Залучення без визнання. Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Залучення без визнання. Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Залучення без визнання. Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками Сторінка Андрія Єрмака Facebook

На 25 березня у Мінську заплановане засідання Тристоронньої контактної групи, яка веде переговори щодо російсько-української війни на Донбасі. Через пандемію зустріч відбудеться онлайн і жодних документів на ній, вочевидь, не підписуватимуть. Саме на цьому засіданні мав би бути затверджений склад Консультативної ради, додатковий протокол щодо створення якої було нещодавно завізовано підписами керівника Офісу президента України Андрія Єрмака та заступника Адміністрації президента Росії Дмитра Козака. Обидва чиновники залишили свої автографи без посад та ініціалів.

Згідно з протоколом, до Консультативної ради мають увійти 10 делегованих українською владою осіб та по 5 учасників від самоназваних “ДНР” і “ЛНР”. ОБСЄ, Франція, Німеччина і Росія матимуть по одному дорадчому голосу. Під документом, що став доступним для широкого загалу, стоять підписи спецпредставника ОБСЄ, експрезидента України Леоніда Кучми, спецпредставника РФ, а також Владислава Дейнеги й Наталії Никанорової, названих відповідно “повноважними представниками окремих районів Донецької та Луганської областей”.

Дорадча група не ухвалює рішень, але такі формулювання і віза голови ОПУ спричинили хвилю обурення серед політиків, активістів, колишніх політв’язнів і навіть деяких депутатів “Слуги народу”, що сприйняли такі дії української влади як визнання “ДНР” і “ЛНР”. Унаслідок резонансу Єрмак зібрав депутатів фракції та кілька днів ходив по ток-шоу. Він пояснював усім підряд, що "не все так однозначно", що Консультативна рада нічого не вирішує, що Україна хоче ввести до її складу переселенців з Донбасу, а без неї Європа зніме з РФ санкції.

Суспільне проаналізувало, як уряди інших держав ведуть прямі переговори зі збройними формуваннями та що вважається визнанням і легітимізацією цих формувань. В основі тексту — коментарі експертів, які співпрацювали з ОБСЄ в Україні та займалися врегулюванням конфліктів в Україні, Індонезії, Філіппінах і на пострадянському просторі.

Фото: Дзеркало тижня

Підписи під протоколом, що передбачає створенння Консультативної ради. ZN.ua

Прямі переговори

Професійні дослідники сфери врегулювання конфліктів запевняють, що у кожному випадку офіційна влада хай спершу і приховувала, але зрештою таки вела прямі перемовини зі збройними формуваннями або тими, кого називала терористами.

Легендарна прем’єрка Великої Британії Маргарет Тетчер на початку 1980-х публічно та категорично заперечувала можливість переговорів з Ірландською Республіканською Армією. Через три десятиліття Національний архів країни розсекретив листування з ІРА, в якому очільниця британського уряду вносила правки власноруч. Інформація викликала шок у народу та місцевих дипломатів.

Так було останні півстоліття. Коли розгорявся новий конфлікт, кожен уряд наполягав, що “з цими” (сепаратистами, бойовиками) точно не можна говорити, але час брав своє. Так, у 1970-80-х неможливими вважалися перемовини Ізраїлю з Організацією визволення Палестини, офіційного Лондона — з Ірландською Республіканською Армією, Мадрида — з Баскськими сепаратистами ЕТА. Усі ці групи несуть відповідальність за теракти, в яких загинули цивільні та військові не на полі бою. І з усіма цими групами були підписані мирні угоди. У 1990-ті вже йшлося, що ІРА чи ЕТА стали іншими, а от з колумбійським угрупованням ФАРК (яке ще й стало наркокартелем) чи афганським Талібаном сідати за один стіл точно не можна. Зрештою і з ними підписували угоду — влада Колумбії з ФАРК, а наприкінці лютого цього року офіційний представник США — з Талібаном.

"Згоден, Єрмак". Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Посол США з миру Залмай Халілзад і вищий політичний лідер "Талібану" Мулла Абдул Гані Барадар тиснуть руки після підписання мирної угоди. Associated Press

У багатьох випадках бойовиків підтримувала, фінансувала, координувала або надавала дипломатичну підтримку інша держава, але ті завжди це заперечували. До збройних формувань поступово долучалися ради старійшин, політичні партії — однак зазвичай їх продовжували називати представниками бойовиків.

Переговори ж розпочинаються тоді, коли реальний противник (самі бойовики чи держава, що їх використовує) вже не може постачати зброю й кошти, а статус-кво заходить у мертву точку та завдає реальної шкоди. Для цього є навіть термін – “болючий глухий кут.”

Залучення vs Визнання

Самі лише прямі переговори з бойовиками ніколи не означають визнання. “Визнання” (англійською “recognition”) — це конкретна юридична процедура, підкріплена резолюціями, що визнає, скажімо, спірну або незаконно захоплену територію державою. Інакше цей термін не використовують.

Однак єдиного детального правила, як саме має відбуватися переговорний процес, немає. Усе залежить від вигадливості учасників, або ж медіатора. Та існує кілька усталених принципів. Ключовий — “залучення без визнання”. Він покликаний заспокоїти широкий загал, наголосили, що переговори — не надання статусу і тим паче не прощення чи амністія. Вживають і формулювання “підхід нейтрального статусу”. Це коли в документах, які стосуються конкретного питання, статус групи/території просто оминається. Наприклад, замість території зазначається назва міст.

"Згоден, Єрмак". Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Президент Афганістану Ашраф Гані, генсек НАТО Єнс Столтенберг та міністр оборони США Марк Еспер на спільній прес-конференції після підписання мирної угоди з Талібаном. Associated Press

Скажімо, Сербія категорично не визнає Косово, що проголосило незалежність у 2008-му, коли йдеться про митні процедури чи мобільний зв’язок. При цьому Белград і Приштина обмінюються документами, на яких стоять ініціали чиновників. У Грузії генератор і резервуар Інгурської ГЕС перебувають по різні боки лінії розмежування з непідконтрольною Абхазією. Робота станції неможлива без співпраці. Тож документи підписує замміністра енергетики Грузії, а з абхазького боку — голова компанії “Чорноморенерго”, яка не є приватною, а називає себе “республіканською”.

Свого часу в грузино-абхазькому конфлікті існувала така собі “координаційна комісія”, або “координаційний механізм”. Ця “комісія” — по суті одна людина, що мала кабінети в державних органах як Тбілісі, так і Сухумі.

І хоча Абхазію контролює Кремль, на чому постійно наголошує Тбілісі, українцям може здатися, що це можливо, бо порівнюючи з Донбасом — то вже майже загоєна рана.

У світі різні уряди йдуть на переговори і з куди жорсткішими збройними формуваннями, відповідальними за масові криваві злочини. Скажімо, це переговори ісламістського руху “За вільний Ачех” й уряду Індонезії, чи повстанців і влади на Філіппінах.

Рік тому у Ватикані Папа Римський залучив до мирних переговорів щодо Південного Судану тих, кого звинувачують в загибелі 400 000 людей, масових зґвалтуваннях, залученні дітей-солдатів, етнічних чистках і штучному голоді.

Угоду з лідером ФАРК Родріго Лондоньо на прізвисько "Тимошенко" (за іменем радянського маршала Семена Тимошенка — ред.) підписував президент Колумбії Сантос, до того за столом переговорів був Міністр внутрішніх справ Колумбії. Та фото усміхненого глави держави, що потискає руку колишньому ворогу — вершина айсберга, більше схожа на вершину Евересту, бо до цього етапу сторони зазвичай просто не доходять. Фінальним домовленостям передують роки, а то й десятиліття переговорів — часом публічних, а часом і геть таємних.

"Згоден, Єрмак". Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос і лідер Збройних революційних сил Колумбії (ФАРК) Родріго Лондоньо Ечеверрі після підписання мирної угоди у Боготі. Associated Press

На різних стадіях сторони скріплюють домовленості документами, оригінал яких зазвичай зберігається у посередників (часто це міжнародні організації). Папери так і залишаються конфіденційними, зокрема й для того, щоб учасники могли публічно заперечити, що такі документи були, якщо це викликатиме зовнішню критику і зупинятиме процес врегулювання. А пишуться документи таким чином, щоб кожна сторона могла трактувати їх на власну користь.

Скажімо, іспанська опозиція тривалий час робила все можливе, щоб уряд не домовився. Британський лейборист Тоні Блер свого часу продовжив політику прем’єра-консерватора Джона Мейджора щодо переговорів у Північній Ірландії, а перейшовши в опозицію, Консервативна партія Мейджора підтримала мирну угоду. Не лише в офіційної влади, а й серед озброєних груп завжди є ті, хто категорично проти переговорів.

Новий Мінський протокол і хто кому легітимний

Якщо переговори — це не визнання, можливо, це легітимація? Для українців слово “легітимний” стало мемом після нахабної появи на телеекранах експрезидента-втікача Януковича. Після Майдану, вбивства людей і втечі той намагався пояснити, що має право на президентську посаду. Але “легітимний” не означає законний. Це той, хто в очах суспільства або має право, або має владу і реально може ухвалювати рішення. Легітимність можна здобути й незаконно. Бойовикам найлегше отримати легітимність під час бойових дій — завоювати її в час, коли закону немає, показати, “хто сильніший”.

Саме на цьому етапі історія додаткового Мінського протоколу стає цікавішою. Бо якщо підірваного в Донецьку у 2018 році Олександра Захарченка населення Донецька хоча б знало (а той реально воював в 2014-му на боці Росії), то імена Никанорової і Дейнего (як би не називалися їхні посади) маловідомі й серед населення окупованих територій. Однак, оскільки на Донбасі війну Україна веде з Росією, легітимність учасників переговорів визначається не тим, хто говорить “від імені Донбасу”. Розмовляти доводиться саме з тими донеччанами й луганчанами, яких на це уповноважив Кремль. Інакше як вони доповідатимуть і узгоджуватимуть усе з Москвою, яка все й вирішує?

"Згоден, Єрмак". Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Перемовини у Мінську в 2015 році. apostrophe.ua

Легітимність сторін у переговорах буває й тимчасовою, і легко втрачається. Якщо уряд вдається до спроби порозумітись, але перемир’я порушується — переговори призупиняються. Так під час війни в Колумбії, що тривала з 1964 по 2016 рік, у різний час до переговорів долучалися різні групи, які то отримувати, то втрачали статус перемовника.

У підписаному 11 березня додатковому Мінському протоколі куди більше значення має підпис заступника адміністрації президента РФ Дмитра Козака — російського чиновника найвищого рівня. Адже ані Київ (в особі голови Офісу Єрмака), ані керовані Кремлем сепаратисти (як би вони себе не називали), на відміну від офіційної Москви не заперечують, що є стороною конфлікту. Варто звернути увагу на те, що заступник глави адміністрації російського президента став першим публічно наголошувати на “появі нового майданчика для прямих переговорів”. Це одразу ж підхопили в “ДНР” та “ЛНР”, і зрештою в Києві. Українська влада наступила на ті самі граблі, що й після узгодження формули Штайнмаєра, дозволяючи росіянам сформувати тези для загалу, тоді як союзники в Берліні й Парижі, а також ОБСЄ знову відмовчалися і також не вийшли вчасно з роз’ясненнями.

Проблема “Консультаційної ради” інша. Її початкове завдання — надати реальної легітимності Мінським перемовинам в очах зокрема й українського суспільства, яке, як і будь-яке суспільство в умовах війни, нікому не довіряє.

Консультаційна рада з дорадчим голосом має сенс, якщо до її учасників є довіра, вони мають вплив, репутацію, повагу, а також моральне право говорити від імені Донбасу.

"Згоден, Єрмак". Як країни світу ведуть прямі переговори з бойовиками

Чинний президент Володимир Зеленський та другий президент України Леонід Кучма на зустрічі у Мінську в 2019 році. president.gov.ua

Релігійні лідери, представники діаспори, відомі юристи, очільниці жіночих організацій, що потім отримали Нобелівську премію, — були учасниками офіційних делегацій під час переговорів у конфліктах в Ліберії, Сьєрра-Леоне, Мозамбіку, Гватемалі. І, до речі, ці домовленості призвели до відносно сталого миру.

Про громадянське суспільство в авторитарних “ДНР” і “ЛНР” годі й говорити. Тоді як на решті території України такі люди є. Вони сприймаються легітимними, якщо їх делегує громадськість, а не призначає влада. Інакше замість уповноважених представників ці люди стають “призначенцями” з незрозумілим статусом, які мало що значать. А замість “залучення без визнання” виходить “і не визнання, і не залучення”.

Упродовж шести років війни до України приїздили тисячі експертів, десятки, якщо не сотні, чинних і колишніх медіаторів, генералів НАТО, що вели перемовини, ексбойовиків, що ставали лідерами у своїх країнах. Українських політиків возили вивчати досвід Колумбії, Північної Ірландії, Балкан, Кавказу. Просто копіювання чужих сценаріїв не спрацьовувало.

Суспільства навряд чи можуть навчитися на чужих помилках. Ба більше — деякі речі спершу лякають. Як от перші кадри британського документального телесеріалу “Проливаючи світло на конфлікт у Північній Ірландії: секретна історія”, де розповідається, як саме офіційний Лондон спілкувався з тими, кого називав терористами. Серіал розпoчинається з того, що в парламенті Північної Ірландії висять портрети лідерів угруповань, що тероризували країну й регіон упродовж 30 років, а потім стали членами парламенту.

Та якщо не узагальнювати, а звертати увагу на певні інструменти — стає спокійніше. Британський шлях до миру тривав десятки років, за цей час за столом переговорів сиділи сотні людей, на совісті яких — сотні вбитих. Вони підписувалися сотні проміжних документів, меморандумів, але не всі ці люди гарантовано стали легітимними політиками. “Белфастська угода” 1998 року про завершення конфлікту в Північній Ірландії не лише була підписана ексбойовиками і прем’єр-міністрами Британії та Ірландії. Згодом її підтримали на референдумі жителі Північної Ірландії й Республіки Ірландія, що внесла зміни в Конституцію. І лише ця угода вважається законною.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСпортСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди