Що може статися з українською музикою після війни – пояснює Юрій Береза

Що може статися з українською музикою після війни – пояснює Юрій Береза

Ексклюзивно
Що може статися з українською музикою після війни – пояснює Юрій Береза

Суспільне Культура запускає проєкт "Ніякого братерства – не було, немає й не буде". Представники та представниці української креативної й культурної індустрії в колонках пояснять, як Росія впродовж років (а іноді – століть) намагалася знищити українську ідентичність.

Ці тексти ми публікуватимемо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цей контекст за кордоном, щоби показати, що війна з російським впливом почалася не за тиждень.

У своїй колонці музичний оглядач Юрій Береза розповідає, що відбувається з українською музикою зараз та яке на неї чекає майбутнє після розривання зв’язків із російським ринком.

Англійська версія колонки за посиланням.

Війна стала каталізатором багатьох процесів у країні. Очікувано піднялося і народне мистецтво. Прикладів сила-силенна: від пісні про Байрактар від військового Тараса Боровкова до репу "Шо ви, браття" від Jockii Druce. ЗСУ кажуть, що наша армія знається на позиційній війні. З культурою стало так само.

Вона не затихла і не померла, а перейшла у позиційний стан, що підтримує та підбадьорює. Пісень небагато, бо, м’яко кажучи, не в усіх є час на їхнє складання. Втім, коли ці пісні з’являються, то відразу стають народними та дійсно допомагають. Війна триває вже понад місяць, а далеко не в усіх емоційний стан дозволяє відчувати позитивний настрій. А його десь треба брати.

Питання розвитку сучасної української музики зараз не на часі. По-перше, багато виконавців зараз на передовій або у теробороні та приноситимуть користь країні у цій сфері ще довго. По-друге, у музикантів може не бути сили чи можливості щось створювати зараз чи у найближчому майбутньому. І не факт, що вони захочуть займатися саме музикою. Бо війна – це не тільки натхнення, як багато хто вважає, а ще й травматичний тригер. У всіх настрій зараз складати цеглини у великі будинки, а не ноти у великі пісні.

Але зрозуміло, що після перемоги станеться повтор 2014 року. Чудова новина полягає в тому, що в порівнянні з 2014 роком буде очевидна суттєва відмінність – нестача російського наративу.

Війна остаточно відвернула нас від північного сусіда. Навіть тих, кому все було "нє так однозначно" і "там же тоже люді живут". Багатьох "музикантів-ми-за-мірців" вже повидаляли з плейлистів. Банально через те, що вони не змогли назвати речі своїми іменами. Добре, що це нарешті сталося. Прикро, що в такий спосіб.

Звісно, під корінь цей наратив не вирубиш. Тишком-нишком десь він буде пролізати. Благодійний концерт для українців у Варшаві, де буде виступати російський репер Face та чернівчанин Т-Fest, якого ніколи не вважали за російського артиста, – яскравий приклад. Але то дрібниці. Бо великих банерів з Шуфутинским на весь Палац Спорту вже не буде, як і "колєса СансариПісня російського реп-виконавця Басти, – ред." двічі поспіль у Stereo Plaza.

Звільнення від російського тиску стане переломним моментом для української культури. Моментом, який, кажучи неологізмами, нарешті "висвобождаєт" нашу злітну смугу. Шанс настільки неймовірний, що навіть ренесанс восьмирічної давнини буде здаватися гіпотетичною можливістю. Це як водночас виграти у лото "Забава" та у лохотроні забити м’ячик поміж двох пляшок на Хрещатику.

Це шанс, який відкриває інші шляхи пошуку аудиторії, а не лише через кастинги на талант-шоу із надуманими історіями учасників. Це шанс, який нарешті дозволить музикантам заробляти інтелектуальною власністю, а не тільки корпоративами. Шанс, який дає можливість побудувати власну індустрію, про яку говорили останні роки, немов про щось міфічне.

Тут я кажу "дякую" смерті російської індустрії. Вона тиснула на нас всі ці роки і не давала просувати своє. Наші побажання надати нам автономію та вести справи саме так, як ми хочемо, ігнорувалися. Всі рішення приймалися саме у Москві. Через це нас в буквальному сенсі заливало сумнівної якості контентом на кшталт репу зі зламаною щелепою та психотропною шизою на кшталт "інстасамки".

Є дві причини, чому так склалося. Перша – суто бізнесова. Великі компанії не бачать сенсу тримати локальні офіси в країнах, які особливо не приносять прибутку, тому створюють один на певний регіон. Друга – й мабуть, більш важлива, – це помилка сприйняття, яка часто зараз зустрічається. Згадайте канцлера Шольца та невинуватих росіян. Чи абсолютну нестачу віри в те, що Україна проти Росії витримає довше двох днів. Що ж, вже минув місяць and still counting.

У нас з’явився шанс, з якого ми маємо витиснути максимум. Залучити до нас великі лейбли, стрімінги та дистриб’юторів. Впровадити необхідні закони щодо авторських відшкодувань без суперечок, які точилися останні місяці. Відродити промоутерський бізнес так, щоб іноземні артисти хотіли їхати до нас не лише за збільшеним гонораром. План дуже загальний. У ньому буде ще багато підпунктів та нюансів. Але він вже є і не виглядає чимось нереальним.

Цей таймлайн вже довів, що Україна може не просто фольктроніку на європейських шоукейсах. Вона варта більшого.

Ми маємо чудових, самобутніх музикантів, які вже мають досвід роботи із Заходом. PR-спеціалістів, які можуть привернути чималу увагу до артиста навіть найнуднішим приводом. Організаторів фестивалів та концертів, які сотні разів закладають свої машини та квартири, щоби зробити крутий фестиваль в унікальному місті. Менеджерів, які влаштовували тури своїм виконавцям, попри всі обставини. У нас є фантастичний соціальний капітал у цій сфері, а в цього капіталу – невимовна жага будувати нове, бо на "розв’язання рук" чекали дуже давно.

Хоч я й не працюю музичним журналістом майже чотири роки, але постійно спостерігав за процесом збоку. Бо багато моїх друзів та знайомих все ще мають "теплий" зв’язок із індустрією. Все було, як і за часи моєї роботи: велика тусовка людей, в яку не потрапиш просто так. Але зараз всі вони об’єднані, як ніколи. Ця консолідація має залишитися й після війни. На якийсь час забути про власний інтерес та попрацювати на спільний, створюючи ринок, де знайдеться можливість для кожного. Певен, що з нашими кадрами це більше, ніж реально.

Вимальовується картина світлого майбутнього. Втім, треба бути максимально виваженими та обережними в діях. Такий шанс – один-єдиний. Іншого не буде. Потенційно перед нами – великий простір варіантів, але ми в ньому одні. Тож у разі провалу будемо винні саме ми. А не росіяни, у яких останні ниточки з індустрією вже обрізані. Бо все, що їм зараз залишається, – насолоджуватися пергідрольними басковими, сербськими пост-панк аб’юзерами та іншими буєраками.

Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.

Читайте також

Категорії
ТеатрАрхітектураДизайнІншеРозкладКонцертиПрограмиПодкастиСПАДОК ТЕРЕЩЕНКІВARTИЛЕРІЯ