Після вторгнення РФ в Україну харків'янка Карина Скляр разом з трирічною донькою та чоловіком з нещодавно придбаної квартири в районі Залютине переселилася у підвал. На сьомий день війни, після чергового бомбардування російських загарбників, їй довелося залишити чоловіка та рідне місто. Попереду були три дні дороги, кордони, табір для біженців у Німеччині та прихисток від незнайомих людей.
З квартири у погріб
У квартирі, на придбання якої Карина з чоловіком збирали гроші 10 років, родина прожила рік. За пару тижнів до війни відсвяткували триріччя доньки Мар'яни. Коли побачили з вікна 11 поверху, як летять "Гради", оселею на наступні дні для родини став підвал подруги у приватному будинку на Холодній Горі, де раніше зберігали картоплю.
"З нами у будинку було 15 дорослих і троє дітей: різні родини, знайомі, незнайомі. Хто знайшов прихисток, приймали усіх. На матрацах спали, дітям на ліжках давали спати. Й тварин було багато, усіх ховали", — згадує Карина.
У погребі провели тиждень: "Слава Богу, хоч якась їжа у нас була за шаленими цінами придбана у місцевих магазинах. Вигрібали просто кукурудзяні палички й загалом їжу, яку ми старалися ніколи не купувати й дітям не давати. Але їли, що було".
Евакуація та хаос на вокзалі
Карина вирішила їхати з Харкова після того, як неподалік їх укриття російська армія розбомбила танкове училище: "Напередодні бомбили танкове училище. Ми були, певно, в метрах 500 звідти. Це був другий день авіаударів, і наші нерви вже не витримали".
Разом з матір'ю, тіткою та донькою жінка поїхала на залізничний вокзал.
"Люди реально забігали у вагон під вибухи. Чутно було звідусіль, люди боялись, ховались. Це було страшно", — згадує Карина.
Ще з більшим страхом згадує тисняву у день, коли разом з іншими жінками та дітьми намагалася потрапити на евакуаційний поїзд.
"Я ніколи не забуду, як жінка з цим конвертиком у руках, з дитиною... Я заскочила, закинула свою дитину, і провідник сказала йти в останнє купе. Як я вирвала з рук цю дитину, тому що розуміла, що сама вона не залізе з ним на руках. А потім вона її загубила, я віддала провіднику цю дитину. Як вона бігала, кричала: "Де моя дитина?!". Слава Богу, я її побачила, бо допомагала іншим людям заскакувати у вагон", — згадує Карина.
У купе евакуаційного потягу до Львова, розрахованому на чотирьох пасажирів, було 15 людей.
Зі Львова до табору для сирійських біженців
Знайти вільних місць для зупинки у Львові Карина не змогла. Волонтери збирали людей до Кракова у Польщі. В автобусі дитина не змерзне вночі, вирішила Карина, і поїхала далі.
"Жили у волонтерському розподільчому пункті. Люди там і погодували, й одягли, й взули, й душ ми прийняли. І прийшли знову волонтери, збирали автобуси до Лейпцига", — розповідає харків'янка.
У німецькому Лейпцигу оселилися у таборі, який уряд будував для сирійських біженців у 2011 році.
"Це звичайні бараки. Вони були законсервовані, ніхто не користувався багато років. Коли приїхали перший день, табір відкрили тільки два дні тому, ще навіть не всі бараки були заповнені. Тобто ми були одними з перших, напевно, хто у Лейпциг доїхав", — розповідає Карина.
У цьому місці вона разом з донькою, мамою та тіткою провела три дні. Розповідає, табір складається з металевих ангарів під одним дахом. Кімнати розділені металевими перегородками. У кожній — чотири двоспальні двоярусні ліжка.
"Старалися родинами селити. Двері не зачинялися. Умови на вулиці. Це також барак, але це треба було зі свого вийти в інший. Купатися там не могли, бо було ще достатньо холодно. Давали гарячу їжу, завжди був чай, кава. Дякуємо, голодними ніхто не був", — каже харків'янка.
Людей у таборі більшало з кожним днем: "У наступні дні там, напевно, вже усі національності були. Багато іноземних студентів з Харкова: індуси, араби. Не знаю, що їм робити. На що вони розраховують: повернутися та довчитися? Вони так само не знають, що робити, як і ми".
"Хочу додому"
В черговий раз на допомогу прийшли волонтери — Карину у Лейпцигу прихистила німецька родина, яка вже приймала у своєму домі інші українські сім'ї. Що робити далі, харків'янка не розуміє. Після пережитого дитина потребує допомоги психолога: "Моя донька почала кусати губи. Просто в кров. Кусає, у неї стресова ситуація". Одне жінка знає напевно: хоче додому до чоловіка та брата. Каже, вирішила поїхати з міста, щоб чоловік не переживав.
"Вони залишилися у Харкові. Допомагають там, чим можуть. Чоловік працює, він не хоче виїжджати. Він лікар, хірург, сказав, що буде там до останнього лікувати хворих... І якщо він буде ділити з нами останній шматок, то він віддасть його нам, а не собі. А йому треба працювати. Щоб він міг спокійно людей лікувати. Сподіваємося, що ми скоро повернемося", — каже Карина.
До Німеччини можна в’їхати за біометричним паспортом. Документ дозволить перебувати в країні 90 днів. Після цього потрібно звернутися до місцевого відомства у справах іноземців й там узаконити подальше перебування. Просити ж про притулок або тимчасовий захист не потрібно. Усі громадяни України, які тікають від війни, отримують його автоматично.
Читайте також
"Stop Putin, stop war": як у Лейпцигу протестували проти війни РФ в Україні
