"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя

"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя

Ексклюзивно
"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя
Фото: Олена Калайтан

Перші дні повномасштабної війни, окупація, вулиці, встелені тілами загиблих українців, розбомблений театр — журналістка з Маріуполя, головна редакторка газети "Приазовський робітник" Олена Калайтан пішки під обстрілами тікала зі своїм сином з блокадного міста. Сьогодні вони знайшли тимчасовий прихисток в Івано-Франківську. Олена поділилася із Суспільним своїми спогадами зі "спаленого, зруйнованого, але нескореного Маріуполя".

24 лютого

Я прокинулася о 5 ранку від безкінечних повідомлень на телефоні і так дізналася, що почалася війна. Війна в Маріуполі застала нас несподівано. З досвіду 2014 року, коли місто недовго було окуповане і коли до нас заходили бойовики, то за одну добу Маріуполь наші звільнили. Ми вірили, що так буде і цього разу. Паніки не було. Ми були впевнені, що все буде добре, що ситуація контрольована, і якщо окупанти зайдуть у місто, то його дуже швидко звільнять. Того дня перші обстріли по околицях міста вже були. Я жила в центрі, тож це було далеко від мене. Обстріляли мікрорайон Східний, пошкодили багато домівок. Але ці пошкодження були ще незначними. Постраждали 23 мирні жителі, серед них — одна дитина. Від'єднали 22 трансформаторні підстанції в Лівобережному районі і 12 – в Кальміуському. Ремонтники не мали до них доступу, бо були під постійним обстрілом. Цього ж дня у комунальному транспорті встановили безкоштовний проїзд. У місті ввели комендантську годину з 22:00 до 6:00.

І попри це 24 лютого ми більше спостерігали за ситуацією в Києві, Івано-Франківську, Львівщині, де війська РФ нанесли авіаудари. Ми бачили з новин, яка складна ситуація в Україні. Але були впевнені, що у нас все буде добре. Вважали, що Донбас нікому не потрібний.

25 лютого

Перший евакуаційний потяг Маріуполь — Чоп йшов практично порожній. Цього дня були два евакуаційні поїзди до Львова. Не так багато людей виїжджали і ми не планували виїжджати теж. Були впевнені, що наші військові нас захистять і Маріуполь вистоїть. Але вже цього дня ситуація в місті погіршилася. Не було жодного палива – бензин, дизель розкупили. Перестали працювати термінали, пошта. Припинила виходити наша газета "Приазовський робітник".

"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя
Олена Калайтан в робочому кабінеті редакції "Приазовського робітника". Фото: Олена Калайтан

Цього дня відновили роботу сім підстанцій, але внаслідок нових атак в Лівобережному і Кальміуському районах відключили 188 трансформаторних підстанцій та опалення через знеструмлення на п'ятьох котельнях. Вже потім наш міський голова (Вадим Бойченко — ред.) розповідав, що це була робота, спланована заздалегідь диверсантами. Вони наперед влаштовувалися на роботу на наші комунальні підприємства. Тому російські війська стріляли прицільно, бо знали, де і що розташоване і куди потрібно влучати. Ми ще й досі вважали, що цими околицями все і минеться, що більше нічого не буде. Адже Маріуполь дуже швидко розбудувався. У нас була така європейська інфраструктура, стільки грошей було вкладено, стільки проєктів реалізовано. Ми вважали, що росіяни не захочуть руйнувати місто.

26 лютого

Міські підприємства почали організовувати бомбосховища. Туди йшли багато людей, бо у багатоповерхівках підвали були непристосовані до війни. Ніхто там не проводив аварійне освітлення, не робили цивільного прихистку, бо ми не готувалися до війни прицільно. Тому сотні людей переховувалися у великих бомбосховищах. Так і в драмтеатрі спочатку були 300 людей, потім — 600, потім — тисяча і люди ще прибували.

"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя
Маріупольці ховаються від обстрілів у драмтеатрі. Фото: Олена Калайтан

Цього дня зранку і ввечері росіяни обстріляли селище Сартана. Чотири людини загинули, шістьох — поранили. Пошкодили газопровід на трьох вулицях Лівобережного району. Комендантську годину встановили з 18:00 до 6:00.

27 лютого

Під обстрілами організували евакуацію жителів селища Сартана в Маріуполь. Людей поселили у гуртожитках. Авіабомбами армія РФ обстріляла Лівобережний мікрорайон. Мешканців пошкоджених будинків теж евакуювали. Лівобережний пологовий продовжив роботу у підвалі. Розпочалася масова доставка соціального хліба і питної води. Комендантська година збільшилася вже з 17:00 до 8:00

Загалом на початку війни ситуація була повністю контрольована. Комунальні служби прибирали місто, вивозили сміття, працювали магазини, пекарі випікали соціальний хліб. Наш водоканал до останніх днів розвозив містом воду. Це був справжній героїзм, бо навіть коли були обстріли, то водії залишалися ночувати на підприємстві, щоб уранці розвезти людям воду у бочках. Були моменти, що українські військові не пускали їх туди, де були обстріли, але вони все одно їхали.

28 лютого

Працівники соціальних служб перестали приймати людей. Перейшли у режим консервації металургійні підприємства, щоб не було пошкоджень і не постраждало від цього місто. Почастішали випадки мародерства. Містян попередили про можливі відключення російськими окупантами мобільного зв’язку. В самому місті військових РФ ще не було, але Маріуполь опинився у блокаді.

1 березня

Окупанти масово обстріляли високовольтні лінії. Все місто залишилося без світла і опалення. Але вода ще була. У цей час у нас ще був мобільний зв’язок та Інтернет, і ми мали можливість читати новини. Наша міська влада запевняла, що ситуація контрольована і що з першими променями сонця електропостачання будуть відновлювати. І так і було.

2 березня

Світло відремонтували, і майже добу воно ще було у Центральному та Приморському районах. Цього дня перестав курсувати комунальний транспорт. Його водії замість пасажирів вивозили поранених від обстрілів. Цього дня під ворожими обстрілами загинув 16-річний маріуполець Денис. У лікарнях міста перебували 128 поранених.

3 березня

Росіяни обстріляли мости і залізницю. Варіантів евакуюватися потягами уже не було. Окупанти все частіше влаштовували свої "зелені коридори" і пропонували маріупольцям виїхати до Росії. І водночас людей в інші області України не пускали. Увечері цього дня ворог розбив останню підстанцію. І от з 3 березня і досі Маріуполь залишається без світла.

Коли у нас вже не було світла і опалення, але була вода і газ, жити ще можна було. І я із сином намагалися якомога менше спускатися до підвалу. Ми більше часу проводили у квартирі. Сусіди ж, особливо літні люди, спускалися до підвалів. Вони облаштували собі там місця для перебування. Хтось зніс і розібрав на дві частини диван, зробивши ліжка, щоб там спати. Березень був дуже холодним. У нас в квартирі було 13°C. Ми зі свого четвертого поверху бачили здалеку, як десь на околицях горять від обстрілів будинки. Ми чули, як працює наша артилерія і наші хлопці відстоювали Маріуполь щодня, щохвилини. Тому були впевнені, що місто — під контролем і не думали ще виїжджати. Ми вірили до останнього, що місто наше вистоїть і його відвоюють. Поки наші телефони були заряджені і працював оператор мобільного зв’язку, ми мали доступ до новин. Також у нас були портативні батареї. У ті дні у мене була ще ціла машина, тож можна було підзаряджати телефони і в ній. Ті ж, у кого не було такої можливості, ходили до Червоного Хреста та Карітасу, до драмтеатру. Туди привозили генератори і люди мали змогу підзарядити телефони.

4 березня

У перші дні березня у Маріуполі закінчився підвіз продуктів. 4 березня мерія заявила про гуманітарну катастрофу і закликала світ, щоб ми отримали якусь допомогу. У місті ставало все небезпечніше. Люди намагалися виїжджати на власних авто, але їх окупанти не випускали, обстрілювали.

5-6 березня

По радіо ми чули від Верещук, що будуть "зелені коридори", але насправді російські окупанти людей не випускали. Автобуси, які стояли та чекали людей, обстріляли. Потім наші комунальні автобуси почали блокувати під’їзди до міста, щоб танки РФ не змогли пройти. Із Запоріжжя до Маріуполя відправили першу гуманітарну допомогу, але її обстріляв ворог і до міста вантаж не прибув.

7 березня

Майже дві тисячі маріупольців змогли вирватися з міста на власному транспорті. Окупанти обстрілювали вже всі райони міста, не залишилося будинків без розбитих вікон, зруйнованих квартир. Газ відключили.

"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя
Коли відключили газ, їжу Олена підігрівала на сухому паливі. Фото: Олена Калайтан

З цього часу маріупольці почали гріти та готувати їжу на вогнищах. У місті повністю пропав мобільний зв’язок. Але його інколи можна було впіймати на вишках, куди ми час від часу ходили із сином.

8 березня

Від зневоднення померла 6-річна дівчинка Таня. Дитина довго була під завалами сама, голодна і без води, а її мама загинула. Із Запоріжжя до Маріуполя знову не пропустили гуманітарну допомогу. Особисто ми з цього дня із сусідами повністю почали готувати на вогнищах. Ніхто не мав дров. Кожен наш під’їзд будинку розпалював собі багаття — хто як міг. Ми дуже згуртувалися і допомагали одне одному. Я бачила, що у багатьох людей немає продуктів, вони голодували, тож ми ділилися своїми запасами.

9 березня

Російські війська обстріляли дитячу лікарню та пологовий будинок. Ми дізналися про це з новин. Це був дев’ятий день окупації.

"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя
На дев’ятий день окупації війська РФ обстріляли дитячу лікарню. Наслідки обстрілу російськими окупантами лікарні у Маріуполі, фото: поліція Донеччини

За офіційною статистикою, за цей час загинули 1 207 мирних жителів. У цей час дізнаватися новини ставало важко. Ми інколи із сином бігали на вежу, щоб упіймати мобільний зв’язок і зв’язатися з рідними, близькими, друзями. Про багатьох ми нічого не знали, де вони і що з ними. Також скачували трохи новин, а потім читали сусідам у підвалі. Коли виходили на вулицю, розпитували у тих, кого бачили, що відбувається у місті.

10 березня

З цього часу бої були все ближче до центру. Ми чули, що 17, 18, 23 мікрорайони вже були окуповані росіянами. Люди звідти переїжджали до центру. Я вперше побачила пораненого. У нього була пов’язка на голові і кров стікала щокою. Він приїхав до нашого будинку із сім’єю на розбомбленому авто. Чоловік розповів, що його сім’я чудом вижила, бо в одну з кімнат його квартири залетів снаряд і розірвався, а вони були у сусідній кімнаті.

11-15 березня

У кого були цілі машини, повиїжджали з міста. Позалишалося багато літніх людей, тих, яким важко пересуватися. Вони спустилися 10 березня в підвал і більше не піднімалися до своїх квартир. А ті, хто не міг спуститися, які були лежачими, потім гинули. Ми із сином пробули в підвалі ці дні і вирішили, що треба вибиратися. З 13 березня шукали можливість виїхати, але нам казали дочекатися гуманітарного коридору . Поки чекали, наше подвір’я постраждало від мінометного обстрілу. Нашу автівку і багато інших розтрощили. Але люди у нас вижили.

"Спалений, зруйнований, але нескорений". Щоденник журналістки з блокадного Маріуполя
Під'їзд будинку після мінометного обстрілу. Фото: Олена Калайтан

У будинку пошкодили дах і один з під’їздів. У сусідній будинок було пряме влучання градами. Ми бачили поранену жінку, у неї не було пів голови. Але вона так хотіла жити… Вона бачила, як двох її синів засипало, що вони мертві, і з тією пошкодженою головою розкопувала їх і кричала, що буде жити. Але її не врятували. Ці смерті почалися одна за другою. Ми вже бачили трупи на вулицях міста. На центральному проспекті їх вже не встигали прибирати. Вулиці були всипані тілами. Вулиці перетворилися на справжні руїни.

16 березня

Я бачила, як підірвали драмтеатр. У той момент я із сином якраз були на вежі, ловили зв’язок. Мало хто туди ходив і ми зрозуміли чому – біля неї лежали два трупи прикриті, і не кожен наважувався переступити через них. Але нам був дуже потрібен зв’язок, бо ми хотіли хоч якось виїхати. Ми бачили, як з лівого крила драмтеатру влучила ця авіабомба. Почав горіти дах, обвалюватися, вогонь поширювався. Це було жахливо. Скільки людей там загинуло — точно не відомо, але не менше трьохсот. Буквально того дня ми розмовляли із сусідкою, яка пішла з сином туди переховуватися. Там було дуже багато людей. Підвал був переповнений, люди були по всіх поверхах. Вона сиділа якраз у глядацькому залі, там було небезпечно. Більше я її не бачила…

18 березня

Під обстрілами ми вибиралися із сином з міста пішки. Сусіди зупиняли нас, щоб не йшли під обстрілами. Але ми пішли, бо почули, що будуть евакуаційні автобуси біля кінотеатру у Приморському районі. Схопили валізу з підвалу і побігли. Ми прощалися з квартирою і плакали.

Прощалися із кішечкою. У нас були два котики. Змогли взяти лише одного. Бо інакше б не вибралися, не могли чекати, поки буде якесь авто, щоб узяти все. Так і побігли, перечікуючи обстріли під різними будинками. Коли побачили, що автобуси очікують людей зо 200, вирішили далі добиратися самотужки. Добігли до околиці і почали голосувати. Третя машина зупинилася, довезла нас до російського блокпоста, бо українського вже не було. Небезпечно було виїжджати. Окупанти намагалися всіх завернути на Росію. Сина, як і всіх хлопців, роздягнули до пояса, шукали татуювання Азову, зв’язки із Збройними силами України, перевіряли телефони, проводили якісь співбесіди. Черга з машин була велика. І всі хотіли їхати в інші регіони України. Ми прорвалися.

Читайте також

Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди