"Нас всіх тримає надія і віра в перемогу". Історія родини, яка виїхала з окупованого Херсона

"Нас всіх тримає надія і віра в перемогу". Історія родини, яка виїхала з окупованого Херсона

"Нас всіх тримає надія і віра в перемогу". Історія родини, яка виїхала з окупованого Херсона Фото: УНІАН

Надія разом з мамою та донькою виїхали з окупованого Херсона близько тижня тому до Львова. Говорить, шлях був довгий. Родина дуже хоче повернутися додому, всіх разом тримає надія і віра в перемогу. Своєю історією жінка поділилась із Суспільним.

На момент, коли вирішили виїжджати, евакуювалися до родичів за місто. Тому довелося спочатку долати блок-пости до Херсона. А потім шукати перевізника на місці.

Своєї машини не мали, дуже просилися до когось. Врешті вдалося виїхати за 5000 грн. до Одеси. 11-річну Злату взяли на руки. З Одеси їхали потягом. Сьогодні шукаємо палатку з гуманітаркою, почули - десь мають роздавати постільну білизну. Просимо не фотографувати обличчя. Звичка не світити обличчям і нічого не постити в інтернеті залишилася після півтора місяця в окупації. І невідомо, коли вдасться її позбутися, - сказали жінки.

Ми приїхали на вокзал. Нам допомогли з житлом волонтери. Багато тих, хто приїжджає з півдня залишається тут потім волонтерити. Хоча людей дуже багато і навіть вже не всіх беруть.

Люди виїздять на польський кордон, але не всі хочуть залишати Україну. Навіть попри те, що і тут не можна почуватися у цілковитій безпеці. Вчора прилетіло. Дитина постраждала, дитина, яка втікала від війни, і так врешті і не змогла втекти. Сюди приїжджають люди з різних міст, я в перший день сиділа на вокзалі, нам треба було довго чекати. По ним видно, звідки ці біженці.

"Нас всіх тримає надія і віра в перемогу". Історія родини, яка виїхала з окупованого ХерсонаФото: Суспільне

Дехто іноді ловить панічні атаки, здригається, коли чує гуркіт вантажівки чи навіть коли стукають двері. Дехто добре одягнений, але ти бачиш цей рюкзак, ці опущені плечі. І ти все розумієш. Ми самі такі. Сьогодні ми шукаємо точки з гуманітаркою. Бо мало що з собою взяли. Коли виїжджали не мали чіткого плану і не знали, де точно опинимося. Наш дім тимчасовий, де нас прихистили, схожий на казку "Рукавичка". З нами в кімнаті ще родина, вони приїхали раніше, вони з-під Маріуполя. І хтось в них там загинув. Там жінка і племінниця, 13 років. Вона просила не говорити про війну з дитиною. А дівчинка машинкою підстрижена. Худенька до кісток. Моя Злата дуже балакуча. І я чую, питає у ванній в тої дівчинки про зачіску, а вона говорить - мене тьотя підстригла, щоб я була наче хлопчик. Злата каже - а навіщо? А вона їй - зрозумієш, коли підростеш. Моїй 11, а тій - 13. Моя нічого не зрозуміла. А у мене сльози потекли. Я тоді подумала - Боже, як добре, що ми вибралися з Херсона. І моя того не зрозуміє.

Війна змінює людину. Ми йшли по центру, бачили якісь екскурсії, якісь ростові ляльки. І мені це так незвично і дико. Але я розумію, що людям, особливо дітям, хочеться хоч трохи мирного життя.

У багатьох тут чоловіки пішли захищати Україну. Так чи інакше - торкнулося усіх. Я не знаю, що розказати про себе. У нас нічого аж такого страшного не трапилося. Коли стріляли, нас оминуло. Але лишилася ось ця звичка - дуже швидко все робити, особливо приймати душ. Бо коли вибухи чути весь час думаєш, а раптом тікати до підвалу, а ти купаєшся, вода ллється і не почуєш. Перше, що ми зробили, коли приїхали, дізналися де є укриття. Вже так багато пройшло днів з початку війни, здається ціла вічність. Але мені зберігають надію жовто-блакитні прапори.

"Нас всіх тримає надія і віра в перемогу". Історія родини, яка виїхала з окупованого ХерсонаФото: Суспільне

Вони тут всюди - на вікнах, балконах, на дитячих візочках. У мене вдома наш прапор висів на вході. І мама каже - заховай у кімнату, раптом обшук буде. Це нормально? Я в своїй хаті маю ховати свій прапор? Але сховала. Чесно кажучи, було іноді страшно навіть говорити українською на вулиці.

Я не знаю, що я більше відчувала в той час, коли ми були вдома - страх чи презирство. Коли до нас прийшли, це взагалі вийшло випадково. Шукали сусіда, бо в нього нібито була мисливська зброя.

Я вийшла, бо стукали голосно у під'їзді. І вони так ввічливо попросилися випити чаю. У мене були дуже гарні чашки, я збирала колекцію. З трояндами. Вони порцелянові були. Мені на кожне свято такі дарували. І вони ті чашки просто забрали. Кажуть - ви ж не проти? Ми гостинчик додому візьмемо. І ще на дзеркалі у мене стояли парфуми - сестра з Італії привезла. Оце ще забрали. А більше нічого не взяли. В речах не рилися. Але після цього я більше не змогла залишатися. І тепер ми тут. Чесно, я не хочу звикати, будувати якесь нове життя. Ми всі хочемо повернутися додому. Сподіваюся, це буде скоро. Нас всіх тут тримає надія і віра в перемогу.

Читайте також:

  • "Мені дуже хочеться додому". Історія дівчини з Херсонщини, якій вдалося втекти з під обстрілів
  • Херсонка Олена Таран залишається у Херсоні, щоб рятувати тварин.
  • "Ми одягнені лягали і одягнені вставали". Історія родини, евакуйованої з Херсонщини до Кривого Рогу

Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон

Підписуйтесь на Суспільне Херсон у Viber

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди