Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію

До пам'яті жертв Голокосту Суспільне Культура звернулося до досвіду сучасних музеїв, присвячених пам’яті Голокосту. Нижче наводимо приклади, як інституції у Вашингтоні, Амстердамі, Єрусалимі та Освенцимі закликають діяти, а не лише дивитися експозиції, працюють з дітьми, говорячи з ними на високоемоційні теми, а також вирішують проблему збереження пам’яті про величезну трагедію XX століття на місцях вбивств.

Не тільки пам’ятати, а ще й діяти

У Меморіальному музеї Голокосту у Вашингтоні на виставці "Від пам’яті до дії" (2009), присвяченому геноциду у всьому світі, відвідувачам перш за все призначали ім’я історичної персони, що постраждала під час Голокосту. Цей прийом дозволяв відвідувачу ідентифікувати себе з біографією людини з минулого. Так виставка одночасно розповідала про геноцид, і крім цього, залучала публіку до створення спільноти, яка прагне зупинити це у майбутньому. Але яким чином музей прагнув вирішити друге завдання?

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
"Від пам’яті до дії", 2009, Меморіальний музей Голокосту у Вашингтоні.

Відвідувачам пропонували взяти ручку та написати від руки обіцянку, яка потім відображалася на великому екрані, так званій "Стіні обіцянок". Людина мала написати на клаптику паперу, що планує зробити для того, аби більше геноциду не відбулося. Потім ці папірці залишалися у музеї. Цікаво, що за спостереженнями музейних працівників, у перші місяці робити виставки, подібні обіцянки могло дати тільки 10 відсотків відвідувачів, хоча намір написати їх мало спершу 25 відсотків. Музейна хранителька Бриджит Конлі-Зилкич каже, що це "складний момент, людині потрібно подумати – далеко не усі готові одразу щось пообіцяти, коли йдеться про таку серйозну тему".

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
"Від пам’яті до дії", 2009, Меморіальний музей Голокосту у Вашингтоні.

Ще один важливий нюанс у цій взаємодії між музеєм та відвідувачем був таким: прохання написати обіцянку саме власною рукою, зі своїм підписом, на спеціальному цифровому папері (а не на клавіатурі, що, звісно, значно спростило би реалізацію задуму проєктування слів на стіну). На думку Ніни Саймон, дослідниці організації взаємодії між музеями та публікою, цей метод сприяє ритуалізації та персоналізації досвіду. Опустивши лист паперу у прозорий ящик, де видно, як цей архів обіцянок зростає, відвідувачі відчувають себе частиною великої спільноти.

Також у музеї можна було прикласти картку до смартфону і зберегти медіафайли з виставки, щоби продовжити ознайомлюватися з матеріалом пізніше, наприклад, вдома, адже подібні високоемоційні теми потребують пауз у сприйнятті. Як каже директор проєктів у відділі міжнародних архівних програм музею Вадим Алцкан:

"Якщо музей присвячений Голокосту, голоду чи геноциду — головні емоції, на які має бути зроблено акцент, — це людське співчуття та бажання зрозуміти біль та трагедію цих жертв".

Сьогодні ж у Меморіальному музеї Голокосту, окрім постійної експозиції, відбувається виставка "Тисяча сімдесят вісім блакитних небес" Антона Кустерса. Його 1078 фотографій, зроблених впродовж 2012–2017 років, зображують окремі фрагменти неба. На перший погляд, нічого незвичайно у цих світлинах немає, але знання про те, кожен із цих небесних клаптиків зафіксовано над кожним відомим нацистським концентраційним табором і центром вбивств у Європі, перевертає наше сприйняття.

"Блакитне небо" виглядає медитативно, але розмах та кількість знімків викликає радше тривогу, спричинену думками про масштабність таборової системи та трагічний досвід, який розгорнувся під час Голокосту під 1078 ділянками неба. Кожна світлина має всій унікальних набір цифр, які відповідають GPS-координатам табору та кількості людей, які там загинули. Ці точні дані, досить складні для самостійного визначення, були надані автору музеєм.

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
"Тисяча сімдесят вісім блакитних небес".

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Розгорт з фотокниги 1078 Blue Skies / 4432 Days Антона Кустерса, 2021.

Як музеї говорять з дітьми та підлітками про Голокост

Для дітей у цьому ж вашингтонському музеї створена спеціальна виставка "Пам’ятайте дітей: Історія Даніеля", заснована на образі єврейського хлопчика та його життя у роки Голокосту у нацистській Німеччині. Над створенням екпозиції працювала команда експертів, її рецензували дитячі психіатри, вихователі. Відтак відвідувачі поринають у світ життя Даніеля, його щоденникові записи, засновані на воєнних записах молодих людей та на спогадах деяких із тих, хто вижив, фотографії з сімейних альбомів. При цьому серед представлених зображень немає документальних кадрів, які можуть налякати чи травмувати дітей.

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
"Пам’ятайте дітей: Історія Даніеля", вигляд експозиції, 1994. Фото: United States Holocaust Memorial Museum

Також від імені підлітка розповідає історію Голокосту Будинок-музей Анни Франк у Амстердамі. У задній частині цьому будинку сім’я Франк переховувалися впродовж двох років нацистської окупації Нідерландів. Тоді Анна вела щоденник, який у скороченій та редагованій її батьком версії, сьогодні можна прочитати. Вперше щоденник було опубліковано у 1947 році, вже після смерті Анни.

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Вхід у сховище сім’ї Франк (за книжковою полицею), Будинок-музей Анни Франк. Фото: Anne Frank House

Рік тому Будинок Анни Франк запустив на YouTube серіал "Відеощоденник Анни Франк". Відправною точкою стала ідея, що на свій 13-й день народження Анні подарували не щоденник, а камеру. Відтак дівчинка записувала на відео своє повсякденне життя, думки та почуття в схованці.

У серіалі усі меблі реконструйовано, у натуральну величину з правильними вимірами. Адже колишня схованка у музеї була немебльована через рішення батька Анни, Отто Франка, який в інтерв’ю 1962 року сказав: "Після реставрації Будинку Анни Франк мене запитали, чи хочу я відремонтувати кімнати. Але я сказав, що ні. Вони винесли все під час війни, і я хочу, щоб так і залишилося".

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Фрагмент епізоду "Відеощоденник Анни Франк". Скріншот YouTube

З моменту свого відкриття у 1960 році Будинок-музей Анни Франк проводить для молоді освітні програми та події, присвячені сучасним проблемам, серед яких відношення між різними релігіями, дискримінація, ксенофобія. Однією з таких була інтерактивна подія "Свобода вибору" (Free2choose), впродовж якої відвідувачі могли проголосувати за свої переконання про свободу. Близько 30 людей в одній кімнаті отримували спеціальні пульти з двома кнопками, червоною "ні" та зеленою "так". Питання були на кшталт "Чи має бути спалення прапору кримінально покаране?", "Чи мають право діти носити релігійні символи у школі?".

Важливість "Свободи вибору" була у тому, що вона дозволила створити соціальне напруження. Усі відповіді на екрані були анонімні, а людина, що проголосувала, стояла посеред групи і гадки не мала, хто з них розділяє або суперечить її переконанням. Така ситуація створює відчуття вразливості, через брак підтримки, але одночасно з цим, відвідувачі прагнули співучасті та активного обговорення результатів. Саме такого діалогу між полярними точками зору потребує музей як суспільно та політично важливий гравець. Якщо діалог відбувається, людина отримує унікальний досвід усвідомлення, хто знаходиться поруч з нею, а не просто інтерактивне клацання на "так" чи "ні".

Архітектура та простори пам’яті

В архітектурних творах завжди є важлива складова – простір, що, з однієї сторони, виникає після того, як архітектор завершує проєкт. А з іншої, відомо, що простір ніколи не з'являється сам по собі, він не є випадковістю чи чимось, що створюється після того, як звели стіни. Простір завжди формують. Відтак очевидно, що архітектор Моше Сафді спершу сформулював для себе, яким має бути простір, а вже потім спроектував величезну будівлю Історичного музею Яд ва-Шема, меморіального парку у Єрусалимі, що як стріла пронизує скелю.

Музей відкрився і 2005 році та став найбльшим музеєм Голокосту у світі. Сама будівля вражає своїм розміщенням та формою: трикутна призма, проходячи крізь гори, має два кінці, що нависають над ущелиною. Простір всередині світлий, денне світло проникає через скляну стелю. Цікаво, що трикутний переріз, ближче до середини призми, звужується, що викликає враження деформованого простору. Так, перебування у такому місці вже справляє потужний ефект, що накладається на наративи, закладені у самій експозиції.

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Історичний музей Яд ва-Шема, Єрусалим. Фото: Yad Vashem

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Історичний музей Яд ва-Шема, Єрусалим. Фото: Yad Vashem

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Історичний музей Яд ва-Шема, Єрусалим. Фото: Yad Vashem

Відмінний від цього типу архітектурного об’єкту – Меморіал та музей Аушвиц-Біркенау в Освенцимі. Вочевидь, музеї Голокосту присвячено пам’яті, але не усі з них побудовані на місцях, де відбувалися трагічні події. Музей в Освенцимі створено на території колишнього комплексу концтаборів. Це простір, що своєю збереженою архітектурою, плануванням та історією створює ті ефекти присутності, які неможливі деінде. Навіть якщо внутрішні простори деяких будівель і були змінені, щоб адаптувати їх до меморіальних задач.

Від моменту заснування навколо меморіалу розгорталися дискусії та ідеологічні війни, спричинені різними політиками та релігійними поглядами. Так чи інакше, ключовою була проблема: як можна проговорити катастрофу, що відбулася у цьому місці. Сьогодні цю проблему меморіал вирішує через представлення експозиції, архіву, що вміщує історичні артефакти, особисті речі, які принесли депортовані, а також автентичні документи та збережені фотографії, доповнені післявоєнними свідченнями тих, хто вижив.

Освенцим є багатошаровим місцем травми, відтак розповідь про трагедію тяжіє до багатозначності, що забезпечується як роботою центру дослідження та збереження, так і світовою спільнотою дослідників та інституцій.

Про Голокост у безпечних просторах: як сучасні музеї розповідають про трагедію
Вхід у Жержавний музей Аушвиц-Біркенау в Освенцимі. Фото: Nathalie Valanchon

Тема цьогорічного тижня пам'яті жертв Голокосту "Пам'ять, гідність та справедливість", обраною ООН, містить заклик до дій, спрямованих на подолання ненависті, зміцнення солідарності та прояв співчуття. Створення музеїв там, де людство переживала великі трагедії, якраз вимагає обережності та чуйності від усіх, хто над ними працює.

Приклади, описані вище, є важливими кроками зі сторони музеїв, архітекторів, художників не лише для збереження пам’яті, яку необхідно донести майбутнім поколінням, а і щоби попередити майбутні трагедії та зупинити ті, що тривають нині.

Читайте також

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІншеПрограмиРозклад