Історик і журналіст Вахтанг Кіпіані згадує три останніх дні Революції на граніті. І пояснює, як у ці дні зароджувалося українське студентське братство, сучасники якого стануть помітними особистостями та долучаться до творення української держави. Спогади записані у межах спецпроєкту "Бути гідним".
Я Вахтанг Кіпіані, працюю журналістом, редактор сайту "Історична правда". Хочу згадати один цікавий епізод про революцію на граніті. Це 15-17 жовтня 1990 року. Я приїхав на голодування в останні дні, ніхто не знав, що це будуть останні дні. Але, на жаль, я не знав про те, що голодування почалося. Бо, як і більшість тодішніх студентів, принаймні на півдні України, ми допомагали колгоспникам збирати врожай. І з самого початку жовтня ми збирали баклажани, помідори, цибулю в Миколаївській області. І один раз я прийшов на переговорний пункт поговорити з мамою, яка тоді жила в Києві, і вона мені сказала: "Ти знаєш, що студенти голодують?".
Я не знав жодної людини з політичного студентства і не знав, звичайно, про початок цієї акції. Я запитав маму: "А що вони хочуть?". Вона сказала: "Не знаю".
Ми домовилися, що через день вона піде на Майдан, запитає студентів, чого вони хочуть. Вона записала на папірець їхні вимоги:
- Не підписувати нову союзну угоду.
- Служба в армії на території України.
- Заборона компартії.
- Націоналізація майна КПРС і комсомолу.
Ну і треба сказати, що, хоча мені не було з ким особливо це обговорити, але якось мене це, знаєте, змусило думати, що я тут збираю баклажани, а в цей час відбувається подія, яка напевно мінятиме хід історії і, очевидно, я ідеологічно був готовий до саме таких вимог.
Я прийшов до керівника нашої овочевої практики – пана Ходюкова, товариша, бо він був комуністом, — і сказав, що мені треба з особистих причин поїхати до Києва, до мами, додому. Він теж нічого не знав про голодування і тому сказав: "Ну треба, то їдь". Я купив квиток, приїхав, прийшов додому, перекусив, бо мав намір взяти участь у голодуванні, то треба підкріпитися перед тим. Перекусив і поїхав на Майдан. Через кілька годин мама привезла мені розкладачку, тобто вона підтримала мене в такий спосіб, хоча, звичайно, переживала. Бо в той час говорили, що буде розгін, і був депутат парламенту, я це вже пізніше прочитав, який казав, що треба танками розчавити за китайським зразком. Відомий лікар Касьян – костоправ, який врятував багато людей, – казав: "Та хай вони і не їдять, нам більше залишиться".
Все це відбувалося в такому цинічному і небезпечному часі, але мені хотілося бути там. Я прийшов, сказав, що я з Миколаєва. Хлопець, який реєстрував, сказав: "О, з Миколаєва у нас нікого немає". Я був перший, як виявилося, і останній. І мені призначили місце, був намет, але оскільки розкладачка була через пару годин, то я її потім переніс, поставив, ну і почав ходити і слухати, що говорять люди. Я в той момент не знав жодної людини на Майдані. Мені нічого не говорило ні прізвище [Олесь] Доній, ні прізвище [Маркіян] Іващишин, ні прізвище [Олег] Барков, ні прізвище [Ігор] Коцюруба, ні прізвище [Андрій] Салюк. Жодне інше прізвище теж мені нічого не говорило.
Я почав знайомитися, говорив російською мовою, намагався якісь слова українською вставляти. Ну і в принципі перші два дні відбувалися в такому, я б сказав, щенячому захоплені, бо мені було все цікаво, маса людей навколо, були дуже цікаві розмови, дискусії. Оскільки поряд, недалеко від Майдану, є магазин "Наукова книжка", я двічі туди сходив, купував якісь книжки. Весь час же не будеш говорити, треба було щось читати. Збирав якісь газети, які люди приносили. Одним словом, мені це дуже подобалось і очевидно, що я б теж взяв участь саме в голодуванні, бо були люди, які, наприклад, охороняли, допомагали, які комунікували. Від них це не вимагалося. Ми пили різні настої карпатських чи якихось трав. І цей смак зеленого чаю мене потім довго переслідував, хоча ми голодували, ще раз скажу, менше трьох діб. І коли прийшло повідомлення, що Верховна рада підтримала вимоги студентства, акція припиняється, то у мене був такий період: "Ну як? Я ще можу, а вже нічого не треба робити". Тоді я до кінця доби тримав голодування як символічне, хоча наші вимоги були прийняті.
