"Хто ти такий?" – не запитання, а крик в нікуди. Артем Чех — про свій автобіографічний роман

"Хто ти такий?" – не запитання, а крик в нікуди. Артем Чех — про свій автобіографічний роман

"Хто ти такий?" – не запитання, а крик в нікуди. Артем Чех — про свій автобіографічний роман

На 28 Львівському міжнародному BookForumтелеканал UA: Культура записав низку інтерв'ю з письменниками, одне з яких – з Артемом Чехом, який привіз на фестиваль свій новий роман "Хто ти такий?".

Історія автобіографічна, і по ній зняли фільм "Я і Фелікс". Чи подобається ця стрічка Артему Чеху, чому він вважає, що література не допомагає боротися з внутрішніми демонами, та як сам відповідає на питання, хто він такий – читайте в інтерв'ю з письменником або дивіться його на YouTube-каналі UA: Культура.

"Мені було в дитинстві смішно, я знущався над Феліксом"

Щоби одразу було зрозуміло, про що йдеться: події розгортаються у Черкасах, це 90-ті роки, є родина, де є дитина-школяр Тимофій, у нього є бабка його на ім'я Ліда, і от у якійсь прекрасний момент з являється її коханець.

Бой френд.

І від цього починається розвиток історії. Бой френд Фелікс, цей, він має потужну травму. Він воював у Афганістані, і це впливає на хлопчика. Протягом роману Фелікс постійно запитує Тимофія: "Хто ти такий? Хто ти такий?" І от у кінці автор, ти, ставиш запитання: "Хто я такий?" Тобі вдалося знайти відповідь?

У своєму житті ні, враховуючи те, що книжка автобіографічна, то я не зміг відповісти на це питання, власне, і в самій книжці немає відповіді. Але є маленьке уточнення, що Фелікс у першу чергу вигукує: "Хто ти такий!" Це не зовсім питання, це крик в нікуди. Це вже у кінці книжки він питає: "Хто ти такий?", власне, як питає його донька: "Хто ти такий?", і сам Тимофій ставить собі питання: "Хто я такий?", тому що немає жодних родинних зв'язків з Феліксом, а є лише його перебування впродовж 10 років поруч.

Оскільки у Фелікса був шалено травматичний досвід, тому що він вбивав і катував людей, має проблеми з алкоголем, то "Хто ти такий?" він кричить до себе у першу чергу?

Складно сказати, до себе він кричить чи просто промовляє у порожнечу, у космос. У першу чергу, не лише "Хто ти такий?" він ставить питання, він кричить різні речі: "Я одним ударом вбивав! У мене у підвалах генерали плакали!" і вони все формують і одну таку кулю, в яку зібралися всі ці питання, на які він не має відповідей. Тому що у нього було дуже важке, складне минуле, він ніяк не може позбутися демонів, які переслідують його у цивільному житті. І тому всі вигуки і питання не мають відповідей і не мають сенсу за великим рахунком.

Роман є автобіографічним – хлопчик Тимофій з роману це ти. І коли ти зазначаєш, що от нарешті дописав цей роман, то чому саме зараз, чому не раніше? Ти не був готовий про це говорити?

Не відчував, по-перше, готовності, що можу це робити, якщо не майстерно, то принаймні добре. Я розумів, що в мене немає технічних засобів і навиків це зробити. А по-друге, не відчував психологічно от цього персонажа, до певного моменту для мене він був не більше ніж людина з минулого.

Ти про Фелікса?

Фелікс, так. Людина з мого минулого, у якого є важке життя, яке певним чином позначилася на моєму житті. Тобто його поведінка і все, що відбувалося у нашій сім'ї, але я не розумів взагалі причин цього. Його посттравматичний синдром для мене був загадкою, і навіть не виникало такого поняття як травматичний синдром. Що це таке для мене було не відомо.

Те, що ти воював на сході України, допомогло тобі?

У першу чергу, я побачив поруч з собою людей, у яких було те саме. Я зміг їх зрозуміти, і зміг зрозуміти, чому у них це виникало. Зі мною служили, я там вже 5-та хвиля мобілізації, це вже 2015 рік, більш-менш на фронті тихо, немає боїв перших місяців війни, але зі мною служили хлопці, які брали участь у тих боях, і я бачив, що з ними зробив перший етап війни. Він зробив дуже жахливі речі з ними. Це поламані люди, які не бажають, не хочуть звертатися за психологічною допомогою. Вони продовжують жити, продовжують служити, і варто їм, скажімо, випити перші 50 грам горілки або знайти якійсь тригер, який повпливає на їхній емоційний стан, як вони починають робити ті речі, які робив Фелікс.

Я тоді зрозумів, що ось воно, що саме він відчував, що саме йому боліло. Мені було в дитинстві смішно, я відверто знущався над Феліксом, тому що був підлітком жорстоким, як більшість підлітків. Мені це просто було цікаво, хотілося колупати його рану, щоби дізнатися, що ж далі.

Мені здається, що вигуки Фелікса і його стан - це волання, що йому потрібна допомога, і він не знає, як її отримати. Власне, тому і скочується в алкоголізм. Як ти думаєш, чому ці люди не хочуть звертатися по кваліфіковану допомогу?

Я не маю відповіді, чому саме ці люди не хочуть. З прикладу Фелікса можу сказати, що це було неможливо у той час. Яка психологічна допомога для ветеранів-афганців на початку 90-х? Хто б цим займався? Були ветеранські спілки, при них був якійсь "для галочки", можливо, психолог, але ніхто ніколи до них не звертався. І взагалі ти ветерани - переважно прості хлопці, відсотків на 90 з сіл, з невеличких містечок, які не мають бажання копатися в собі. Вони кажуть: "Я чоловік, мені непотрібна психологічна допомога, бо я не псих. Нехай психи йдуть, звертаються по психологічну допомогу!"

І взагалі чоловіки не плачуть.

Побутова така відмазка для більшості ветеранів, як тоді, так і зараз. Ну, тоді взагалі яка психологічна допомога? Куди? До кого? Були психдиспансери, куди вже зовсім поламаних забирали, коли остання стадія. А так, щоби проводити терапію, звісно, цього не було.

Якщо ми говоримо про мої асоціації і відчуття після прочитання, то склалося враження, що є багато образи у тебе: і на бабусю, і на Фелікса, і на маму. Як ти це відчуваєш? Мені це здалося, чи так справді є?

Певним чином здалося мабуть. У мене, у письменника, який писав цю книжку з 2018 року до 2020 року немає жодної образи ні на кого, ця образа є у того малого Тимофія, у тієї дитини. Були складні періоди, Тимофій залишався дуже часто один на один зі своїми страхами, психологічними травмами.

Із викликами не для дитини.

Не для дитини, так. Враховуючи антураж і період, у який відбувалося все це, це було нормально, тому що у 90-ті і не таке прохавували. Але вже з висоти нинішнього досвіду я розумію, що це було травматично для дитини в принципі. Навіть жити у той період для більшості було травматично, а коли ти маєш такого сусіда, а точніше майже родича, в одній квартирі, той поготів.

Як ти вважаєш, от ці зв'язки у вихованні дорослих, дітей, батьків, якихось ще дотичних людей в останній час змінилися? Ми хоча б вже можемо звертатися до психологів.

Зараз, маючи доступ до інформації, дитина, яка не байдужа до себе, яка свідома того, що їй потрібна допомога, може знайти цю допомогу.

Звісно, в кожної сім'ї і в кожної дитини це все відбувається по-різному. Я не можу говорити, що відбувається з дитиною, до якої прийшов батько або дід зараз з війни, скажімо, десь на периферії, у якомусь містечку або селі. Звісно, там теж є свої складності і свої проблеми, але те, що я бачу, скажімо, у столиці, де я мешкаю, серед тих людей, з якими живу, з якими спілкуюся, все набагато краще. Ти можеш звернутися до психолога, тобі нададуть допомогу, є безліч інституцій, які допомагають, є волонтерські організації, які цим займаються. Тобі є куди прийти, зателефонувати і з ким поговорити.

Тоді не було з ким говорити. У нас у школі був психолог, він говорив: "Слухай, тебе ображають там у школі, там, тебе булять, - тоді ще не було такого слова, "булять", - можливо, треба промовчати, можливо, треба поступитися".

Це твоя історія?

Так. Тобто це був такий психолог. Зараз я розумію, що треба було відірвати ноги цьому психологу і все. Жодної допомоги, нічого, ти залишаєшся один на один. Твої батьки їдуть працювати, скажімо, мама їде до столиці, а тато за кордон. Ти залишається з бабусею, яка безумно любить цього Фелікса, і ти залишаєшся з Феліксом, і зі своїми проблемами. Як тобі їх вирішувати? Вирішуй сам.

"Я закрив нарешті цю тему для себе"

Як тривало написання роману, розкажи будь ласка. І в який момент ти зрозумів: "Все, я готовий і я їду писати".

Я був готовий про це писати ще у 16 році. Як раз повернувся з АТО, і в мене була написана "Точка нуль", "Район "Д", - дві готові книжки, які виходили поступово. "Район "Д" взагалі лежав дуже довго, чотири роки я його не публікував, але я не міг підступитися до прози, не міг почати писати. Тобто востаннє щось велике я писав ще перебуваючи на службі в армії. І я знав, яку я буду писати наступну книжку, але мені треба було знайти час для того, щоби сісти і виписати історію.

