З першого дня повномасштабного вторгнення росії фізіотерапевтка Анфіса Уривкова зрозуміла, що має бути в лікарні. Вона попросилася туди волонтерити: робила перев'язки, допомагала пацієнтам переміщуватись, тримала ліхтарики під час операцій. Паралельно боролася на інформаційному фронті: намагаючись переконати своїх рідних, які в Криму, що у Чернігові справжня війна, бо ж вони вперто не хотіли в це вірити.
На п'ятий день повномасштабного вторгнення Анфіса, побачивши ворожий літак, який бомбив місто, зрозуміла: найкраще, що вона може зробити для себе – вижити.
У проєкті "Монологи блокадного Чернігова" Анфіса Уривкова розказала про атмосферу в лікарні, свій порятунок і перемогу на інформаційному фронті у своїй родині.
З першого дня зрозуміла, що маю бути у лікарні
24 лютого я прокинулася о 6-ій ранку від повідомлення від свого колеги-невролога, який сказав, що почалась війна, тому ми можемо не приходити на роботу, тому що є воєнний стан. Я не одразу все зрозуміла, і потім вже коли я зателефонувала своїм друзям, колегам, я почала розуміти. Було чутно вибухи в Чернігові. Дуже велика паніка була на вулиці. Я також почала панікувати. То був перший раз, коли я плакала. В такому шоковому стані я почала збирати речі. Це був маленький рюкзак: я взяла тільки свої документи, свою медичну форму, два банани, ноутбук. І пішла на роботу. Я працюю фізичним терапевтом.
Впродовж першого дня я зрозуміла, що я повинна бути в лікарні. Я дуже просилась в обласну лікарню. Я там працювала у мікрохірургії ока. Допомагала лікарям. Я фізичний терапевт, і я не роблю ніяких операцій чи інвазивних втручань, але допомогала. І мені це дозволили робити.
Операції робили в коридорах лікарні
Я працювала помічником офтальмохірурга. І я допомагала під час операцій та огляду людей, травмованих під час бойових дій. Під час вибухів хвилею часто люди могли отримати якісь травми обличчя та очей. Тому роботи було дуже багато.
Прийшовши, я зрозуміла, що тут дуже багато мирних людей. Вже з другого дня було більше 30-ти людей на день, які мали би бути прооперовані. І, враховуючи воєнний стан, ми не могли вмикати світло в лікарні, коли ставало темно. Тому ми тримали ліхтарики над операційними столами, щоби якось допомогти хірургам. І взагалі будь-які руки були потрібними. Тому я допомагала, як могла. Також була робота на зразок перемістити пацієнтів, які не можуть самі вставати, зміна положення, коли треба було дуже швидко перемістити пацієнта до рентген-кабінету, або до іншого відділення. В перші дні був певний хаос, але лікарі дуже організовано працювали.
Коли надходить якийсь пацієнт, лікарі – це така команда, це єдиний механізм. Як організм вони працювали. І першочерговий огляд пацієнта робився одночасно всіма лікарями. Тобто травматолог дивився, що з кінцівками, офтальмохірург (якому я допомагала) дивилась, що з очима. Також був нейрохірург, торакальний хірург – тобто це все командна робота, це все дуже швидко вирішувалось, куди пацієнт їде далі, на яку операцію йому необхідно терміново. Завдяки злагодженій роботі всіх лікарів, допомога надавалася дуже швидко, професійно і без якихось зайвих слів.
В перший день я взагалі не знала, що на мене чекає. Не розуміла взагалі, що відбувається. Вже на другий день ми почали розуміти, що дуже багато мирного населення отримали поранення. Скоріш за все я не була готова до того, що буде дуже багато пацієнтів. Були такі випадки, коли ми оперували взагалі в коридорі, бо всі операційні зайняті. І, дякуючи професіоналізму лікарів, це все було можливо. І це все в дуже екстремальних умовах. Я могла допомогти тільки тим, щоби тримати ліхтарики, допомагати з обладнанням, подаючи якісь потрібні речі хірургам, допомагала в маніпуляційному кабінеті, допомагала, коли потрібно було пацієнта перевести в інше відділення або зробити якусь перев'язку.
Також дуже багато сил було покладено на психологічну підтримку пацієнтів, тому що первинний огляд робився просто в приймальному відділенні, пацієнт взагалі не розумів, що відбувається. Травмована людина не розуміє, де вона, бо вона нічого не бачить, не розуміє, що з нею трапилось, вона дуже схвильована. І людина дуже сильно боїться. Тому психологічна підтримка дуже важлива була. І можу сказати, що для пацієнтів були створені всі умови безпечного перебування. Навіть коли були повітряні тривоги, ми пацієнтів вивозили та виводили в коридор – більш безпечне місце. Я сама бачила, як лікарі, ризикуючи своїм життям під час повітряних тривог, заводили всіх пацієнтів до бомбосховища, або переводили пацієнтів у місце, де є дві стіни і немає вікон. Тобто це герої нашого міста. Я дуже вдячна їм. Це мотивує.
Якби я була кішкою, в мене б залишилось 6 життів замість 9
Я провела в лікарні 5 днів. І на п'ятий день, коли я переходила з одного відділення в інше (точніше перебігала), під час повітряної тривоги я побачила літак. Побачила, як він бомбардує наше місто. Я не можу підібрати слів, щоби описати весь той страх, який я тоді відчувала. Але я зрозуміла, що це дуже небезпечно. Наразі я живу в Чернігові одна, в мене немає родини, немає дітей. І я розумію, що найважливіше, що я можу для себе зробити – це залишитися в живих.
Коли я прийняла рішення евакуюватися – це було дуже ризиковано. Але я в той день я поїхала додому, щоби забрати якісь основні речі, зрозуміла, що я туди просто не можу доїхати – мене не пропустили на блокпості. Сказали, що мій район замінований. Я живу на околиці Чернігова. І то був такий вирішальний для мене знак. Я змогла виїхати. Через півгодини я зрозуміла, що мій район був обстріляний. Я навіть зараз не можу в це повірити. Навіть не хочу дивитись на фотографії, які мені прислали. Це дуже мене бентежить. Я зрозуміла, що зробила правильно. Бо якщо б повернулась додому, то не знаю, чи давала би зараз інтерв'ю.
Коли я виїжджала із самого Чернігова, знаю, що люди, які їхали за мною, вони були у небезпеці - їх колону обстріляли. Знаєте, якщо би я була кішкою, в мене б, мабуть, залишилось 6 життів замість 9. Я не можу правильно це все описати. Навіть зараз я не можу все правильно сформулювати, бо не розумію, що трапилось, що я пережила, і що наразі в Чернігові: всі ці обстріли, рандомні бомби. Я дуже хвилююся за своє місто і за тих друзів та моїх пацієнтів, які там залишилися. Я весь час намагаюся підтримувати з ними зв'язок і не завжди це є можливим, бо зв'язок є не завжди. Я дуже хвилююсь і хочу хоч якось допомогти. Я можу надавати психологічну допомогу, тому зараз я працюю як волонтер з психологічної допомоги для пацієнтів і також консультуванні неврологічних пацієнтів, які є в містах, де зараз стоїть російська армія.
За звичкою забираю хліб із собою – раптом завтра не буде їжі
Я зараз відносно в безпеці. І в перші дні я взагалі не могла усвідомити, що можна ходити по вулиці. Не бігти, а просто ходити, дихати і дивитись на небо, де немає літаків. І для мене було дуже великим сюрпризом, що я можу спати більш ніж 3 години за один раз, що я можу пити воду, що я можу не мерзнути, можу користуватись своїм телефоном, дзвонити своїм друзям чи користуватись інтернетом. Ці всі дрібні речі є дуже важливими. І зараз я вже дуже чітко усвідомлюю, що коли можна просто дивитись на небо без літаків, коли не чуєш вибухи, коли вночі можеш спати без одягу, коли можеш пити воду та їсти їжу – то є найціннішим. Це найголовніше, що я зрозуміла. І також, мені дещо соромно про це казати, але в перші дні, коли я виїхала з Чернігова, уявляєте: я в їдальні їм, і з собою беру хліб. Мені бабуся в дитинстві розказувала, що вона також так ховала їжу. І я, коли помітила, що це роблю «на автоматі», сильно збентежилась. Тобто я взяла хліб в серветку і поклала собі в рюкзак. А раптом завтра не буде їжі, наприклад?
Я хочу скоріше реабілітуватись, бо вважаю себе фахівцем своєї сфери, хочу допомагати людям. А можу їм допомагати тільки тоді, коли сама знаю, що я здорова і сама маю ресурс для того, щоб відновлювати інших.
Мої батьки врешті мені повірили, що в Україні війна
Мої батьки зараз проживають у Криму з моїми сестрами. У мене дуже велика родина. Я і сама народилась в Криму та навчалась там у школі, а вже потім вступила до Чернігова та залишилась тут працювати.
В перші дні війни мої батьки не дуже розуміли, що трапилось взагалі. Бо ми всі знаємо, що є така неприємна річ, як інформаційна війна. І перші дні війни для мене були найбільш тяжкими, в мене було складне непорозуміння з моїми батьками, бо я їм розповідала, я їм показувала фотографії, що коїться, але вони не сильно таки мені вірили. Але вже потім, під час дуже активних воєнних подій, вони почали мені довіряти і вже почали дивитись новини інших країн. Зараз вони мене дуже підтримують. Я їх також підтримую, бо зараз взагалі ніде немає безпечного місця. Я дуже за них хвилююся. І зараз можу сказати, що моя родина розуміє все правильно, я дуже тому рада.
Я не вірю, а знаю, що ми – переможемо.
Тому що наш народ є набагато сильнішим. В якому б місті України я наразі б не була, я знаю, що мені допоможуть. Бо волонтерська діяльність є дуже потужною. І я знаю, що вже скоро ми будемо жити в злагоді, мирі. Дуже сподіваюсь, що всі близькі мені люди будуть здоровими та живими – бо це найголовніше. І я вірю в те, що в нашій державі ми відбудуємо все заново і будемо працювати надалі, ми будемо радуватись сонцю, тиші, і ми почнемо цінувати по-справжньому нашу державу. Зараз весь світ за нас – це надихає і дуже підтримує. І я дуже дякую людям, які допомагали особисто мені, а наразі допомагають Чернігову. І хочу, щоби ми і надалі трималися всі разом.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Світлана Желдак вижила після удару по будинку, але втратила родину
