20 лютого, в день вшанування пам'яті загиблих Героїв Небесної Сотні, кореспонденти Суспільного поспілкувались з матір'ю Сергія Кемського, який загинув вісім років тому на вулиці Інститутській під час обстрілу. П'ять років тому Тамара Кемська переїхала жити до Миколаєва.
За словами Тамари Кемської, Сергій народився і виріс у Керчі (Крим), закінчив школу "на відмінно", вступив до університету імені Івана Франка у Львові, закінчив філософський факультет.
"Це саме та професія, де він би міг у майбутньому будувати нашу країни. Був чесною людиною, і завжди боровся з несправедливістю. Його всі дуже любили і в школі, і в університеті. Говорили, що Сергій був ніби ні з ким і водночас з усіма. Його хотіли бачити у кожній компанії", — розказала Тамара Кемська.
Зі слів Тамари Кемської, у шкільні роки Сергій займався кікбоксингом, ходив у гори, плавав, катався на ковзанах, лижах, роликах.
"Був дуже спортивний. Вів аскетичний спосіб життя. Йому було абсолютно байдуже, яка на ньому одежа, куртка, джинси, чи які туфлі на ногах.У нього були зовсім інші цілі", — розказала Тамара Кемська.
Після школи Сергій Кемський поїхав у Київ, де працював та винаймав житло. А потім вони з Станіславом Москалюком організували Інститут політичних ризиків та перспектив.
Про часи на Майдані
22 листопада 2013 року Сергій, за словами його матері, уже був на Майдані. Іноді на декілька днів приїжджав додому.
"Останній раз був вдома 15-16 лютого 2014 року. А 17-го навіть не казав, що кудись поїде. Я пішла на роботу, а коли прийшла, то його уже не було. Чоловік сказав, що він поїхав", — розказала Тамара Кемська.
Коли починався Майдан, — розповіла Тамара Кемська, — Сергій йшов разом зі студентами Києво-Могилянської академії у першому ряду та у першій колоні.
"Цей день вісім років тому, звичайно, добре пам’ятаю. По телебаченню уже тоді показували ці страшні кадри, стрільбу. Я працювала тоді заввиробництва на підприємстві громадського харчування, і всі дівчата, які працювали на кухні, усі вибігали в зал до великого телевізора. Усі дивились і весь час мене кликали: ідіть подивіться, тут вбивають, тут стріляють, де ваш Сергій", — розказала Тамара Кемська.
Сказала їм: "Він доросла людина, сам знає, що робить. Чого я повинна його забирати?".
За словами Тамари Кемської, вона телефонувала сину, то було зайнято, то не відповідав. Дуже довго.
"А потім уже постійно був зайнятий телефон. Тоді заспокоїлась: ніби усе вже там закінчилось – активна стрільба. Подумала, що раз телефон зайнятий, значить живий. А то вже просто лікар всім телефонував: друзям, уже знала сестра, знав мій чоловік, всі знали", – розказала Тамара Кемська.
За словами Тамари Кемської, 20 лютого 2014 о 16:00 годині ще була на роботі, коли уже всі знали, тільки вона одна не знала, що трапилось.
"Цікаво, що в обідню перерву, коли всі сіли обідати, теж сіла за стіл, але просто сіла та сиділа, не торкаючись їжі. Мабуть, тоді уже було якесь передчуття. Після 16-ї підійшли до мене колеги і сказали, що мене чекають на вулиці родичі. Вийшла, стоїть мій чоловік та сестра. І сестра каже: "Нема Сергія". І все. Отак дізналась. Не було ні сліз, ні крику", — розповіла Тамара Кемська.
За словами Тамари Кемської, на поминальний обід приїхали всі друзі Сергія зі Львова та інших міст. Дуже багато було людей.
"Це навіть не було схоже на поминальну зустріч, а більше на якесь свято. Друзі про нього все розповідали. Всі активно спілкувались", — розказала Тамара Кемська.