Щоби сісти і виписати історію, часу треба небагато - фактично за 5-6 тижнів ти можеш написати скелет всієї історії, а потім у вільний час між роботою та вихідними можеш просто правити, редагувати.

Але цей об'єм щоби написати, ти маєш виділити ці тижні, тому що тебе не має відволікати нічого. І тому я знайшов в кінці 18 року кілька тижнів для того, щоб поїхати в село, на нашу дачу, топити пічку і з 8 ранку до вечора сидіти і лише працювати над книжкою.

Я ніколи не був фанатом "Бітлз", знав лише десяток їхніх пісень, але мав дискографію на комп'ютері. І коли я приїхав у перший день працювати над романом, подумав: "Під що я буду писати?" Зазвичай я обираю якійсь саундтрек, це може бути якась електронна музика, під яку можна задавати собі темп і ритм для написання. І я подумав, а чому б мені не ознайомитися саме з творчістю цього гурту, ну просто соромно вже у такому віці не знати нічого про них. І я поставив собі у плеєрі всю їхню дискографію, і воно грало, всі їхні пісні.

Спочатку вони зливалися мені всі в одну композицію, крім певних маркерних пісень типу Let It Be або. А потім я почав їх вирізняти і зрозумів, що став фанатом "Бітлз", я про них дізнався все, що тільки можна, прочитав купу книжок, статей, зібрав велику аудіотеку їхніх творів, я слухав музику на аудіокасетах.

Новий виток життя у тебе почався.

Так, і я писав у перший період, коли приїхав, - це два тижні - виключно під "Бітлз". І за рік, може трохи менше, коли приїхав на другий період дописувати книжку, це три тижні, я теж вмикав "Білтз".

"Завжди краще щось означити для себе і вирішити"

Роман "Район "Д" передував книжці "Хто ти такий?". І вони перегукуються. Це відбувається в одному місті, і навіть деякі персонажі вгадуються. Можна зрозуміти, що ти їх уже знаєш по "Району "Д". Мені здається, що "Хто ти такий?" ніби довершує сенс терапії. Ти вже виговорився? Не хочеш більше говорити про себе і писати?

Виговорився. Мені здається, що я закрив нарешті цю тему для себе. Я починав її ще своєю першою дитячою книжкою "Цього ви не знайдете у Яндексі", яка вийшла у 2006 році. Я її писав, коли мені було 20 років, і там вже був цей район "Д". Вже були ці певні персонажі, але мені здалося, що те, що ти там писав у дитинстві, зовсім не лягає на те, що відбувається з тобою зараз і те, що ти відчуваєш зараз, тому коли я взявся писати "Район "Д", я зрозумів, що не договорив щось. І я можу це договорити в новій книжці, хоча вона не про 90-ті, не про район "Д", але певні маркери я можу розставити і там.

І зрештою в це цікаво гратися більшості письменників, розставляти якісь "пасхалки", давати якісь ключики, можливо самоповтори або самоцитування.

Тобто пошук відповіді на запитання "Хто я такий?" в тебе триватиме далі?

Ні, не триватиме. Я закрив це все. "Хто я такий?" - і все. Зараз зовсім новий етап у творчості, абсолютно нові теми.

Але ти сказав, що не відповів собі на це запитання.

Не відповів і мабуть ніколи не зможу відповісти. Щодо моїх взаємин з Феліксом і взагалі тієї ситуації, це залишається просто все відкрито.

Є такий стиль у літературі, як роман-виховання, і "Хто ти такий?" дуже відповідає, як на мене, цьому визначенню. Як ти ставишся до того, що це роман-виховання?

Це добре означення. Завжди краще щось означити для себе і вирішити. "Точка нуль" - збірка есеїв, хоча есеями у чистому вигляді вони не були, але так легше маркерувати і говорити, що я написав книжку есеїв, я написав роман-виховання і написав роман у новелах.

Тобто тебе це не зачіпає?

Абсолютно ні. І коли я дав прочитати книжку Сашку Мехеду, то він сказав: "От це класичний роман-виховання", потім, коли читав книжку мій редактор, я спитав: "Ну що ти думаєш?" – "Це класичний роман-виховання". Ну все, більше немає питань.

"Ми безвідповідальні і залежні"

У романі багато йдеться про залежності: від алкоголю у Фелікса, від стосунків з Феліксом у Ліди. І ще залежність від думки інших у підлітка, який себе намагається оцінити за допомогою соціуму. І от у мене запитання, як ти бачиш незалежність? Бути незалежним, це бути яким?

Складне питання. Бути незалежним неможливо в принципі. Ти завжди залежиш від чогось. Найкраще незалежність відчувається як раз у підлітковому віці, коли здається, що ти незалежний від усіх і маєш абсолютну свободу, хоча як раз навпаки, ти залежний абсолютно від усіх. Але цією ілюзією можна себе тішити, чому б і ні, хоча б у той період часу, коли ти підліток. Зараз ти чітко розумієш, усвідомлюєш, що залежний від усього: від родини, сім ї, дітей, грошей, свого настрою, цигарок, алкоголю. Залежність буває різною, і ти не можеш позбавитися абсолютно всього.

А якщо говорити про філософський контент, можливо, ти маєш бачення, українців за останні роки просунулися у дорослішанні і в шляху до незалежності?

Та рано взагалі про дорослішання, враховуючи все, що відбувається в країні. Я не люблю говорити про глобальні речі, які відбуваються у країні, і торкатися політики, соціальної філософії або ще чогось. Просто ти намагаєшся адекватно реагувати на всі подразники, які є, і робити певні помітки всередині себе: ага, це добре для тебе, це для тебе погано. Не аналізуючи глибоко взагалі, що відбувається, всі ці процеси не пропускаючи через себе. Інакше можна збожеволіти або треба бути вузьким спеціалістом, займатися виключно цією темою.

Я от думаю, чи не про відповідальність це? Ми не намагаємося таким чином уникнути відповідальності?

А ми всі безвідповідальні абсолютно. Ми безвідповідальні і залежні.

Така песимістична картина вимальовується.

Ні, вона реалістична. Це є як є. У цьому немає нічого поганого і нічого хорошого.

Мені здається, що за останні кілька років люди, не всі звісно, я розумію, що це шалена помилка – узагальнювати, почали бодай рефлексування на ці теми.

Ну, починаємо ми з тобою рефлексувати, починає ще 25 людей за нашими спинами рефлексувати, але коли ти починаєш спілкуватися з людьми поза твоєю бульбашкою, розумієш, що ми всі досі десь там, десь ще у тому Радянському Союзі.

А як ти спілкуєшся з людьми поза бульбашкою? Це що, це не спілкуватися з тими, хто слідкує за тобою у Фейсбуці?

Так, це спілкуватися з іншими людьми, це спілкуватися з людьми з твого села, в якому в тебе дача, це спілкуватися з хлопцями на роботі, які приїхали всі з Чернігівської області і працюють, скажімо, руками. Це спілкуватися з людьми з вулиці, слухати розмови у транспорті і десь на ринку. І ти розумієш, що всі твої уявлення про світ ламаються, що все не так, як ти хотів би бачити.

Фільм "Я і Фелікс" - не зовсім книжка "Хто ти такий?"

Наостанок не можу оминути тему про фільм Ірини Цілик "Я і Фелікс", який знятий за мотивами твого роману. Ти брав участь у створенні фільму. Скажи, робота з фільмом допомогла тобі себе зрозуміти. Чи це окрема паралельна історія?

Переважно окрема. Одразу коли ми почали писати сценарій, я дав собі установку, що не втручаюся в те, що відбувається з фільмом.

Вдалося?

Так. Як автор книжки, я відпустив абсолютно все. Сказав, що будь-які зміни, будь-які невідповідності і неспівпадіння я все це дозволяю. Мені набагато легше стало потім - відпустити і зробити це окремим продуктом. Спільні герої, певні сюжетні лінії, але загальна канва, от цей наратив, він трохи змінений. "Я і Фелікс" - не зовсім "Хто ти такий?", це різні творчі одиниці.

Тобто ти закликаєш не поєднувати.

Не поєднувати і не порівнювати.

І не казати потім: "Ой, а книжка краще".

Неможна казати, що книжка краще за фільм.

Сценарій писався зовсім окремо, це окрема історія, їх неможна порівнювати.

Уже останнє запитання, яке я тобі поставлю, роман "Хто ти такий?" він, на твою думку, посприяє в роботі і в осмисленні читача?

Я вважаю, що література дуже рідко допомагає боротися з демонами. З демонами борються психологи або шарлатани, але книжки – дуже рідко. Ну і враховуючи наші українські наклади і взагалі залучення наших потенційних читачів до читання, а якщо говорити про цей роман, то це дуже невеликий відсоток. Якщо прочитає 5 чи 10 тисяч людей – це оптимістично. Це дуже маленький відсоток від тих, кому потрібна допомога аби розв'язати питання зі своїми демонами.

Що відомо

  • Артем Чех, справжнє ім'я Артем Чередник. Одружений з режисеркою Іриною Цілик, як зняла фільм "Земля блакитна наче апельсин", а також фільм за романом "Хто ти такий?".
  • З травня 2015 по липень 2016 перебував на сході України у складі Збройних сил України.
  • Автор понад 15 книг.

Читайте більше

Як знімали перший художній фільм режисерки "Землі блакитної, наче апельсин" за романом Артема Чеха

День Саллі Руні, або Як працює книжковий маркетинг за кордоном

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше