, а за нами ще багато людей було. Вони прибували й назбиралося десь 300. Було холодно, весна затяжна, діти, і літні люди, хто як міг кутався від холоду.

"Ми вас ненавидимо і ваш Маріуполь нам...: Андрій Токарєв розповів, як їхав з окупованого міста на Рівненщину
Андрій і Вікторія Токарєви у залі сучасної радянсько-української війни Здолбунівського краєзнавчого музею. Фото: Суспільне Рівне

– Як довго в таких умовах чекали на евакуаційний автобус?

– Там маршрутні автобуси в сусідні села їздили. Один з водіїв проїжджав вже, мабуть, третій раз по маршруту і все дивився на нас, як сидимо в холоді. І він сам звернувся до влади в сусідньому селі, щоб нас забрали з траси й поселили в школі. Його підтримали, приїхали автобуси за нами, розвезли по трьох найближчих селах. Годували добре, тричі на день. І ще велика подяка фельдшерці їхній, що вилікувала п'ятирічну внучку нашу хвору, з температурою. З цього села нас вивозили теж автобусами. Один з волонтерів, вірменин, допоміг перетнути блокпост, на якому були чеченці. На той момент ми вже стільки всього пережили, що всім хотілося швидше вибратися з цього пекла. Бо вже минуло чотири дні нашого перебування в цій школі й вже ніхто не вірив, що це можливо.

– Так, врешті, добралися до Запоріжжя?

– Назад на луначарське кільце приїхали і знов автобусів не було чотири дні. Ми знов повернулися, а ввечері повідомили нам, що будуть таки автобуси. Всі швидко зібралися, знов поїхали на це луначарське кільце, дочекалися, поки всі сядуть. І так колона вирушила на Запоріжжя, але зупинилися на ночівлю у якомусь селищі. Хто захотів, пішов ночувати в школу, ми в автобусі залишилися, переночували й зранку почали їхати в Запоріжжя. З Бердянська до Запоріжжя двісті кілометрів, ми одинадцять годин були в дорозі. Тут уже стільки емоцій з цієї дороги й різних випадків... 13 блокпостів.

– Як проїжджали блокпости?

– Зупиняли на кожному з них, жінок не чіпали, але чоловіків усіх виводили, повністю роздягали, перевіряли татуювання, сліди від бронежилетів, зброї, телефони. На одному блокпосту також всіх вивели, роздягнули і в одного хлопця на руці був годинник. Наказали його зняти й забрали, бо сподобався. Не знаю, розірвав би його за це. Бо після Маріуполя у тебе в душі все настільки кипить і ти бачиш їхні обличчя, як вони дивляться на тебе, як ставляться – це просто жах. І ті слова, які вони нам говорили просто в обличчя: "Ми вас ненавидимо і ваш Маріуполь нам..." і так далі й тому подібне. І з такою ненавистю.

"Ми вас ненавидимо і ваш Маріуполь нам...: Андрій Токарєв розповів, як їхав з окупованого міста на Рівненщину
Вікторія Токарєва розповідає свою історію ініціатору проєкту "Вижити та перемогти: російсько-українська війна 2022" Роману Михальчуку. Фото: Суспільне Рівне

– Коли прийшло відчуття того, що врешті в безпеці?

– Коли минули останній російський блокпост і заїхали в Запоріжжя. Це треба було бачити й відчути, бо словами не передати емоції, коли нашим військовим всі в автобусі аплодували стоячи. Тоді вже відчули, що ми на своїй території і наші бійці нас охороняють. В Запоріжжі, звичайно, організовано просто все супер, комунальним транспортом розвозять по дитсадках, всіх реєструють, а зранку завозять на вокзал. Але ми не їхали соціальним потягом на Львів. А купили квитки на "Запоріжжя — Ковель" до Здолбунова.

– Чому вирішили їхати саме в Здолбунів?

– Це було свідоме рішення ще в Маріуполі. У Здолбунові є хороший друг, з яким ми служили ще в армії. Приїхали до нього, тут спокійно і добре.

Про пережите в окупації й довгою дорогою з Маріуполя Андрій Токарєв розповів у Здолбунівському краєзнавчому музеї. У залі, присвяченій сучасній російсько-українській війні, записали його відеосвідчення для проєкту "Вижити та перемогти: російсько-українська війна 2022". Він стартував 21 травня з ініціативи голови громадської організації "Голос пам’яті" Романа Михальчука. Мета проєкту – через усні розповіді очевидців зафіксувати злочини російських окупантів в Україні.

Читайте нас у Telegram: екстрені новини та щоденні підсумки

Підписуйтесь на рівненське Суспільне у Viber

Долучайтесь до нас в Instagram

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди