Готові на все, аби повернути селищу життя: як жителі Житомирщини допомагають відновлювати Макарів

Готові на все, аби повернути селищу життя: як жителі Житомирщини допомагають відновлювати Макарів

Готові на все, аби повернути селищу життя: як жителі Житомирщини допомагають відновлювати Макарів
Вчителі Брусилівського ліцею №1

Вранці 11 квітня на подвір'ї Брусилівського ліцею №1 зібралися два десятки добровольців – вчителі ліцею, котрих шкільний автобус мав відвезти у Макарів на Київщину. Брусилівська і Макарівська громади межують між собою, тож, коли голова Макарівської громади попросив допомогти з прибиранням деокупованих територій, сусіди погодилися, не вагаючись. Далі – розповідь від журналістки Суспільного Олени Слободенюк, котра спілкувалася із брусилівчанами.

Історія перша. Про добровольців з Брусилівської громади, які їздили прибирати Макарів

Про брусилівських вчителів, які їздили прибирати деокупований Макарів, я почула від свого колеги. Зацікавившись цією історією, телефоную заступнику голови Брусилівської селищної ради Віктору Шкуратівському. Розпитую подробиці. Голос у трубці заклопотаний, але говорити чиновник погоджується.

"Голова Макарівської громади звернувся – сказав, що потрібна допомога, – розповідає Віктор Шкуратівський. – Звісно, ми згодилися, адже це наші найближчі сусіди: від Брусилова до Макарова – 35 кілометрів. Ми з самого початку війни були на зв'язку і приймали людей, котрі постраждали від рук російських військових. Для цього ми в кожній нашій школі облаштували консультаційні пункти – там евакуйовані макарівці отримували волонтерську допомогу. Коли Макарівський голова попросив про допомогу з прибиранням, то наші вчителі одразу відгукнулися. Більше того – ми сформували список добровольців, які щодня їздять у Макарів. Там не лише школи, але й підприємства та інші наші установи".

Брусилів Житомир
Макарів очима вчителів з Брусилова. Макарів, Київщина, квітень 2022 року. Фото: Аліна Святнюк

Перші добровольці

Двадцять добровольців, про яких я вже згадувала на початку історії – це вчителі Брусилівського ліцею №1 імені Івана Огієнка. Саме вони на чолі зі старостою Карабачинського старостинського округу Аліною Святнюк першими відгукнулися та відправилися допомагати із прибиранням деокупованих територій Макарова.

"Так вийшло, що саме ми першими почали приймати постраждалих макарівців у своєму консультаційному пункті, – каже Аліна Святнюк. – Ми бачили цих людей, відчували їхній біль, тривогу і розпач. Тож, коли нас покликали на нараду до голови нашої громади і сказали, що потрібна допомога, ми зголосилися першими. Звісно, людям було страшно. Адже після усіх тих звірств, які вчинили росіяни на Київщині, ми не знали, що нас там чекає і що ми там побачимо. Щоправда, особисто мені вже було не так страшно, як тоді, коли ми вперше поїхали на Макарівщину у село Грузьке. Тоді нас було всього троє і ми мали завезти в дім людей літнього віку дідусів-візочників. Волонтери з Макарова запевнили, що в Грузькому все спокійно і туди можна їхати. На той час бойові дії вже завершилися і росіян вигнали з Київщини, але все одно тоді на дорогах стояло багато розбитої техніки і видно було сліди, що лишилися від трупів. 11 квітня, коли ми їхали разом з вчителями у Макарів, то техніку вже трохи розтягнули. Вчителям, звісно, було дуже важко і страшно дивитися на ці розвалини. Були і сльози, але ніхто не відмовився і не сказав, що хоче повернутися назад у Брусилів".

Брусилів Житомир
Вчителі Брусилівського ліцею №1, які першими приїхали допомагати в Макарів. Вчителі Брусилівського ліцею №1

Брусилів Житомир
Аліна Святнюк. Аліна Святнюк під час першої поїздки у Макарів. Фото надане Аліною Святнюк

Макарів: розбиті вулиці, обгорілі та прошиті кулями автівки і потрощені будинки

"Цілих танків ми у самому селищі не бачили, лише уламки, – говорить Аліна. – Та нас завезли далеко не в найгірші місця. Трохи далі були розбиті автобуси, розстріляні та обгорілі машини. Але там, де працювали ми, вже провели першу розчистку. Ми прибирали менші уламки та скло в зелених зонах та на тротуарах. Скажу чесно: було непросто, бо все воно дрібне і важко було закидати зібране на трактор. Потім нам підігнали JCB і ми вже могли вантажити на ківш".

Брусилів Житомир
Вчителі прибирають вулиці у Макарові. Макарів, Київщина, квітень 2022 року. Фото: Аліна Святнюк

Брусилів Житомир
На вулицях Макарова. Макарів, Київщина, квітень 2022 року. Фото: Аліна Святнюк

Брусилів Житомир
Такий вигляд мала Андріївка після обстрілів російськими військами. Андріївка, Макарівська громада. Київщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Людей, за словами Аліни, у Макарові вони майже не зустрічали. Лиш в одній з розбитих багатоповерхівок бачили чоловіка, який на балконі розвішував постільну білизну.

"Воно якось трохи моторошно, що людей так мало. Геть тихо і від того страшнувато. Страшно, коли бачиш потрощені будинки та автівки, розбиті магазини та церкву. А ще – незвично, що маєш ходити тільки певним маршрутом, бо ще не всюди розміновано. Стоїш на пішохідному переході на зруйнованому мосту і бачиш велику прірву. Таку, яка зараз є і в душах багатьох українців", – каже Аліна.

Брусилів Житомир
Брусилівські вчителі прибирали у Макарові тротуари та зелені зони. Макарів, Київщина, квітень 2022 року. Фото: Аліна Святнюк

Брусилів Житомир

Виконавши роботу на виділеній їм ділянці, брусилівські вчителі пішли в місцеву церкву, у якій самотужки прибирали троє людей – священник з дружиною та ще одна парафіянка. З'ясувалося, що більше прибирати нікому, бо людей у селищі практично немає.

"Просто йшли і побачили, що в церкві повністю розбиті вікна, пробита покрівля на куполах. Ми зайшли й запитали, чи треба допомогти, і двадцятьма парами рук за кілька годин повиносили уламки на причеп, позамітали всередині і згребли все навколо церкви та визбирали скло руками", – розповідає Аліна.

Брусилів Житомир
У церкві майже не було кому прибирати. Макарівська церква після обстрілів. Макарів, Київщина, квітень, 2022 року. Фото: Аліна Святнюк

Брусилів Житомир
Брусилівські вчителі справилися з роботою за кілька годин, прибравши церкву в Макарові. Макарів, Київщина, квітень 2022 року. Фото надане Аліною Святнюк

Назад у Брусилів люди верталися сповнені емоцій.

"Наші вчителі дуже близько прийняли цю біду до серця. Дорогою додому спочатку всі мовчали, а потім потроху розговорилися. Як людям жити далі? Як повертатися у зруйновані будинки? Вікна вибиті, дахів немає. Треба садити городи, треба все відновлювати, але яким коштом? Багато хто, можливо, вже і не повернеться, а когось, може, вже й немає в живих. Там же і братські могили є, де знайшли двадцять людей, і розстріляні люди є, і ті, хто підірвався на чомусь. Ці люди нікому нічого не зробили, але їм завдали стільки горя і зла... За що? Знаєте, таке дивне відчуття, коли тобі дуже боляче і сльози на очах, але водночас ти відчуваєш велике бажання їздити і допомагати стільки, скільки буде потрібно – прибирати, садити квіти – що завгодно, аби лишень тут якомога швидше знову відродилося життя".

Брусилів Житомир
Фото на пам'ять поруч із пам'ятником митрополитові Данилу Тупталу. Макарів, Київщина, квітень 2022 року. Фото надане Аліною Святнюк

Історія друга, яка, насправді, перша. Волонтерські штаби у школах

Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у кожній школі Брусилівської громади утворили консультаційні пункти, очолювати які поставили старост сіл громади. Втім, попри те, що рішення про створення консультпунктів для людей, котрі можуть потребувати допомоги, було прийняте завчасно, на старті пункти не мали нічого, окрім назви та шкільних приміщень, не пристосованих для надання допомоги.

За лічені дні ситуація кардинально змінилася і силами жителів Брусилівської громади консультаційні пункти у школах перетворилися у справжні волонтерські штаби.

Брусилів Житомир
Брусилівський ліцей імені Івана Огієнка, у якому організували волонтерський штаб. Брусилівський ліцей №1. Житомирщина. Фото: Аліна Святнюк

Героїня нашої історії – Аліна Святнюк – стала на чолі такого пункту в Брусилівському ліцеї імені Івана Огієнка – того самого ліцею, вчителі якого трохи згодом першими відправилися на допомогу Макарівській громаді.

Брусилів Житомир
Аліна Святнюк очолила консультаційний пункт, створений на базі Брусилівського ліцею. Староста Карабачинського округу Аліна Святнюк. Брусилівська громада, Житомирщина. Фото надане Аліною Святнюк

Саме Брусилівський ліцей першим почав приймати людей, евакуйованих з Макарова та сіл Макарівщини.

Готові на все, аби повернути селищу життя: як жителі Житомирщини допомагають відновлювати Макарів
Деякі макарівчани були настільки знесилені, що до штабу їх заносили на носилках. Брусилів, Житомирщина, 2022 рік. Фото надане Аліною Святнюк

"Ми несли із дому все, що бачили, – розповідає Аліна. ­– Речі одяг, засоби гігієни, їжу. Коли почали прибувати люди, нам стало не вистачати навіть основних продуктів – м'яса, молока, яєць. Мої друзі із Польщі та США відправили гроші, за які я купила м’яса та ковбаси. Купувати молоко я їздила до ковбасні – стояла в черзі з п'ятилітровими бутлями. Але то не має значення, я готова була це робити – особливо, коли побачила, в якому стані до нас привезли переселенців. Спочатку везли тих людей, які не змогли виїхати раніше – переважно це ті, кому за 60-70 і під 90 років. Більшість з них не могли рухатися і захололи після тижнів, проведених у погребах. Багато хто кашляв, у когось, ймовірно, був коронавірус, але ні вони, ні ми на це не зважали. Навіть тоді, коли і самі теж почали хворіти. Ми робили все, що було потрібно – мили немічних людей, годували їх і намагалися забезпечити усім необхідним".

Брусилів Житомир
Спальні приміщення для переселенців облаштували в шкільних класах ліцею. Волонтерський штаб на базі шкільних приміщень Брусилівського ліцею №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Брусилів Житомир
У волонтерський штаб несли все – одяг, взуття, постіль, засоби гігієни. Волонтерський штаб у Брусилівському ліцеї №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Коли потік евакуйованих жителів Макарівщини став ще більшим, задіяні в процесі вчителі та кухарі перейшли фактично на цілодобову роботу.

Брусилів Житомир
Шкільний повар Ольга Прохорчук (справа) та її помічниця Оксана Ткачук (зліва). Кухня волонтерського штабу у Брусилівському ліцеї №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Готові на все, аби повернути селищу життя: як жителі Житомирщини допомагають відновлювати Макарів
Їдальня Брусилівського ліцею №1, де годували вимушених переселенців. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Брусилів Житомир
З продуктами допомагали жителі громади і місцеві підприємці. Брусилівський ліцей №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

"У нас був свого роду перевалочний пункт – евакуйовані люди, яких до нас своїми автівками привозили хлопці-волонтери з Макарова, лишалися на три-п'ять днів, а далі хлопці везли їх на захід України. Тому у нас постійно в чомусь була потреба – взуття, одяг, білизна, подушки, навіть спідня білизна – все це доводилося шукати. За понад місяць роботи я не мала жодного вихідного дня. Щодня від ранку і до вечора була з людьми – шукала їжу та волонтерів, які могли б чимось допомогти, і практично не бачила власну сім’ю. Це при тому, що я маю трьох дітей, найменшому з яких тільки три роки. Навіть коли була вдома, мій вечір складався із постійних дзвінків та повідомлень з проханням допомоги", – говорить Аліна.

За її словами, із продуктами для евакуйованих людей допомагали місцеві жителі. У коридорах біля кабінетів, де жили переселенці, поставили чайники, цукор, печиво, чай, каву та фрукти.

Брусилів Житомир
Макарівчани, котрих евакуювали до Брусилова. Спальні приміщення у класах Брусилівського ліцею №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Готові на все, аби повернути селищу життя: як жителі Житомирщини допомагають відновлювати Макарів
Брусилівчани спільними зусиллями шукали і приносили у штаб все необхідне – взуття, інвалідні візки, продукти та дитячі речі. Волонтерський штаб у Брусилівському ліцеї №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

"Дуже боляче було усвідомлювати, що макарівчани у себе вдома мали все, але через окупацію і знущання російських військ змушені були переховуватися у погребах і голодувати. Це страшно. Ми намагалися зробити все, аби вони не ходили голодні. Наші брусилівчани постійно підключалися – раз нам привезли м’ясо барана, потім кожного дня фермер Павло Збінський привозив по половині індика, житель із села з мого округу Дмитро Шпильовий двічі привозив по половині поросяти, овочі та й просто завжди допомагав, коли нам було потрібно. Подружжя Мартиненків допомогло з миючими засобами. В столовій повар Ольга Прохорчук та її помічниця Оксана Ткачук постійно готували. Долучилися дівчата, які приїхали в село з Києва – ми передавали їм фарш та муку і вони пекли пироги, смажили налисники, ліпили вареники та пельмені. Пастор церкви "Світло Євангеліє" Сергій Тарасюк разом зі своїми прихожанами теж привозив нам продукти і заготовки з них. Коли нам вдалося напрацювати деякий запас продуктів і заготовок, тоді стало спокійніше. Адже тепер я знала, що ми зможемо нагодувати усіх, незалежно від того, скільки до нас приїде людей", – каже Аліна.

Брусилів Житомир
Павло Збінський, подружжя Мартиненків, Дмитро Шпильовий. Брусилів, Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

Розкладушки, ходулі, інвалідні візки – усе вдалося знайти і закупити завдяки небайдужим людям – таким як Олена Дроздова. Доставляли також гуманітарну допомогу, продукти, засоби гігієни, взуття – з цим допомагала заступниця Брусилівського селищного голови Світлана Приходько.

Брусилів Житомир
Волонтерський штаб у Брусилівському ліцеї №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото: Аліна Святнюк

А от ситуація з ліками була складною – їх довелося діставати різними способами.

"Старенькі просили серцеві та заспокійливі препарати, яких ми не мали. Я весь час шукала когось, хто їде у Житомир або у Львів, щоб купити там ліки, бо наші аптеки були практично пусті. Ми ділили пластинку корвалменту на всіх по пару таблеток, щоб хоч якось заспокоїти людей. Практично кожен, хто прибував до нас, був у стресовому стані. З деким працював наш психолог та медсестра. Але в ті дні кожен з нас ставав психологом і ми намагалися заспокоїти людей", – каже Аліна Святнюк.

Історії життя

За перші півтора місяця у консультпункті Брусилівського ліцею прийняли близько 600 людей. Кожен з цих людей, зі слів Аліни, мав свою життєву історію. А проте кілька з них запам'яталися їй найбільше.

Діти в Росії, а їхня матір – під російськими кулями в Україні

"86-річна бабуся Ольга Олександрівна із Макарова – світла та дуже позитивна людина. Але прибула вона до нас у жахливому стані. Разом із керівницею культурного центру Макарова Людмилою Колос ми мили бабусю просто у шкільному коридорі, бо вона була така слабка, що нізащо не дійшла б до душової. Ми помили її, підстригли, змастили пролежні. Я й не думала, що колись зможу виконувати таку роботу. З'ясувалося, що у бабусі Ольги є двоє дітей і живуть вони... в Росії. Уявляєте? Вони в Росії, а вона одна у Макарові під кулями російських військ", – розповідає Аліна.

Брусилів Житомир
Людмила Колос, Аліна Святнюк та 86-річна макарівчанка Ольга Олександрівна. Волонтерський штаб на базі шкільних приміщень Брусилівського ліцею №1. Житомирщина, 2022 рік. Фото надане Аліною Святнюк

Кілька днів тікав полем, незважаючи на поранення

Друга історія – це історія молодого чоловіка, який разом з односельцями втікав з-під обстрілів. Машину, на якій вони їхали, обстріляли і вона згоріла. Люди отримали поранення. Кілька днів чоловік, маючи осколкові поранення в ногу та стегно, тікав полем. Аліна каже, що це був перший її досвід, коли довелося надавати таку медичну допомогу, адже їхня лікарня на той час вже була переповнена пораненими бійцями ЗСУ.

"Вчителька Світлана Шуляренко проконсультувалася зі своєю мамою, котра працює на швидкій, і ми разом взялися за рани цього хлопця. Знезаразили їх, наклали стерильні пов’язки. Наступного дня його разом з іншими людьми, які в нас були, відвезли на захід України. Згодом я дізналася від волонтерів, що там його прооперували. Світлана сказала мені: "Не знаю, чи змогли б ми зробити те саме у мирний час". Певно, ми побоялися б, але це був той випадок, коли не думаєш про страхи, а береш і робиш", – говорить Аліна.

Як настане мир, я поведу вас до ресторану

"Також до нас привезли дідуся з Макарова Михайла Івановича – він був у костюмі із гарно зачесаним сивим волоссям, – згадує Аліна. – Михайло Іванович у свій час працював директором меблевої фабрики. Я підшукала їм з дружиною Тетяною Ісаківною вільну кімнату. Коли Михайло Іванович дізнався, що я – староста, то сказав, що для нього велика честь, що я переймаюся їхніми проблемами. А ще сказав, що після того, як настане мир, обов’язково поведе мене до ресторану. Тому я дуже чекаю закінчення війни, аби знову зустрітися з цими людьми, але вже в спокійній та мирній обстановці..."

Хлібина з Макарова

"Є ще одна історія, – каже Аліна. – Це таке... моє особисте. Коли макарівські хлопці-волонтери вперше після деокупації змогли пробитися у Макарів, то привезли мені звідти у подарунок хлібину. Ця звичайна цеглинка хліба була з їхньої місцевої пекарні, котра вціліла після обстрілів. Я не стрималася і заплакала... Ця хлібина назавжди закарбується в моїй пам'яті і в моєму серці. Це був найкращий подарунок, який лишень міг бути..."

Брусилів Житомир
Аліна Святнюк з Людмилою Колос та макарівськими волонтерами, які возили людей на захід України. Брусилів, Житомирщина, 2022 рік. Фото надане Аліною Святнюк

Штаб усе ще на зв'язку

"Звісно, зараз ситуація змінилася, – розповідає Аліна. – Після деокупації Макарівщини людей у нас значно менше. До нас же везли, в основному, стареньких, котрі до останнього не хотіли покидати свій дім. Їх майже силою забирали з підвалів, хлівів та будинків. Попри те, що людей менше, я регулярно буваю у нашому штабі. Сюди приїздять і хлопці-волонтери з Макарова. Буває, що вони прибирають у будинку культури чи ще десь або ж перевозять гуманітарку, але ночувати їм ніде і вони їдуть до нас. Біда звела нас і ми стали справжніми друзями, котрі готові допомагати одне одному. А ще я дуже вдячна педагогічному колективу нашого ліцею, в якому я й сама, до речі, вчилася. Більшість вчителів, задіяних у роботі консультаційного пункту – це ті вчителі, котрі свого часу мене навчали. І наш найкращий директор школи Сергій Липко, з яким ми з перших днів війни змогли організувати і налагодити процес надання допомоги. Це при тому, що вчителі паралельно з роботою у штабі дистанційно навчали місцевих дітей та дітей, які були змушені покинути свої домівки".

Післямова

Традицію їздити допомагати сусідам брусилівчани підтримують ось уже місяць. Шостого травня вчителі Брусилівського ліцею знову поїхали на Макарівщину. Цього разу прибирали школу в одному з сіл, де раніше була база російських окупантів. Але це вже зовсім інша історія, про котру згодом, каже Аліна, теж буде що розповісти.

Ну а поки щоранку з приміщення Брусилівського ліцею лунає гімн України – це ще одна традиція, якої у Брусилівській громаді дотримуються з перших днів війни. Директор ліцею Сергій Липко виставляє колонки у відкрите вікно, аби наш державний гімн надихав якомога більше брусилівчан.

Люди слухають гімн, а потім поспішають до автобуса, котрий везе їх у сусідню громаду, де вони продовжують допомагати відновлювати те, що було зруйноване російськими окупантами. Продовжують допомагати відроджувати життя.

Відроджувати Україну, бо Україна – це і є наше життя.

Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди