"Найскладніше було — це підйоми" — історія 61-річного Ігоря. Він пішки разом із собакою прийшов з Маріуполя до Запоріжжя

"Найскладніше було — це підйоми" — історія 61-річного Ігоря. Він пішки разом із собакою прийшов з Маріуполя до Запоріжжя

"Найскладніше було — це підйоми" — історія 61-річного Ігоря. Він пішки разом із собакою прийшов з Маріуполя до Запоріжжя
Мешканець Маріуполя Ігор із собакою Жужею, якій пішки дійшов до Запоріжжя, фото: Суспільне

П'ять днів 61-річний Ігор, мешканець заблокованого російськими військами Маріуполя, пішки йшов до Запоріжжя. Відстань — понад 225 км. Разом із собою він узяв собаку Жужу та ручний візок. Про Ігоря розповіла у Facebook волонтерка Маша Українська, Суспільне записало історію чоловіка. Наводимо пряму мову.

***

2 березня ще працював телевізор. Була вода в крані. А ввечері щось велике прилетіло в центр міста. Не стало ні світла, ні води. Вибух був такий потужний, що наче підстрибнула будівля, де я сидів. Після цього почалися жахи.

"Коли підходив до блокпостів, вигадував легенду. Йдеш і вже її проговорюєш. А вони бачать — йде людина і сама з собою розмовляє. І думають, вона наче не в розумі".

Продукти закінчилися, люди ставали відстороненими. Усе зламалося. Чутки були такі, що ось-ось й все закінчиться. Хто їх розповсюджував, не знаю. Але бачив, що все відкладається на пару років точно, а прожити два роки в таких умовах не можна. І рішення прийшло само собою.

"Озирнувся — людей немає, позаду руїни. Попрощався з Маріуполем і пішов".

Росіяни запевняли, що Маріуполь повністю евакуювали. Що мирних мешканців вже немає і тому вони без сумнівів стріляють по будинках. Казали, отримали інформацію, що українська влада вивезла всіх. І тому розстрілювати все навколо можна, у них є на це право, вони вважають себе тут господарями, мають пригнічувати та довести нам, що українців як нації не існує.

"Місто, якого немає — це тепер Маріуполь".

У мій будинок жодного разу не прилітало. Але навколо все рвалося. У 30-40 метрах будинки просто зникли. Може, й разом з людьми, не знаю. Раз вибух був такої сили, що будинок тріснув, вікна повилітали. Дах посипався.

Машини у мене немає. Грошей — теж не особливо. Вихід був — взяти все з собою і йти у бік вільної країни. Тому що країна під назвою Маріуполь була вже не вільною. Її, по-перше, не стало. Від неї лишилися клапті. А потім чужі люди у військовій формі почали все забороняти. Коротко кажучи, я не захотів ставати рабом. Кликав друга йти зі мною. Він погодився. Потім — зник. Проте, якби я пішов із ним, не дійшов би. Самому краще.

Я віддав ключі сусіду. Продукти, які були, теж віддав. Узяв візок, собаку, і, знаючи ще зі школи географію, пішов на захід. Це напередодні Пасхи було. О шостій ранку пішов. За дві години був уже на виході з міста. Озирнувся — людей немає, позаду руїни. Попрощався з Маріуполем і пішов.

Читайте також: "Хизуються і дістають пачку гривень": що розповідають місцеві про життя в Херсоні

А там все так зроблено, щоб ти повз блокпост не зміг пройти. У них оптика. Тільки з’явився на горизонті — тебе вже бачать. У мене спитали: "Чому ти в Донецьк не пішов?" Так я ж у різних країнах з Донецьком живу вже вісім років. Чому мені туди йти? Хто на мене там чекає?

Коли підходив до блокпостів, вигадував легенду. Йдеш і вже її проговорюєш. А вони бачать — йде людина і сама з собою розмовляє. І думають, вона наче не в розумі. І ставлення вже дещо інше, примітивне.

Спочатку — обшук. Потім розпитують тебе. На постах кавказці в основному. Війська РФ пройшли на територію, а ті залишаються охороняти. Чеченці, дагестанці. По них видно, що не бачать в нас ворогів. Не бачать сенсу у цій війні. Але на питання, нащо ви приїхали, будь-хто з них відповість: "Захопити". Але тоді ти загарбник. Чому ображаєшся, коли з тобою б’ються у відповідь? Українці вам ще не раз так будуть відповідати.

У дорозі їжа була не головною проблемою. На Пасху всі люди добрі. Принаймні мене годували пасками всю дорогу. І яйцями крашеними. Але коли на нервах, їсти не хочеться. Чай заварював міцніший.

Читайте також: "Ховали людей в дитячих садочках, біля гойдалок, під під'їздами". Обстріли та фільтрація в Маріуполі

Головна проблема — Запорізька область вся наче хвилями. Найскладніше було — це підйоми. Витягнути цей кілометр. По 10-20 метрів себе змушуєш проходити. Є гарне прислів’я: дорогу здолає той, хто йде. Вона мене щоразу рятувала.

Скотився, відсидівся п’ять хвилин, покурив, відпочив, а Жужа вже лежить, язика вивалила. Кажу: "Треба йти". А вона вже ніяка! Відвернулася, наче помирає. Я її ставлю на ноги. Кажу: "На нас дідусь чекає, ми обіцяли, йдемо".

Йшов із візком. 56 кілограмів — я зважував перед виходом. Але дорогою почав викидати зайве. Взяв з собою, наприклад, намет. Дві пари чоботів — щоб в одних працювати за їжу, якщо що. Але викинув, бо ніхто дорогою не пропонував. Одну куртку викинув. У Запоріжжя зайшов у футболці і кепці — весна ж почалася, тепло.

Насправді мені пощастило що кілометрів за 80 до Запоріжжя повз проїжджала вантажівка. І мене підвезли. Сам би вже не зміг. Це врятувало мені життя. І Жужі теж. За дві години був уже в Запоріжжі.

Читайте також: "Маріуполь став символом бажання Путіна перетворити Україну на руїни" — інтерв'ю з Нуланд

І таке відчуття одразу — наче кілограм кави випив. Був таким схвильованим, мене трясло всього! Через те, що збулася не мрія, а ідея. Що я вірно припустив, що дійду. Просто я ж з козаків, а ми можемо себе проявити.

Волонтери гарно зустріли. Усі умови надали, гроші пропонували. Навколо Жужі зібралося людей 20. Мені навіть трохи прикро стало, що вся увага їй. Наче це вона мене вела, несла на плечах, а не я її тягнув.

Маріуполь настільки зруйнований, що його вже захоплювати сенсу не має. А мешканцям не дадуть його відновити. Та вони й не захочуть — сил немає. Їм не до будівництва. А побудуєш — ті знову зруйнують. Це на довгі роки. Місто, якого немає — це тепер Маріуполь.

Читайте також

"Вони боронять живих і мертвих". Дружини бійців "Азова" про зв’язок з коханими та сили вірити

"Ми розуміємо, що буде м'ясорубка" — начальник патрульної поліції Маріуполя про "Азовсталь"

"Я вдома" — історії мешканців Ірпеня, які повертаються в місто

“Ми доводимо, головне не стіни, а люди” — Маріупольський державний університет переїхав у Київ

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди