В усі часи люди цікавились світом навколо і нерідко звертались по відповіді до мистецтва. В українців такі практики виховувались сотні років. Соціальний контекст переважає ледь не в усіх жанрах мистецтва в усі періоди історії, і те, що навіть новини українці дізнавались в пісенній формі від кобзарів, вкотре це підтверджує. Однак у XX столітті це змінилось.
Численні репресії, сувора цензура, неодноразові переписування історії, сімдесят років системного засмічення інфопростору абсурдними і принизливими стереотипами, наприклад, що митці мають бути голодними, і призвели до дискредитації та маргіналізації інтелектуалів усіх сфер.
Рейтинги вподобань українців на музичних стримінгах справляють враження суцільного несмаку і засилля російським контентом. Водночас за останні декілька років на просторах українськомовного YouTube виникає все більше каналів про маловідомі сторінки історії, культурні огляди, доказову медицину, наукові пояснення природніх явищ простою мовою, розвінчання міфів. Найпопулярніші з них – "Телебачення Торонто", "Твоя підпільна гуманітарка", "ТГ Шевченка", "Клятий раціоналіст", "Історія для дорослих", Ukrainer, "Ідея Олександрівна", "Культуртригер". З автором останнього каналу Богданом-Олегом Горобчуком Суспільне Культура поспілкувалося про те, які прогалини в освіті допомагає заповнити YouTube, як шкільна освіта впливає на смаки та чи виконує вона функції, які декларує.
Далі – пряма мова.
Запит на "розумний" контент
Сучасна людина розвивається дуже швидким темпом, бо технології зробили знання масовим. Раніше лекції з історії могли почути лише люди, які ходили в університет, вчилися в школі або відвідували публічні заходи.
Зараз лекції в YouTube, яким би спеціалізованим темам не були присвячені, якщо класно розказані і розкривають тему, що може змінювати уявлення про щось у свідомості, то мають сотні, тисячі, мільйони переглядів.
Чи це означає, що історія стала цікавішою людям? Мені здається, це означає, що історія завжди була цікавою, але більшість не мала до неї прямого доступу. Зараз доступ до нішевих знань відкритий.
Ми маємо багато випадків, коли митці починають вести свій відеоканал. Але часто вони стикаються з тим, що їхня аудиторія доволі вузька. Але ми бачимо все більше успішних прикладів, які стимулюють появу інших, і далі з роками їх кількість лише зростатиме. Це дозволить покрити все більше запитів українських громадян, які зараз через нестачу вітчизняного контенту послуговуються переважно російським. Аудиторія YouTube в Україні дуже стрімко зростає щороку, і вже зараз платформа покриває близько 60% активних користувачів. І це стосується не лише молоді – навіть мої батьки регулярно споживають інформацію звідти, а їм по 60 років.
Про "Культуртригер"
Як соціологу, мені цікаве функціонування культурного середовища, я досліджую різні явища і пишу вірші. Мені захотілося стати ще й популяризатором, хоча я дуже не люблю слова з просвітницької лексики і не вважаю, що бажання поширювати певні знання має обов’язково супроводжуватись пафосним флером. Я би від цього взагалі повністю відмовлявся. Штучна серйозність, надана будь-яким словам, тільки псує предмет оповіді. Отак, якби це не звучало, захотівши займатися популяризацією, я створив "Культуртригер" – канал, присвячений культурним феноменам.
Зараз до його творення активно приєдналась Елла Євтушенко – перекладачка, музикантка, поетка і за сумісництвом моя дружина. І в нас тепер це заняття перетворилось на сімейний підряд. Ми все робимо самі, нам не допомагає якась організація, ми не платимо авторам, у нас немає штату з операторами, редакторами і режмонтами, і ми не орендуємо пафосний лофт.
На каналі "Культуртригер" автори розповідають про феномен популярності Жадана, ідеї, закладені автором у скандальний львівський пам’ятник Моцарту, вказують на неочевидні сенси, закладені в хіти попкультури, будь-то "Гра в кальмара" чи "Дюна", тролять Зеленського і Мендель, порівнюючи їх з образами з картин Мілле та Сальвадора Далі.
Я піднімаю маргінальні теми, про які не роблять новинних сюжетів, не знімають програми: що не так з українською шкільною освітою?
Національний канал про це не робитиме документальний фільм, а у двохвилинний сюжет новин це неможливо вмістити.
Що не так з українською шкільною освітою
Влітку на каналі з’явились випуски, присвячені середній освіті. На початку одного з епізодів звучить фраза "українська середня школа – це ще той культурний феномен".
Далі наводяться дані досліджень про невисокий рівень володіння українськими школярами базовими навичками, такими як читання, наприклад. Автор наголошує, що навички читання напряму впливають на розвиток критичного мислення.
Школа — структура, яка дуже важко реформується. Школа як соціальна інституція — це певна ланка в дуже складній структурі. Школи утримуються державним коштом і мають забезпечувати суспільний запит на те, щоб освіта виховувала громадян конкурентоспроможними на ринку трудових ресурсів. Чи є у наших громадян сформоване нашою освітою вичерпне уявлення про те, в якій державі вони живуть? Вони точно знають, що ця держава — не вигадка спецслужб? З якого набору фактів і творів зібране їхнє розуміння власної історії, культури і всього іншого? Виходить, що школа впливає і на якість суспільних запитів.
У мене величезне питання: чи дійсно всі ці задачі можна якісно реалізувати методами, якими шкільна освіта послуговується зараз? Існує глибокий розлам між тим, що школа мала би робити в сучасному світі, і тим, що вона продовжує робити по інерції.
Думаю, ключове завдання школи як соціального інституту – соціалізація дитини, а не ідеологічна накачка або нав’язування моральних імперативів. Вміння правильно й доречно комунікувати, мати власні естетичні судження, розумітися на сучасних соціальних і політичних процесах – це ті навички, без яких жодна людина нині не буде конкурентоспроможною. Я дослівно цитую уривок з обґрунтування нині чинної шкільної програми з української літери у 5-9 класах:
"...сприяння всебічному розвитку, духовному збагаченню, активному становленню й самореалізації особистості в сучасному світі; виховання національно свідомого громадянина України; формування і ствердження гуманістичного світогляду особистості…".
Я вважаю, що це абстрактні положення та не зовсім раціональні міркування, які навряд можна верифікувати чи оцінити ефективність. Яскравий приклад: щороку діти в хронологічній послідовності проходять біографії певних класиків і вчать напам’ять їхні твори. Потім це частково повторюється на уроках історії, що присвячені культурі. Навіщо робити аж такий фокус на літературному процесі і повністю ігнорувати, наприклад, образотворче мистецтво або практично повністю — фольклор? Де іще, вибачте мене, коріння шукати, як не в українському фольклорі і в текстах, які народною українською мовою творилися хтозна скільки там століть тому?
Чи не варто залишити зубріння біографічних фактів і розгадування ЗНО-шних ребусів у минулому, зосередившись на чомусь, що надалі згодиться дітям у житті? Все можна подати набагато компактніше, простіше. Наприклад, одним предметом, який би не тільки знайомив з літературою, а й аналізував би історію культури як таку. Окремим предметом викладати навички роботи з текстом: читання, аналіз тексту, письмо, техніки створення текстів.
Культуртригер vs освітяни
Освіта – одна з найважливіших речей в житті цивілізованого суспільства. Демократична держава має забезпечувати громадян правом обирати, що вивчати: це як купляти продукти в супермаркеті, а не брати по талонах в гастрономі, як у тоталітарній державі.
Процес формування підходів до освіти наших дітей настільки підкилимний, що громадськість не бачить жодного відкритого механізму, окрім як моніторити на сайті Міністерства освіти якісь чергові постанови уряду. Як на мене, то має вестися відкрита дискусія і робота з педагогами, метою якої є адаптація сучасної освіти до сучасних параметрів.
Раніше я жив у своїй мистецькій бульбашці і не уявляв, що мої дослідження і думки можуть викликати інтерес і дискусії в ширших спільнотах, тим більше вчителів української мови й літератури. Навряд чи я колись їх розглядав як аудиторію, до якої звертатимусь. Але вийшло, що зусиллями кількох людей ми принаймні поставили таке питання. Це було дуже цікаво.
У коменти прийшли вчителі та вчительки і відрефлексували свої асоціації, висловлили аргументи "за" і "проти", дехто залишав по декілька коментарів — людей реально зачепило, вони заморочились, написали тисячі знаків. Дуже часто питали, як зацікавити сучасних школярів? Я довго думав і дійшов до висновку, що ми не маємо відповіді, бо проблема в самому питанні.
Я ще зацитую той же документ: "У середній школі важливо сформувати уявлення про читання як соціокультурну практику, важливий елемент повсякдення учнів та учениць. Для цього програма має бути захопливою, відповідати очікуванням сучасної молоді, яка живе в динамічному інформаційному світі".
Обов’язкова шкільна програма — це запас знань, що презентує так званий канон нашої літератури, визначений і сформований вищими офіційними інституціями. То хіба глобальна мета шкільної освіти – у нав’язуванні дітям канону української класичної літератури? У сучасних школярів актуальна програма формує чіткий патерн: Шевченко — золота доба, Франко, Леся Українка — срібна доба, тоді це – вже якась бронзова доба української літератури. Будь-яка жива українська література закінчується в шістдесятих роках. Діти, народжені в декомунізованій країні, не знають про її сучасну культуру. Може, тому 57% школярів читають з примусу, а не для задоволення. Це хіба сприяє інтересу до читання?
То, можливо, усвідомлення себе належними до "стражденної" та "упослідженої" нації – це, зокрема, результат шкільної освіти, який і штовхає дітей в обійми Моргенштерна?
Шкільна програма з літератури і є той найбільш масовий вхід чи, точніше, вихід в українську аудиторію. То, може, цей шлях і мав би працювати на популяризацію сучасної української літератури? Чи не варто з молодших класів показувати дітям, що читання може бути цікавим? Знайомити не лише з "високою полицею", а з різною літературою, включно з тою, що пишеться для них їхніми сучасниками?