Коли я їхав з голодування, кільком людям залишив телефон свого гуртожитка, адресу гуртожитка. Бо мовляв, якщо наступні події будуть, то подзвоніть або напишіть, тоді посилали телеграми, і це дозволить мені взяти участь у таких акціях або, можливо, коли зі студентів інших загітувати. Бо бути одним з півмільйонного міста, це з одного боку, наче і почесно, а з другого боку — прикро, тому що в місті були тисячі студентів, і якщо тільки я приїхав, то це означало, що дехто не знав, і це правда.
А от дехто знав і не підтримав, тому що, можливо, не розумів рації – чому студенти виступають за ці вимоги. Треба сказати, що Миколаїв мав репутацію червоного міста, і більшість студентів були або лояльними до компартії, або байдужими. Але все одно в нашому місті були, і подальші події показали, що були десятки і десятки студентів, які хотіли і далі брали участь у боротьбі за державність, вимагали підняття синьо-жовтих прапорів над університетами. Тобто ці дні мені дуже запам’яталися, ці емоції запам’яталися. Але головним спогадом цього короткого періоду перебування на Майдані для мене є момент, коли надійшла інформація, що студентський табір заміновано. І тоді була дискусія, я не брав участі, бо я не був в жодному керівництві народного студентського повстання, але я почув, що керівники табору обговорюють, що робити. Бо з одного боку начебто бомби і не мало бути, але з другого боку провокації були.
Наприклад, постійно студентам пропонували щось перекусити, причому іноді це робили якісь турботливі бабусі, і це навряд чи була провокація КГБ. Але іноді приносили продукти, залишали на виду. Там були люди на відміну від мене, які голодували і 10, і 12, і 15 діб. Деяких людей забирали в реанімацію. Тобто це були такі спроби підважити протест. І тут говорять, що є бомба на території табору. Тоді було прийнято рішення убезпечити студентів – вивезти їх за територію. Треба нагадати, що на теперішньому Майдані – тоді площі Жовтневої революції – був величезний монумент Володимиру Іллічу Леніну, і навколо нього представники народу, революціонери, червоноармійці, селяни, тобто власне народ, який начебто підтримує Жовтневу революцію.
І от ми стали за цей гранітний бован, який був реально великий, який, напевно, захистив би нас від вибуху, якщо такий був. А от з гори, тобто це приблизно від половини відстані до готелю тепер "Україна", а тоді готелю "Москва", нам було дуже добре видно, як навколо табору наша охорона – хлопці з чорними, ми були з білими, а хлопці з охорони були з чорними пов’язками, вони лягли на холодний граніт обличчям вниз, але водночас тримаючи руками один одного. Тобто периметр табору був оточений живими людьми, як своєрідними хрестами. Ну якщо уявити профіль людини, яка лежить на землі обличчям вниз, то вони такими хрестами — щось євангелічне в цьому було. Тримали міліція з собакою, можливо, представники КГБ. Я цього не міг бачити, бо це все-таки було, може, 200 метрів, то вони ходили по табору і нічого не знайшли. Тому через певний час було знято охорону, і ми повернулися до табору, провели там ще добу. І потім прийшла блага вістка з Верховної ради, що ми перемогли.
І я пам’ятаю збір, прапори, плакати, які скручувалися. Ну я повернувся до Миколаєва, хоча вже тоді мені хтось сказав, що оскільки я зганьбив честь нашого інституту, то очевидно буду виключений.
Я повернувся, у мене були пропущені пари, плюс я кинув практику. Була спроба мене виключити з інституту, вона виявилася неуспішною. Я добре склав сесію, бо деякі викладачі мене попереджали, що такий-то такий викладач буде тебе валити. Ну мене не виключили, і зрештою це стало предметом, можливо, орієнтиром для інших, що вони теж можуть робити щось корисне не тільки для побудови комунізму, а і для відбудови української держави.
Ми через 2-3 місяці створили філію "Української студентської спілки" – саме тієї організації, яка одна з двох разом зі "Студентським братством" покликала студентів на Майдан. І потім 4 чи 5 років я був активним в студентському політичному житті, бо ми попри назву були саме політичною організацією українського студентства. І до самої незалежності і в перші роки незалежності активно долучалися до творення і сенсів, і практик нового вільного буття.
Читайте більше
"Україна є фактично взірцем демократії". Спогади Сергія Борщевського про Євромайдан
Спогади Кіпіані про Революцію на граніті: голодування, погрози та перемога
Сильвестров про хоровий цикл "Майдан 2014": Це велика кантата, яка закінчується колисковою"
"Кожен раз Майдан має інший образ". Спогади Прохаська про революції 1991, 2004 та 2014 років
"Ми стояли на Майдані, щоби не бути худобою, загнаною у стійло". Спогади Валерія Харчишина
"Були деталі, які віддзеркалювали особливий характер Майдану". Спогади Андруховича про Євромайдан