30 років релігійної свободи. Як львівські церкви відновлювали діяльність

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви відновлювали діяльність

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви відновлювали діяльність Суспільне Львів

У Львівському музеї історії релігії до Дня Незалежності підготували банерну виставку під назвою "30 років релігійної свободи". Для неї використали фото, які надали представники різних конфесій, науковці та журналісти.

За словами директора музею Ореста Малиця, ідея виставки — показати, що зараз важливо розуміти цінність релігійної свободи та бути толерантним до релігій.

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"Суспільне Львів

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"

"Покоління незалежності сприймають вільну церкву, свободу віросповідання і саму незалежність як щось само собою зрозуміле. Як таке, що взялося нізвідки. Ми хотіли показати цей процес становлення. Свободу виборювали люди, які розуміли, що толерантність до людей іншого віросповідання — це запорука незалежності України. За релігійну свободу боролися греко-католики, православні, юдеї. Вони були тією рушійною силою, яка у 1989-1991 роках спричинилася до суспільних процесів, які привели також до релігійної свободи", - каже Орест Малиць.

Церква і тоталітаризм

За радянських часів у будівлі сучасного Музею історії релігії був музей атеїзму, — каже історик і головний редактор Релігійно-інформаційної служби України Тарас Антошевський.

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"Суспільне Львів

Тарас Антошевський

Було багато антирелігійної пропаганди про те, що релігія — зло, насильство і усе найгірше, що може бути. І у такому контексті була побудована не лише експозиція, а ще і екскурсія.

За СРСР у Львові було небагато храмів: Собор Святого Юра, Преображенський храм, Успенський храм, Римо-Католицька катедра, на Підзамче церква Параскеви П’ятниці, храм Святого Миколая, на Личаківській костел Святого Антонія і церква Петра і Павла, церква Андрія на Варшавській вулиці. Можливо були десь ще.

Якщо відбувалися якісь події, наприклад, освячування пасок, то туди не мали права ходити люди, які працювали у державних установах, чи на виробництві. Вчителі не мали права сповідувати релігійність, бо школа займалась атеїстичною пропагандою. Слідкували за тим, щоб діти не ходили на богослужіння. Мої батьки були звичайними робітниками, тому я був “легально” хрещений у православній церкві, натомість мої родичі святили сина у підпільного священика. Таким чином держава спонукала людей переходити у підпілля.

Було легальне життя, а було напівлегальне, тобто коли певні обряди здійснювали офіційні священнослужителі, але, наприклад, якщо обряд хрещення — записували інших людей в книгу хресних батьків, якщо справжнім не дозволяла посада на роботі чи рід діяльності. Була також цілком підпільною діяльність греко-католицьких священиків, протестантів та римо-католиків. Останні з одного боку були легалізовані, але їхня діяльність була дуже ускладненою. Частина греко-католиків ходила до католицького храму. На католицькі свята приходило багато українців і навіть за мовою можна було визначити, хто католик, а хто прийшов на католицьке свято, бо має потребу бути на святі в цей день.

Або, наприклад, вітання з Різдвом: різдвяних листівок не було, тому писали привітання на листівках "З Новим Роком". У нас в родині була ціла плівка знятих репродукцій вітальних листівок і ми їх роздруковували, роздавали своїм знайомим, я в школу приносив і тихенько, щоб ніхто не бачив, роздавав. На тих фотографіях писалися вітання і у запечатаних конвертах, щоб ніхто не бачив, розсилалися.

Храми-склади

Існувала дуже велика кількість храмів, які не були знищені. По селах можна було часто зустріти колишні церкви, у яких були зерносховища. Це було краще, адже було сухіше. Але були випадки, коли у храмах облаштовували склади хімікатів, які з часом роз’їдали все, включно з розписами, які могли бути у храмі.

У Львові склад хімікатів був у костелі Ольги та Єлизавети. Часом храми вигравали, якщо в них були якісь мистецькі установи: у храмі Марії Сніжної в останні радянські часи був музей фотографії.

Були храми, які були просто зачинені і доведені до жахливого стану, як дерев’яний римо-католицький храм на Збоїщах — згодом його розібрали і побудували новий.

З настанням Незалежності були проблеми з передачею храмів. Наприклад, була проблема з Гарнізонним храмом (колишнім костелом Єзуїтів), який доверху був заповнений книгами і друкованими виданнями.

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"

Гарнізонний храм до 1991 року

Це був фактично склад у центрі міста, гарна споруда, яка ніким не використовувалася, на туризмі тоді ніхто не заробляв. Багато років йшла розмова про те, що його треба повернути церкві, а кому повертати?

Єзуїти у Львові були, але більше східного обряду, також на нього претендували Отці Василіани. В результаті на якийсь час його віддали військовим як Гарнізонний храм. Постало питання, куди подіти усе, що там зберігалось. А перебувати там було дуже важко — застояне повітря, мільйони тих паперових видань, порох і пліснява. Там не було якихось цінних видань, як пізніше аналізували, переважно звичайна макулатура.

Церковні звіти для спецслужб

Усі православні храми, які діяли у Львові, були під жорстким контролем. Я бачив звіти з кінця сімдесятих років, що працівники держустанов були зобов’язані щонеділі ходити до церкви і писати звіти: скільки було людей, який контингент, чи була молодь, про що говорив священник, короткий переказ проповідей. Такі звіти були зобов’язані писати працівники Музею історії атеїзму. Вони самі потім казали, що для них це була нагода побувати на літургії.

Інша була особливість у храмах — стіни з верху до низу були в іконах. Не так як потрібно, їх було відверто забагато. Їх забирали з тих храмів, які закривалися і знищувалися, обліплювали ними стіни і таким чином їх можна було врятувати. Або, наприклад, Вірменський храм, який був закритий за СРСР, використовувався для того, аби зберігати велику колекцію ікон, яку зібрав ще митрополит Андрей.

Вихід з підпілля

Почалося все з того, що вірні заявили про своє право бути віруючими. Це були різні маніфестації, пікети і голодування в Москві, відверті богослужіння.

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"Суспільне Львів

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"

Перші заяви про вихід з підпілля прозвучали ще у 1987 році. А у 1989 році вже відбувся перший перехід громади з православної до греко-католицької церкви. В серпні того ж року перша громада перейшла з російського православ’я до української автокефальної церкви. До кінця року радянська влада була змушена дозволити реєструвати греко-католицькі громади.

30 років релігійної свободи. Як львівські церкви здобували "незалежність"Суспільне Львів

Фото банерної виставки до 30-ї річниці Незалежності

Починали виникати конфлікти навколо храмів: наприклад, хтось хотів залишатися у російському православ’ї, а греко-католики хотіли повернути храм собі, бо він був їхній до війни. Почалася боротьба за храми, яка тривала до кінця дев’яностих і де-не-де і сьогодні зрідка можна зустрітися з наслідками такої міжконфесійної ворожнечі.

У 1990-1991 роках активно тривав процес інституціоналізації церкви: висвячувались священики, відновлення єпархій греко-католицької церкви. Від початку церква взяла акцент на соціальне служіння.

На початку дев’яностих років на схід України їздили перші Марійські дружини, які возили людям гуманітарну допомогу і духовну літературу. У 1990 році відбувся масовий з’їзд “Українська молодь Христові”, що дав великий поштовх до відновлення молодіжного життя.

Читайте також: Серпневий путч та Незалежність України. Як подію згадує депутат І скликання Ярослав Кендзьор

Читайте нас у Telegram: головні новини регіону

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди