"Шрами залишилися на тілі і на душі". Кропивничанин – про війну в Афганістані

"Шрами залишилися на тілі і на душі". Кропивничанин – про війну в Афганістані

"Шрами залишилися на тілі і на душі". Кропивничанин – про війну в Афганістані
Фото: Микола Любченко

Микола Любченко народився на Кіровоградщині. У 20 років потрапив в Афганістан. Про те, як їздити по горах у залізній кабіні зенітної установки в 40-градусну спеку, втрачати друзів і побратимів та жити після війни, розповів Суспільному.

Згідно з Указом Президента України від 11 лютого 2004 року №180/2004 — 15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Про те, як все починалося

Микола Любченко народився у селі Свердлове. У 2016 році село отримало назву Златопілля, воно стало частиною Кетрисанівської громади Кропивницького району Кіровоградської області. Закінчив вісім класів школи та вступив у Дніпропетровський технікум автоматики та телемеханіки. Каже, мріяв працювати із обчислювальною технікою. Молодого спеціаліста, після закінчення навчання, направили у столицю Таджикистану Душанбе, де він працював у центральному конструкторсько-технологічному відділі легкої промисловості. Тоді Миколі було 19.

Попрацювавши, він вирішив відслужити строкову службу в армії: прийшов у військовий комісаріат та пройшов медкомісію. "Тоді ніхто не ховався. Я хотів, як чесна людина, відслужити ті два роки, які потрібно було. 10 листопада 1981 року мене призвали в армію".

Спершу хлопця відправили в навчальний центр у місто Отар, що у Казахстані. "Хоч я і закінчив технікум автоматики, мені сказали – будеш механіком водієм. Але я ніколи не їздив за кермом. Мені відповіли: навчишся".

Впродовж майже п'яти місяців Микола Любченко вчився водити на гірській місцевості зенітну самохідну установку, або "Шилку" – як її називали в армії. "Установка бачить ціль за 20 кілометрів, може збити вертоліт чи машину. В Афганістані вони її називали "шайтан арба", що українською звучить як "диявольський віз" або "Сатана на колесах". Її дуже боялися".

Згадує, як важко було переносити місцевий клімат Отару. "Там були дуже холодні зими: 20-30 градусів морозу. Поруч Алмати, тібетські гори. Звідти віють сильні вітри. А нам доводилось пішки іти до полігону. І пішки звідти повертатися".

У березні 1982 року військове керівництво сказало солдатам, що направлять в Афганістан. "Якщо направили туди, значить туди. Я не можу сказати, що було страшно. Я не знав, куди я потраплю. Ми не сприймали це серйозно, жартували із хлопцями з цього. Ніхто не плакав чи відмовлявся".

Каже, оскільки Микола здав найкраще екзамени, йому дозволили обрати місто та країну, де служити. "Але я сказав ні, мене вже призвали туди".

"Інтернаціональний обов'язок"

28 квітня 1982 році о 10:00 літак, з Миколою Любченком та іншими солдатами на борту, приземлився у столиці Афганістану – місті Кабул. Там його направили в зенітну батарею захищати злітну смугу аеропорту. Чоловік згадує, що у перші три місяці точилися найзапекліші сутички з афганцями.

Саме тоді він, каже, зрозумів, що таке війна. "Не можу словами передати відчуття, коли стріляєш в людей. Це страшно. Проте ми намагалися берегти життя. Якщо нападники потрапляли під обстріл, вони була дуже необачні, або якось нерозумно чинила. Ми всі намагалися вести себе дружньо".

Чому направили в Афганістан, радянська влада пояснювала як "інтернаціональний обов'язок", сказав Микола. "Нас готували на рівні рядових та сержантів. Єдине, що ми розуміли, що нас направило керівництво Радянського Союзу виконувати інтернаціональний обов'язок. Щоб ми допомогли афганцям вирішити проблеми в їх державному устрої. Щоб там все було налагоджено".

Як і в навчальному центрі, у Кабулі молодий солдат був водієм "шилки". І досі пам'ятає: як це, у 40-градусну спеку їхати у залізній кабіні. Проте, каже, до клімату звикаєш, а до смертей своїх побратимів – ні. "Я бачив літаки, які відправляли із цинковими трунами. Це був відчай. Страшно було усвідомлювати, скільки хлопців наших померли. Одного разу мені довелося витягувати одного бійця, і на руках він у мене загинув. Мені важко згадувати це".

Одного разу Микола Любченко мало не потрапив у полон. Він разом із іншими солдатами поїхав забрати дерев'яні дошки, щоб було чим укріпити штаб. Коли машину повністю завантажили, солдати поїхали відвозити першу партію, а Микола залишився їх чекати на місці. "Хвилин через 15 бачу, як виходять афганці із автоматами. А у мене із собою не було зброї: ми приїхали тільки за деревиною. Вони йшли на мене, я зберігав спокій. Взяв пару дощечок, щоб захиститися. І коли між нами залишилося п'ять метрів, повернулися мої хлопці".

В Афганістані Микола Любченко був рік та вісім місяців. За цей час у боях безліч разів отримував порання, а в одній із сутичок отримав контузію, яка вплинула на здоров'я та самопочуття. "Я не розумів, де перебуваю. Але мене хлопці заспокоїли. Сказали: живий, руки цілі, ноги цілі. Не було необхідності кудись їхати і лікуватися". Каже, значення цьому не надали.

28 грудня 1983 року чоловік закінчив службу та на військово-транспортному літаку повернувся в Україну. Згадує, постійно було відчуття, що не долетить.

"Ми наче не від світу цього"

Коли Микола Любченко повернувся в Україну, каже, був радий, що живий. Раділи батьки, рідні та друзі. Колишній військовий влаштувався на роботу, але оговтатися від пережитого – не міг. "Я постійно відчував, наче я досі в Афганістані, біля своєї воєнної техніки, зі своєю зброєю. Часто прокидався вночі, ходив по кімнаті. Я знову і знову був у боях, повертався до своєї машини. Мені наче знову потрібно було зайняти бойову позицію. Я це відчуваю інколи й зараз".

Мама Миколи Ганна порадила синові пройти лікування в обласній лікарні у Кропивницькому. Каже, це допомогло, але не повністю. "Мені давали вітаміни та заспокійливі, я трохи заспокоївся і краще себе почував. Але ті події не стерти з пам'яті. У госпіталі я розмовляв з хлопцями, які теж були в Афганістані. Вони говорили, що також це відчувають і не можуть спокійно жити. Ми наче не від світу цього. І багато хто не міг зрозуміти, чому ми так себе поводимо".

Контузія, яку отримав ветеран у боях, далася взнаки. Каже, з віком частіше почали турбувати сильні головні болі. "Шість років тому в обласному госпіталі для ветеранів війни чітко визначили, що у мене інвалідність другої групи".

Нині Микола Любченко на пенсії. Оскільки раніше працював юристом, інколи дає безкоштовні юридичні консультації, зокрема ветеранам війни на Сході, з якими познайомився у госпіталі. "Щороку 15 лютого мені дуже тяжко. Важко згадувати, важко відчувати. Ці шрами залишилися на тілі і на душі".

Читайте також

Підписуйтеся на новини Суспільне: Кропивницький у Вайбері , Телеграм, Інстаграм та Ютуб.

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх. Заповнити форму можна тут. Ваші історії важливі для нас!

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди